Уявімо, що у нас є можливість погуляти в тіні дерев Плітвіцького парку і насолоджуватися дзюрчанням водоспадів.
Цей рай розташований в горах Хорватії. Шістнадцять прекрасних озер з смарагдово чистою водою незліченними каскадами водоспадів переливаються одне в одного. Часом вони іскряться гучними потоками води, що падає з висоти в 50 метрів, а часом – дзюркотливими струмочками, тонкими струменями алмазних крапель лягають в нове озеро, розташоване трохи нижче по висоті.
За легендою, Плітвіцкі озера утворилися під час засухи. Але «Чорна королева» молила про пощаду своїх земель – і сталося диво – хмари вибухнули сильною зливою, яка як чаші наповнила засохлі землі водою.
Будь-які легенди здаються реальністю, коли опиняєшся на Плітвіцьких озерах (по-хорватськи Plitvička jezera). Місце неземної краси і магічної сили.
Дорога від півострова Істрія (від м. Пула) може зайняти близько 4-5 годин на машині, з зупинкою поїсти. На дошках інформації скрізь красуються заборонні знаки: Плітвіцький парк – це заповідник. Тут заборонено купатися, смітити, гуляти по лісу, залишатися на ніч. Тільки дихати можна. Ну і ходити по красивих дерев’яних помостах. Строго за розкладом.
Частково це виправдано: таке красиве місце має бути збережене і його потрібно оберігати від недбайливих туристів. А їх тут без малого майже 1,2 млн на рік проходить. З іншого боку, літнім спекотним днем можна потонути в натовпі туристів, що ліниво похитуються на помостах з дощок, як пінгвіни на крижині. Це природа, а її хочеться відчути своєю душею, перейнятися і завмерти в тиші розлогих дерев, почувши плескіт води і спів птахів.
Історія у Плітвіцьких озер непроста. Нинішній заповідник раніше був притулком багатьох людей. Так, в 15 і 16 століттях в цьому районі часто проходили сутички Австрійської та Османської імперій.
Перший готель був зведений на озерах в 1890 році, цією датою, мабуть, можна відкрити туристичну історію Плітвіцьких озер. Під час першої світової війни уряд Хорватії навіть видав перший закон, що захищає озера. Правда, повноважень національного парку він поки не давав.
Але вже в 1949 році озерам був привласнений статус національного парку. У 90-ті роки озера наздогнала біда: тут йшли бойові дії, і природа від цього сильно постраждала. Але час лікує рани, і завдяки одному з чудес світу – травертину – ми бачимо озера такими прекрасними, якими вони є зараз.
У 90-ті роки тут розгорівся конфлікт між хорватським урядом і сербами-бунтівниками. Сербам вдалося відстояти цю область, і до 1995 року вона залишалася незалежною. Під час конфлікту вся територія парку була замінована … Сербам був важливий не сам парк, а лише дорога, що сполучає 2 сербські громади. Уже в 1995 році хорвати знову відвоювали собі Плітвіцкі озера.
Отже, давайте подумаємо, як нам краще прогулятися по парку. Господарі пропонують нам на вибір кілька варіантів, позначених на схемі. На маршруті ви будете зустрічати ці букви і не заблукаєте.
Сам парк нараховує 16 озер, які можна розділити на «Верхні озера» і «Нижні озера». Нижні озера мають інше геологічне походження, тому їх і відокремлюють від верхніх: верхні озера лежать на відрогах гір доломітової породи, які м’яко спускаються у воду, тоді як нижні знаходяться в глибоких каньйонах вапнякового походження.
Якщо ви зовсім ненадовго приїхали на озера, то вам краще всього підійде маршрут Е. Цей найбільш насичений за красою маршрут, займе години дві. А якщо у вас є годин чотири, то можете ще покататися на поромі до нижніх озер і подивитися з верхніх точок на водоспади. Це теж вражаюче видовище .Але насправді точок і видів не так вже й багато – і ті вже давно затерті поколіннями туристів.
Але деякі точки озер особливо цікаві:
Але навіть з оглядкою на потік туристів, тут є, що подивитися:
Можна почати свою прогулянку від входу 2, з «середини» заповідника. Звідси вас відвіз пором через озеро Козяк, їде він всього пару хвилин на інший берег. Це найбільше і найглибше озеро всієї групи (не рахуючи найвищого озера). Дивно, але раніше (пару сотень років тому) це озеро теж поділялося на 2 частини. Саме тому воно і найглибше: травертиновий бар’єр, що розділяє 2 колишніх озера, змило – і вода заповнила всю чашу.
«Травертин» – це дуже важливе слово для Плітвіцьких озер. Так що ж воно означає?
Так називається гірська порода – вапняний туф, утворений мінералами карбонату кальцію, вапняними відкладеннями вуглекислих джерел. Саме з травертину сформувалися каскади водоспадів Плітвіцьких озер, та й чаші озер підтримуються бар’єрами, сформованими самою природою. І рани, нанесені заповіднику в 90ті роки людиною, вилікував саме цей мінерал.
Під дією хімічної реакції карбонат кальцію виділяється у воді, а потім випадає, як пластівці, на дно озер і на будь-які об’єкти, що потрапили у воду. До речі, саме тому єгері заповідника не прибирають повалені дерева та гілки з дна озер: щоб не перешкоджати утворенню травертину. І пейзажі від цього тільки виграють: вони не нагадують європейський доглянутий парк, а іноді навіть схожі на дикі джунглі. А вже скільки тут непоганих риб плаває! Всі пузаті, годовані на кормах щедрих туристів. Від достатку корму їх розводиться стільки, що хорватам доводиться спеціально відловлювати риб в санітарні дні.
Отже, карбонат кальцію з часом накопичується на виступах, деревах – вапнякові стіни піднімаються все вище. При цьому карбонат кальцію осіджає переважно на рослинах-мохах або лишайниках. Це схоже на те, як сідає бруд на пористу губку. А якщо їй ще дати висохнути – то вийде травертин, пористий і міцний вапняковий матеріал.
Чому ж тоді в звичайних річках не виділяється карбонат кальцію і не утворюється травертин? Виявляється, це пов’язано з геологією грунту, карстовою основою озер (вапняк і доломіт). Коли дощова вода промиває поверхневі шари грунту, то в ній добре розчиняється вуглекислий газ (CO2), при цьому утворюється вугільна кислота H2CO3, яка вже і розчиняє доломіт, вапняк. Тепер у водах озер розчинений бікарбонат кальцію, і з нього ще тільки належить отримати нерозчинний карбонат кальцію.
Вода в спокійному потоці так би й текла собі: хімічні зв’язки не порушувалися б, і ніяких бар’єрів не утворювалося б. Але не тут-то було! Коли потоки води наштовхуються на перешкоду (а це, швидше за все, повалене дерево або неглибоке місце) – то рівновага, баланс порушуються – і карбонат кальцію випадає у вигляді мікрокристалів, осідаючи на перешкоді.
Природа – це скульптор, який робить дивовижні речі. Акуратно, довго і старанно.
Багато вапнякових порід і в Україні, і в Європі. Але тільки тут, на Плітвіцьких озерах дотримуються ще деякі важливі умови для протікання процесу утворення травертину. По-перше, вода повинна бути виняткової чистоти, не повинна містити багато органіки. Навіть трохи нижче озер, де вже починається річка Корану, ви не побачите бар’єрів, білого дна: тут уже занадто багато живих організмів, які заважають утворенню травертину.
По-друге, виняткову роль в утворенні травертину грає мох. Він служить своєрідною підкладкою для зростання відкладень з карбонату кальцію. Також як і високоточні прилади вирощують в лабораторіях, чистих кімнатах, чіпи, транзистори нанометр за нанометром на спеціальних найчистіших підкладках, так і природа вирощує травертин: майстерно, але повільно. Поспостерігайте за мохом, коли ви будете в парку. Якщо придивитеся, то помітите молоді яскраво-зелені кущики свіжого моху. Місцями будуть проглядатися трохи пожухлі кущики, жовтого кольору. Якщо вам вдасться їх помацати, то зелені будуть м’якими і приємними, а жовті – колючими і жорсткими. Якраз на них уже став утворюватися травертин. При цьому мільярди бактерій, які влаштували собі будиночок у моху, дуже раді побудувати собі житло міцніше – і тому виділяють спеціальну речовину, яка значно покращує адгезію (прилипання) кристаликів карбонату кальцію до моху. Подивіться, як густо росте мох на кожному водоспаді.
А ще при формуванні травертину дуже важлива температура. 2000 років тому озера ще не були сформовані: було дуже холодно. Вуглекислота розчинялася добре, а ось вапняк не випадав в осад.
Завдяки таким чудесам природи-хіміка ми можемо бачити каскади озер, водоспадів. А якщо заглянути в глиб озера – ви побачите дивовижні скульптури химерної форми, такий собі «авангард»: статуї і палаци, занедбані тисячі років тому. Але це все уява, а у природи теж уява багата.
Ви напевно чули про римський Колізеї – так от він побудований з блоків травертину! І вже кілька століть радує туристів. А знамените Памуккале в Туреччині теж утворене з травертину. «Каталізатором» хімічної реакції там служить ще й температура. Схожі утворення є і в Єллоустоуні.
Від того, як росте той чи інший вид мохів, залежить утворення травертину. Деякий мох росте так, що в результаті утворюються цілі травертинові печери! Деякі види можуть утворювати трубки, по яких протікає вода, а деякі види утворюють своєрідні фіранки. А ось на озері Козяк, яке ми недавно проїхали, травертиновий бар’єр виріс на цілих 40 метрів у висоту. Але, як я вже помітив – його затопило… З роками водоспади змінюють свою структуру, при цьому процес не такий уже й тривалий. Думаю, якщо приїхати туди через пару років, то вдасться вже зняти якийсь новий водоспад.
А тепер піднімемося з води на стежку – і заглянемо далі, в тишу парку.
Коли ступаєш на острів після порома, то здається, що тебе відвезли в якусь казку, рай. Навіть на руки дивишся, намагаєшся вщипнути себе, перевірити, чи не сон це.
Парк добре обладнаний: скрізь стоять лавки, сміттєві баки. Але головне, що заслуговує на увагу – це дерев’яні помости. Акуратно, дощечка до дощечки, вони ширяють над смарагдами озер, прогинаючись під ногами тисяч туристів. Ледачі порошинки розсіюють промінчики сонця, погойдуючись на хвилях щільного ароматного повітря. Гілки нахилилися до води, втомлені, пониклі від того, що їм доводиться грати, позувати перед туристами цілодобово безперервно. Зараз починається справжнє життя Природи. Тиха, мирна пісня, як трель засинаючої птиці.
Це дуже заважає фотографувати зі штативом: коли навколо ходить натовп народу – навіть штатив нікуди поставити, не кажучи вже про те, як трясеться весь поміст. Але на деяких озерах є і звичайні стежки.
Стежка веде нас прямо над шумливими каскадами, які розливаються серед пишної рослинності прямо у тебе під ногами.
Сонце вже шелестить листя теплим західним світлом, запрошуючи до сну птахів і звірів, вода м’яким оксамитом іскриться в променях.
Парк закривається. Якщо ви запізнилися на автобус – у вас є шанс дійти до цивілізації, але йти довго: потрібно обійти озеро Козяк. Це приблизно годину-дві ходьби. Вийти і ввійти в заповідник дуже легко. У мене в перший день навіть не запитали квитків (а квиток коштує близько 150грн). Немає здорової бетонної огорожі або 5-метрової огорожі з заточеними шипами, як зробили б в Україні. Просто акуратний метровий дерев’яний парканчик. Можна заходити спокійно і вранці, і ввечері.
В глибині блакитного озера плавають рибки. Зграйки мальків в єдиному танці кружляють всередині гладі. Така чиста вода, що можна відстежити кожен їх рух. Сідаю на коліна на теплий пісок стежки – і набираю повну долоню сонячних зайчиків. Вони швидко просочуються, тікають від мене, залишаючи лише прохолоду на губах. А з озера в озеро біжать швидкі гірські струмки.
Дивовижні водоспади, кожен – зі своїм характером.
Легенда є у кожного озера. Ось, скажімо, в озері Козяк потонуло колись 30 козенят, які рятувалися від вовка взимку на льоді – і озеро назвали Козяк. У ньому пару років тому ще дозволяли купатися, але зараз плавати не можна вже ніде. Хоча літнім днем так мрієш про прохолодну травертинову ванну… Решта легенд не менш жорстокі: майже всі озера названі іменами тих, хто тут потонув.
Таїнства нічного парку:
Світає:
Давайте отримаємо задоволення видами Плітвіцьких озер. Підемо в невелику екскурсію до Нижніх озер. Ось водоспад Galovac.
Завдяки чіпким коріння дерев береги озер врятовані від ерозії.
Рано вранці в парку немає жодного відвідувача! Парк влітку працює з 7 ранку до 8 вечора.
Смарагдова вода.
Видова точка маршруту К: найвищий маршрут.
Розкішний буковий ліс, ми як і раніше на самому верху, на висоті 700 метрів.
Вид на верхнє озеро, останнє в гряді.
Стежка глибоко в ліс на озері Козяк.
Дерева нахилилися над озером у витончених вигинах.
На нижніх озерах теж багато водоспадів.
Весь транспорт на озерах екологічно чистий: пороми на електричній тязі …
… І електромобілі з панорамним склом. Вони доставлять вас в будь-яку точку парку. Парк доступний навіть для інвалідів: тут їздить спритна машинка, обладнана спеціально під це завдання.
Ця гігантська липа знаходиться близько поромної переправи. Вона ніби випромінює тисячолітній спокій. Дивишся вгору, на бурхливе листя, що переливається тонкими золотими нитками сонця – і відчуваєш, як сон долає тебе. Сон у сні? Можливо це був тільки сон.
