Згідно з даними Всесвітньої Організації Охорони здоров’я, кожен восьмий житель нашої планети страждає на психічні розлади. У конкретних цифрах це 970 млн осіб, з яких 720 тисяч у віці 15-29 років щорічно зводять рахунки з життям. Як вчасно розпізнати ризики та надати грамотну індивідуальну підтримку людям, які балансують на межі?
Це питання ми поставили українсько-американському психологу-практику, чинному члену Національної психологічної асоціації України, асоційованому члену APA, ASCA та WSCA (США), засновниці унікального стартапу Here&Now coaching, автору оригінальних програм з психологічної підтримки біженців, лайф-коучу Катерині Бікір.
За новаторський підхід у розвиток культури психічного здоров’я та трансформацію психологічної сфери в Україні та за її межами у серпні 2025 року пані Катерина нагороджена міжнародним Орденом Королеви Анни “Честь Вітчизни”, заснованого Асамблеєю ділових кіл України за участю Департаменту культури посольства Франції в Україні.
За словами віцепрезидента Асамблеї ділових кіл України Віктора Вознюка, ця почесна нагорода – свідчення визнання безумовного таланту Катерини Бікір надавати психологічну допомогу глобальній аудиторії та підтримувати тим самим позитивний імідж України у цій сфері у всьому світі.
– Пані Катерино, статистика ВООЗ про ментальний стан людей просто жахлива. Чи можна змінити ситуацію?
– Так, але спочатку психологам усього світу непогано було б домовитися про те, щоб змінити власні погляди на культуру конкуренції. Я абсолютно переконана, що об’єднавшись і взявши курс на взаємодію та співпрацю, ми зможемо надавати ефективну та своєчасну допомогу більшій кількості людей.
– Але багато людей самі не звертаються до психологів.
– Бо думають, що це дорого і лише для обраних. На жаль, здебільшого це справді має такий вигляд. Хоча професійна турбота про психічне здоров’я людей у жодному разі не має бути елітарним проєктом. Це норма, інфраструктура повсякденного життя – без стигми, зі зрозумілими правилами допомоги, доступна як візит до дантиста.
– До речі, ви спочатку психологом ставати не збиралися, наскільки мені відомо?
– Це правда (сміється). У 8 класі у підручнику історії я побачила червоний корпус Шевченка і подумала: хочу там навчатися. Після школи вступила на юридичний факультет до інституту ім. Драгоманова, але обрала філософський факультет та політологію у Шевченка, якраз у червоний корпус. Здобула диплом спеціаліста, вступила до аспірантури, викладала в університеті Шевченка. Знаєте, мені дуже подобалося викладати, але коли народився старший син, у мене змінилися пріоритети.
Я відкрила кав’ярню з подругою та паралельно з чоловіком – сімейний дистрибуційний бізнес. Бізнеси зростали і я разом з ними розвивалася внутрішньо та морально. Потім раптом зрозуміла, що хочу здобути освіту психолога. Але ще не було чіткого розуміння навіщо це мені, а для мене дуже важливим є внутрішній відгук і глибинний зміст. Тому з іншою подругою почала організовувати освітні івенти для жінок. Ми запрошували на них коучів, психологів та інших професіоналів, що допомагають. І ось тоді зрозуміла остаточно: “Це воно, я хочу допомагати людям змінювати життя на краще!”
– І одразу перепрофілювалися?
– Так, а навіщо тягнути? (сміється). У 2017 році пройшла навчання коучингу та почала практикувати. Коли зрозуміла, що не вистачає глибини, зробила наступний крок: у 2020 році отримала диплом психолога та одразу відкрила приватну практику. Працювала переважно онлайн, але вела й очні прийоми, паралельно займалася профорієнтацією.
У лютому 2022 року виїхала з сім’єю до Чехії та працювала психологом у Національному інституті психічного здоров’я в Празі – з біженцями, які зіткнулися з травмою, страждали від культурного шоку, вимушеної еміграції та психічних захворювань. Оскільки попит на україномовних психологів був дуже високим, додатково працювала з дітьми. Пройшла навчання за STRONG (програма психосоціальної підтримки для українських підлітків, які втекли від війни – ред.), стала тренером і тепер навчаю фахівців, які працюють з дітьми в Україні та США.
– У США?
– Так, наприкінці 2022 року ми з родиною переїхали до американського штату Вісконсин. Тут мене попросили допомогти шкільному дистрикту у роботі з перекладом українським біженцям. Так я почала працювати вчителем у школі для дітей мігрантів та біженців з усього світу.
Ця робота зробила мене активістом та адвокатом з психічного здоров’я та подолання бар’єрів та стигми. Я стала спікером на різних заходах для біженців та підтримки їх психічного здоров’я. Весь цей час продовжую практику в Україні та навчання в США: отримала грант на навчання в Університеті Вісконсіна на шкільного консультанта (school counselor) та вже отримала ліцензію фахівця з ментального здоров’я для дітей на базі школи штату Вісконсин.
– За своїми авторськими методиками?
– Так, на основі знань та досвіду розробила декілька власних програм. Колеги з професійної спільноти визнали їх новаторськими та ефективними і почали застосовувати в роботі з дітьми та переселенцями – отримують стабільні позитивні результати. Це дуже добре. Також я роблю внесок у розвиток української психологічної спільноти через організацію та проведення освітніх заходів для професіоналів із лідерами психологічної науки з усього світу (США, Канада, Європа). Я взагалі вважаю, що важливо розвивати етику роботи та високі стандарти роботи психологів в Україні насамперед.
– Чому обрали роботу з кризами та травмою?
– У кризі у людей зазвичай включається “режим виживання”: ми діємо швидше, але бачимо не всю картину, а вузький коридор. Моє завдання – максимально розширювати цей коридор, повертати людям можливість дихати та відчувати опору під ногами.
– Про яку опору ви кажете?
– В умовах невизначеності людині важливо покладатися на три опори: тіло, ритм, зв’язок. Тіло – це прості речі: сон, їжа, вода, рух. Ритм – дії, що повторюються, які повертають відчуття передбачуваності (ранковий ритуал, щоденна прогулянка, вечірня “точка збору” без девайсів).
Зв’язки — це контакт із кимось, хто може витримати наші емоції: партнер, друг, терапевт, група підтримки. Якщо коротко: менше спонтанності там, де потрібна безпека, і більше життя там, де її замало. Цей принцип допомагає під час природних катастроф, війни та в особистих кризах.
– Ви вчите також як впоратися з втратою.
– Так, тема втрати – одна з найболючіших. І тут грамотна підтримка починається з визнання, що людина має право сумувати. Жодних “зберись”, “візьми себе в руки”. Навпаки, важливо збудувати безпечне поле, де горе може і має бути — зі злістю, апатією, виною, полегшенням. Я пояснюю циклічність процесів, допомагаю повертати опори в тілі, акуратно додаю ритуали – листи, символічні жести, контакт із пам’яттю. І завжди чесно і прямо говорю про ризики: коли потрібна фармакологічна підтримка, коли важливо приєднати психіатра. Психолог не лікар, він працює у зв’язці з лікарями, але рецепти не виписує.
– А що ви скажете тим, хто думає: “Моя проблема не така вже й серйозна для психотерапії”?
– Скажу, що психотерапія до серйозності чи несерйозності взагалі не має стосунку. Терапія – це простір, де ви вчитеся жити так, щоб у вашому житті було більше життя.
Якщо вам погано, цього вже достатньо, щоб звернутися за професійною допомогою. Не треба чекати “падіння на дно”, щоб почати нарешті дбати про себе.
