Острів Мадейра – найбільший острів однойменного архіпелагу вулканічного походження, розташованого в Атлантичному океані. Вас чекає розповідь про океан, гірських коровах, казкових лісах та багато іншого.
Порту-Моніж.
Невелике місто Порту-Моніж у північно-західній частині острова Мадейра, побудований на крихітному шматочку суші між горою і Атлантичним океаном. Містечко абсолютно курортне – окрім готелів і сувенірних магазинів там практично нічого немає. Зате захоплюючі дух види відкриваються практично в будь-якій точці міста.
Щоб потрапити в місто з центральної частини острова, потрібно здолати досить крутий спуск – від його початку до набережної по прямій від сили кілометра півтора, а різниця висот становить близько 500 метрів:
Зупинки під час спуску входять в обов’язкову програму відвідування Порту-Моніж – вздовж дороги обладнані спеціальні кишені, де можна зупинитися і пофотографувати панораму. Все містечко помістився в трьох кадрах. Перший:
Другий. Центральна частина. Там, де самий лютий прилад, знаходиться знаменитий лавовий басейн Порту-Моніж:
Третій. Східна частина містечка. Зліва видно все той же басейн, праворуч – порт, вертолітний майданчик, на скелях – ресторан «Кашалот», куди ми і прямуємо. За обрієм, за винятком невеликих острівців, до самого Північноамериканського континенту немає нічого крім води:
Вертолітний майданчик:
Ресторан «Кашалот» – місце, яке потрібно відвідати обов’язково. Будівля побудована прямо на скелях, причому таким чином, що ці самі скелі замінюють частину стін в обідній залі:
Всередину можна потрапити тільки по містках, поруч обладнані зручні спуски до води:
Але найголовніше в «Кашалот», звичайно ж, вид. Вікна розташовані досить близько до поверхні води і з двох сторін відкривається прекрасна панорама Атлантичного океану:
За склом, буквально в декількох метрах від столу, з води стирчать скелі. Постійно набігають хвилі періодично розбиваються каскадами бризок, долітають до вікон. Дуже атмосферний місце:
Найбільше вражень залишає, звичайно, сам океан – вода тут якогось абсолютно немислимого кольору:
Набережна органічно вписується в створене природою. Скрізь, де можна, будівельники міста залишили скелі в їх природному вигляді. Схили гори над містом покриті традиційними для Мадейри терассами – місцеві використовують їх для вирощування фруктів і овочів:
Дерев у місті практично немає – тільки невеликі чагарники і пальми:
Вид з набережної. У 18 столітті поселення постійно дошкуляли пірати. Видать, хлопці були відчайдушні – океан тут досить-таки неспокійний, а містечко з усіх боків оточений бритвенно-гострими скелями:
Власне, головна визначна пам’ятка Порту-Моніж, через яку в основному всі сюди і приїжджають – знаменитий лавовий басейн з океанічної водою:
Загальний вид на басейн. Вхід на територію – платний. Якщо пам’ять не зраджує, вартість квитка – один євро. Втім, погода не сприяла – температура повітря в цей момент була градусів 15, що в сукупності з досить сильним вітром, геть відбивало бажання туди зануритися:
На території басейну є кілька виходів прямо в океан, але щось мені підказує, що там далеко не кожен випливе – дуже вже сильний прибій. І я не впевнений, що тут взагалі буває повний штиль.
На хвилі можна дивитися нескінченно. Причому дивитися тільки наживо – я зробив близько півсотні кадрів тільки для того, щоб переконатися, що свої враження за допомогою фотографії передати неможливо.
Ще одна визначна пам’ятка Порту-Моніж – місцевий акваріум.Його особливістю є те, що він був побудований на місці колишньої фортеці Сан-Жуан-Батішта при повному збереженні її зовнішнього вигляду:
Світанок над вертолітним майданчиком. Взагалі, види тут досить одноманітні, але це й не дивно: якщо туди і є сенс за чимось їхати, так тільки за незабутніми видами на океан. В іншому – все, що є в місті, можна легко обійти за годину-півтора.
Гірські корови.
Поруч з плато Пауль да Серра, на схилі гори, є невелика левада – абсолютно нетуристичний, що використовується, по ідеї, переважно пастухами, або коровами.
По всій видимості, корови тут ходять, як хочуть – ні пастухів, ні господарів, ніяких парканів та огорож ми не помітили – тільки левада, стежка, і невеликі групки корів.
Матеріалізація бичка на на скелі, що нависає над дорогою, геть позносили всім даху. Скала була досить високою і прямовисній, виглядала абсолютно неприступно і було зовсім неясно: як він туди заліз?
Корови там абсолютно божевільні – так, як вони бродять по самій кромці обриву.
На задньому плані видно дорога, що веде з Пауль де Серра в Порту-Моніж, де ми були на початку розповіді:
Поруч з лавровим лісом. Корови вальяжно, навіть ледачі.Лежать біля самої дороги, явно нудьгують:
Ще одна невелика угруповання корів. Четвертий зліва у другому ряду – бик. На щастя, не заперечував, коли частина телиць віддалилася на фотосесію. Принаймні, спочатку.
Ось ця виявилася особливо цікавою – сама підійшла, втупилася сумними очима.
Долина Рабакал і Левада Рішко.
Рабакал – це долина в центральній частині острова і заодно назва невеличкого містечка, де знаходиться вхід на левади 25 джерел і Рішко.
Загалом-то, розваг на шляху в Рабакал практично немає – з одного боку кам’яна стіна, з іншого – густий непрохідний чагарник. З доріжки при всьому бажанні зійти ніде і нікуди.Напевно, так виглядав весь острів до колонізації його людиною:
А ось і сама левада. Тобто, власне, левада – це вузька колія з повільної водою праворуч від дороги:
Якби не час від часу відкривається вид на долину, і зовсім можна було б вирішити, що гуляєш по звичайному лісі:
Головне, заради чого є сенс відвідувати Рабакал – це природа.Хоча рослинність там досить одноманітна, загальну атмосферу дуже складно передати словами.
Прогулянка по леваді закінчується слабкий оглядовим майданчиком над прірвою, оточеній з усіх боків скелями.Відчуття – наче раптово виявився посеред хмарочосів. І всюди – вода. Вода стікає по скелях навпроти, вода тече праворуч, вода тече за спиною. Частинки води серпанком висять у повітрі:
У тому ж самому місці, але на кілька рівнів нижче:
Останній погляд і – бігом назад, в долину Рабакал.
Навколо панує атмосфера умиротворення – м’яке розсіяне світло, майже повна тиша, тихенько дзюрчить вода:
По всьому шляху дерева нависають над доріжкою, утворюючи своєрідний тунель. Скрізь витає відчуття глибокої давнини – хоча, здавалося б, ще й ста років леваді немає.
Дерева в Рабакале якихось абсолютно фантастичних форм і контурів. Візуально це чимось дуже схоже на Танцюючий ліс:
Резюмуючи – проїжджаючи повз, заїхати потрібно обов’язково.
Мис Сан-Лоренсу.
Останній захід сонця на Мадейрі ми зустрічали на території природного заповідника Понта-де-Сан-Лоренсу, що займає однойменний мис в південно-східній частині архіпелагу.Природа в цій частині острова кардинально відрізняється від усього, що ми бачили раніше – наприклад, тут взагалі не ростуть дерева, а ландшафт (принаймні, у березні) дуже нагадує випалену сонцем пустелю:
Дорога на саму східну точку Мадейри проходить повз єдиного на острові природного піщаного пляжу – Праінья:
Ще один вид на саму східну точку Мадейри – з кам’яною пірамідкою. Всі поважають себе туристи в обов’язковому порядку йшли сюди фотографуватися:
Місцевість тут великою різноманітністю не відрізняється – всюди каміння, пісок, пожухла трава:
Взагалі, Сан-Лоренсу місцями наводить на думку про інших планетах. Грунт виглядає так, наче була доставлені звідки-з Місяця:
Крім пішохідного маршруту, на мисі Сан-Лоренсу обладнано кілька оглядових майданчиків:
Якщо прогулятися від оглядового на пару сотень метрів убік, відкривається чудовий вид на північне узбережжя Мадейри:
І остання картка з острова Мадейра – найбільшого острова однойменного архіпелагу, розташованого в Атлантичному океані.
