У більшості із нас слово міфи найперше викликає в уяві образи Олімпу, Зевса, Геракла, Афродіти, Венери. Та, як відомо, вся антична міфологія – язичницька. А міфологія давніх слов’ян, яка є, на жаль, маловідомою для нас та практично невідомою для світу – насправді не менш цікава за грецьку міфологію. Дохристиянські вірування українців, де за основу буття бралися взаємини людини з природою, надзвичайно багаті. Дивовижно цікаві персонажі нашої міфології, знання про яких учені дістають із глибин народного фольклору та найстаріших збережених документів, відображають духовний світ наших предків. Тож у яких богів вірили давні українці?
Ще у світогляді трипільців, від яких, за даними вчених, походять 55% українців, міфологія була своєрідною формою моделювання світу. Відомо, що у пантеоні трипільських богів одне з головних місць відводилось Великій Богині-Матері — жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи. Культ матері, який в українців пов’язувався з обожнюванням землі, став основою етнічної домінанти українського національного характеру. Юрій Липа, видатний український етнопсихолог вважає, що “… в центрі духовності (…) стоїть жінка-мати — це образ Великої Матері, божества прапрадідів сучасних українців”.
В українській міфології відомо багато персонажів жіночої статі, з якими пов`язували уявлення про певні сили природи, явища та образи. Люди вірили у богинь, що берегли гармонію світу, приносили красу, тепло і світло. Кожна з них відповідала за певні процеси і втілювала образ одного з найважливіших аспектів буття.
Лада
Богиня гармонії, краси і любові. Найпрекрасніша із богинь. Лада принесла світові живу воду, прийшовши до людей по Веселці з немовлям, з пшеничним колосом та квітами. В руці вона тримала червоне яблуко з виноградом. Немовля — то втілений світ, а яблуко, як і яйце — початок усього сущого. Сонячне світло спалахнуло тоді сімома райдужними кольорами.
Міф про Ладу розповідає: То були далекі часи, коли світ тільки зачинався. Не було тоді ні неба, ні землі, лише простиралося довкіл синє море, а на нім ріс зелений явір — Дерево життя. Те Дерево життя дарувало світові Ладу, богиню світової гармонії. Богиня Всесвіту, краси та любові стала матір’ю всього сущого. Широко розпростерла премудра мати над світом своє яскраве небесне склепіння із усіма небесними світилами. Із того Всесвіту вийшло повітря, з повітря — вогонь, із вогню — вода, а із води стала земля. Тоді чарівне магічне сяйво божественного тіла богині золотим світлом розпросторилося на всі боки. Бо в неї тіло прикрашене смарагдами та іншими коштовностями, а різнокольорова одежа очищена небесним вогнем. Богиня-мати завжди сліпучо-прекрасна.
Велике свято Лади завжди настає тоді, коли починають танути сніги, триває в пору весняних робіт і завершується днем Купала. Особливо вшановували Ладу у день 22 квітня. Дівчата, виходячи навесні на чистий луг, беруться за руки в коло-вінок і водять веснянки-гаївки навколо найкращої з-поміж себе.
Мокоша
Богиня милосердя, жіночої працелюбності та майстерності, а також богиня родючості та животворчої жіночої сили. Заступниця вагітних та породілей. Богиня Мокоша особливо піклується про вологу (дощ, струмки, річки), а тому великій матері всього живого поклонялися також і біля криниць, де завжди мало бути зображення богині, а також посуд, щоб подорожній міг напитися води.
Богиня Мокоша живе в небі, як царівна-господиня поважно походжає по двору свого пана господаря. Завжди в золотому уборі, а на поясі, на золотих ретязях в неї золоті ключі, якими відмикає дощі і тумани.
Ім’я Мокоші академік Б.Рибаков трактує як словосполучення Мати Врожаю (мо – мати, кош – кошівниця для зерна). Пошановували Мокошу у п`ятницю. У році є дванадцять п’ятниць, які в народі називають «дванадесятницями» богині Мокоші. Жінки мають за великий гріх у святу п’ятницю прясти, ткати, вишивати, м’яти і тіпати коноплі, прати і золити плаття. У дванадесятницю забороняється купати дітей, навіть розчісуватись, а чоловікам виходити з плугом у поле.
Християни ще довго не могли забути свою давню Богиню, тому вшановували її в образі святої Параскеви (П’ятниці). Жіночі капища Мокоші, що їх будували, як правило, на роздоріжжях, мали назву “Пятниці”.
Зображення богині-матері Мокоші можна бачити в знайдених археологами керамічних скульптурках. Статуетки скіфських богинь (VII століття до н.е.) нагадують образ Мокоші-Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління, яку ми бачимо в соборі Софії Київської.
Дана
Дана — богиня води і річок. Дає життя всьому живому. Деякі дослідники вважають, що від імені Дана походять назви рік: Дніпро, Дністер, Дунай, Донець, Двіна. Слово Дана означає Да — вода, На — неня, мати, тобто воно означає Мати-Вода.
З предковічних часів світлолика богиня всіх земних вод і стихій Дана, своїми широкими та глибокими водами омиває всевічне Дерево життя. Вічно прекрасна, вічно свіжа Діва є водночас дружиною Дажбога, його найбільшої сонячної сили. Це їхнє весілля святкують боги і весь світ на Купала. Саме в цей час богиня Дана і бог плодючості Симаргл силою єднання води і вогню щедро обдаровують світ любов’ю, а жінці-матері посилають дитину, щоб росла здоровою і щасливою на радість батькам. Завжди наші діди-прадіди молилися до чистих джерельних вод Матері-Землі.
Богиня Дана водночас і повелителька зеленооких русалок, водяних дів, які знають тайну кохання; водяників, очеретяників, болотяників; тих що греблю рвуть.
Леля
Леля — дочка Лади, богиня кохання, весни та краси. Голубоока Леля з’явилася на білий світ від кохання землі та неба. Народилася з лона рожевих пелюсток троянд чарівної її матері, богині Всесвіту, премудрої Лади.
Богиня Леля — це красуня дівчина-весна. Рум’яна, з розпущеними, як у нареченої, косами, у зеленому з барвінку та перших весняних квітів віночку, а замість стрічок — струменить з неї чарами весна.
Міф про Лелю розповідає: Леля з’явилася в той час, коли білим лебедем полинув у розтривожений морок теж тільки-но народжений брат-близнюк Лелі, бог світлого дня Полель. Від того небаченого ще кохання з’явилися на цей світ і ми, люди, а тендітна квітка-троянда стала символом великої любові богині Лелі, амулетом її таємниць. Вибухнула тоді весна квітуванням, коханням, розлилася бездушна і холодна до цієї пори гладінь озер та рік, міцно обнялися у п’янких запахах трави.
Свято воскресіння весни-сонця божественної Лелі наші пращури святкували в її великий день — 23 квітня. Це дівоче свято люди називають «Лельником», а пісні «ладовицями», щоб чарівниця Леля берегла лад у душі. Тоді водили «Кривого танцю» — хоровод, коли дівчата йдуть поодинці, тримаючись за руку одна одної. Ця традиція була збережена ще донедавна у деяких регіонах України.
Слава
Велика богиня війни та перемоги. Її ім`я багаторазово згадується у Велесовій книзі. Із зображенням крилатої богині на щитах чоловіки йшли в бій. За припущенням деяких вчених, від імені Слави походить назва слов’ян.
Богиня Слава прийшла у світ тоді, коли виростало величезне Дерево життя. Ще з тих доісторичних часів у боротьбі за живий вогонь з непробудним мороком тьми премудра богиня Всесвіту Лада із великою Славою обезсмертила тих героїв, поставила їх в один рівень з богами та дарувала їм царство людської долі.
Коли на рідну землю приходив ворог, кликала богиня Слава своїх славних синів до бою і, давши меч у руки, надихала їх на подвиги. Богиню Славу вшановують 1 вересня, коли відзначають свято домашнього вогнища.
Слава — провідна зоря долі народу, що призначена йому Богом. Богиня Слава розбиває кайдани тілесної та духовної неволі, позбуває пригноблене почуття гідності. Людина тоді перестає бути рабом, а стає вільною і воістину правдивою до віри предків і до Господа—Бога в небі і на землі.
Марена
Марена — дівиця. Спереду рум`яна, красуня, ззаду – гниючий, сморідний труп (Мара). Марена перерізує іржавою косою рубець життя у серці людини. У Мари (темної сутності богині) замість очей — гнилі запалені очиці, а тому не має і такої сили та влади на небі і на землі, яка змогла б повернути тіло людини з холодного вічного сну. В Мари є тринадцять дочок — «маренят», які народилися від Змія. Це вони приносять людині темні зимові сили, неймовірні душевні страждання, кості ламають, у вогонь кидають. Злу Мару здатна прогнати і тільки навесні богиня Марена.
Володарка небесного водного царства. Царицю—водицю називають ще Моряною — морською богинею. Вона, як море, своєю безмежністю вічно таємнича, а іноді страшна, наче смерть. Морська вода дарує життю і світло, і морок. Так і Марена без ласкавих сонячних обіймів неба Дажбога й гарячого—кохання Купала безжиттєва і холодна, наче лід узимку, наче смерть. Холодна темна вода, коли її не зігріває світло сонця, несе тільки смерть. А тому Марена буває водночас і сердитою царицею—водицею, і прекрасною.
Марену згадували у ніч з 23 на 24 червня в час священного весілля царя—вогню та цариці—водиці. В цю чарівну ніч найпрекрасніша супутниця Купала перебуває у найбільшій своїй плодючості до матінки землі та до життєдайного сонця. В цю пору земля вже пишно убрана зеленим листом; житні хліби заплели своє колосся в небі, а на довкіллі стали діятись різні великі чудеса. В цю ніч цариця-водиця омиває людям тіло й душу.
У статті використано матеріали історика, релігієзнавця Валерія Войтовича
