Їх неможливо побачити з літака або супутника. Бункери, тунелі, катакомби і цілі міста, побудовані в товщі землі або висічені у скелях, до цих пір привертають увагу вчених усього світу. Історія деяких місць налічує сотні років і оповита загадками.
Дерінкую, Туреччина
Одне з найбільш несподіваних відкриттів людства – підземне місто Дерінкую в провінції Каппадокія. Його виявили у 1965 році, і, на думку археологів, на сьогоднішній день вивчена лише десята частина лабіринту. Місто висічене в м’якій вулканічній породі, туфі, твердіє під впливом повітря.
Вхід в місто розташовується в одноповерховому будинку. Далі мережа тунелів і кам’яних кімнат йде на глибину близько 85 метрів. У стінах підземного міста розташовуються численні приміщення – келії для покаяння, каплиці, школи місіонерів, спальні кімнати, зали для зборів і загального прийому їжі, склади для зброї, майстерні, виноробні, комори.
Тут знайдено склепи з упокоєними тілами померлих і стійла для худоби. Доступ повітрю відкривають вентиляційні шахти – навіть на нижніх поверхах дихати легко. Ці ж шахти служили колодязями з ґрунтовою водою, забезпечуючи потреби всіх жителів лабіринту. Температура повітря в підземеллі стабільно тримається на рівні 13-15 градусів вище нуля.
Фахівці сходяться на думці, що Дерінкую в II-I столітті до н.е. служило притулком для 20 тисяч осіб, які рятувалися від набігів кочівників та інших переслідувачів. За іншою версією лабіринт був створений ще раніше, в VII-VIII столітті до н.е. фрігійськими племенами, які мігрували до центральних районів сучасної Туреччини.
Достеменно невідомо, чи жили тут люди постійно або час від часу, але факти вказують на те, що активне життя в підземному місті тривало до 8 століття. Потім воно було забуте і покинуте, лише фермери зберігали в прохолодних приміщеннях Дерінкую зібраний урожай. Тепер місто відкрите для відвідування туристів, які можуть оглянути перші вісім поверхів лабіринту. Нижні яруси, що йдуть глибоко під землю, вченим ще тільки належить дослідити.
Храмовий комплекс Лалібеле
Скельне місто в Центральній Ефіопії, створене в XII столітті до н.е., визнане ЮНЕСКО одним з найбільших символів християнства і восьмим чудом світу.
Комплекс з десяти храмів був висічений за наказом представника династії Загуе царя Лалібели, ще три були створені після його смерті. Згідно з легендою монарх, який прожив у Єрусалимі тринадцять років, прийняв рішення про створення власного «небесного міста» в африканських горах. Для роботи над будівництвом храмів були привезені відомі майстри-каменетеси з Ізраїлю та Греції.
Масштаби будівництва вражають. Храми не тільки поглиблені і висічені по периметру, величезний обсяг вулканічних порід був вийнятий зсередини підземних будівель. Каменетеси надавали каменю обрис купола, прорубали вікна і двері, сформували колони і арки, не маючи права на помилку, адже надламаний туф не можна було прикріпити назад. Для відводу стічних вод були вириті численні канали. Церкви храмового комплексу з’єднані між собою тунелями-лабіринтами, розташованими під землею.
Архітектура будівель зберігає національні сліди майстрів, які працювали над проектом. Тут є і стародавня свастика, і ізраїльська зірка Давида, римські колони, єгипетські вікна і арки. Всередині будівель панує напівтемрява. Вівтар, ікони, розп’яття, різьблена стеля, фрески – декор і оздоблення храмів повністю висічено зі скельної породи, а гірський клімат дбайливо зберігає їх від руйнування. Тисячі прочан щорічно приїжджають сюди, щоб насолодитися дивовижною аурою цього місця і захопитися найбільшою спадщиною ефіопської культури.
Пекінський Дися Чен
Підземне місто під Пекіном – спадщина епохи Мао Цзедуна. Зростання напруги у відносинах між Китаєм і СРСР в 60-х роках 20 століття спонукало вождя на реалізацію проекту бомбосховища на випадок ядерного удару. Мережа тунелів і камер загальною площею близько 53 квадратних кілометрів була вирита жителями міста в період з 1969 по 1979 рік. З тильного боку будинків і підприємств розмістили і ретельно замаскували понад 90 входів до лабіринту.
За наказом Мао Цзедуна притулок мав забезпечити не тільки виживання 40% населення в умовах ядерної війни, але і дозвілля громадян. У підземному місті обладнали ігрові кімнати для дітей, перукарні, кінотеатр, магазини, ресторани і навіть роликовий каток.
Допоміжні тунелі служили складами для зберігання продовольства, зброї та інших припасів. Провідні китайські вчені займалися підбором культур, які можна було вирощувати без сонячного світла.
На щастя, Дися Чен не довелося використовувати за призначенням. Багато жителів Пекіна вже давно забули про його існування. Однак у іноземних туристів об’єкт викликає великий інтерес. Серед численних коридорів, за якими водять екскурсантів, можна побачити написи, зроблені будівельниками – «Рий глибше, бережи зерно, не задирай носа, ти не імператор» і «Для народу: готуйся до війни, готуйся до голоду».
Сьогодні велика частина лабіринту закрита на реконструкцію. Деякі приміщення використовуються в якості торгових точок і офісів, дешевого житла і гуртожитків.
Французький Наур
У провінції Пікардія під містом Наур розташовується один з найбільш знаменитих підземних міст. «Мюш» (Muche) – так називають французи подобу притулку, створену для захисту населення від ворожих набігів.
Жителі міста ховалися тут від норманів, що прийшли захопити північ Франції, англійців у період столітнього протистояння і іспанців у Тридцятилітній війні. У мирний час приміщення використовували в господарських цілях. До середини 19 століття підземелля порядком застаріло, і виникла реальна небезпека обвалення зводу.
У приміщеннях Наура могли розміститися близько трьох тисяч чоловік. Споруда була облаштована у 9 столітті і далі використовувалася жителями міста на протязі декількох сотень років. Іноді людям доводилося залишатися в лабіринті по кілька місяців, рятуючи власне життя та майно.
Загальна площа будівлі, розташованої на глибині 33 метрів під лісовим масивом, досягає двох квадратних кілометрів. Лабіринт включає мережу коридорів, площ, галерей, каплиць, пекарень, 400 житлових кімнат і джерела прісної води. Інженерами Наура була спроектована хитра система димоходів, що відкриває вихід для диму від палаючих вогнищ, але при цьому не дозволяє видати місце розташування притулку ворогові.
Соляні шахти у Величці
Історія знає чимало прикладів, коли штольні і каменоломні з часом перетворювалися в підземні міста. Яскравий тому приклад – шахта «Величка» під Краковом у Польщі, занесена до списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Розробка мінералу велася тут на протязі 700 років. Шахти з часом обросли комплексом підземних виробничих і побутових споруд: млинами для переробки солі, складів, каплиць, шинків для робітників. Деякі робітники селилися тут цілими сім’ями, утворювали невеликі громади, грали весілля, ростили дітей.
Робота перетворювалася на довічну каторгу через панування смороду від людських і кінських екскрементів. Однак повітря тут має цілющі властивості. Можливо, тому і вдавалося людям виживати в таких складних умовах, багатьох виліковували від інфекцій дихальних шляхів і алергічних захворювань. Навіть коні, яких брали сюди хворими, за кілька місяців ставали на ноги.
Стіни коридорів на всіх дев’яти рівнях шахти покриті кристалами солі – зеленими через домішки глини у верхніх шарах і прозорими і чистими у нижніх. Подекуди вони укріплені дерев’яними палями, з часом просочені мінералом.
Виробництво солі у «Величка» було припинено в 1996 році через збіднення родовища. Комплекс був обладнаний для екскурсій. Найбільший інтерес викликає палац на самому дні шахти, на березі підземного озера, соляні статуї, скульптурні композиції та каплиця Святої Кінги – єдина у своєму роді церква 19 століття, цілком висічена з соляної брили. До неї непросто дістатися, але незважаючи на це тут щонеділі проводяться католицькі служби, іноді проходять концерти за участю світових зірок.
У середині минулого століття відомий в Польщі галотерапевт Фелікс Бочковський заснував у шахті санаторій для пацієнтів з легеневими захворюваннями. Деякий час по коридорах підземного міста походжали хворі, вдихаючи цілющі кристали солі. Медичний центр працює до цих пір, правда його клієнти перебувають під землею лише по 6-7 годин на день.
