Страх – це негативна емоція, яка іноді перешкоджає боротьбі за життя. І лише в деяких випадках він стає стимулом до відродження, акумулюючи життєву енергію та активуючи всі людські ресурси. У тому числі – творчі, про що не в останню чергу можна дізнатися з цих книжок.
Курбан Сеїд. Алі і Ніно. – Х.: Фоліо, 2025
Свого часу саме страх призвів до того, що автор цього роману був змушений сховатися за псевдонімом. Більше того, будучи видана німецькою мовою на території Третього Рейху в 1937 році, книжка має зо три власних автори. Тобто досі не визначилися із тим, хто ж її написав, сховавшись за псевдонімом Курбан Сеїд – чи то азербайджанець, і тоді це перлина азербайджанської літератури, а чи грузин, і в такому випадку всі лаври належать Грузії, чи взагалі баронеса Эрен-фельс фон Бодмерсхоф, і це вже світова сенсація, успіх і розвінчання всіх таємниць на нобелівському рівні. Хай там як, але для читача, загартованого на мексикансько-турецьких телесеріалах, історія, що трапилася на межі ХІХ-ХХ століть в Баку, знов-таки, між азербайджанцем і грузинкою, тобто мусульманином і християнкою, чи пак азіатом і європейкою, не буде аж такою дивною в контексті людських доль, почуттів і стосунків. Натомість глянути, в яких умовах усе це відбувалося, і за яких суспільно-політичних обставин часу і місця – в азербайджанській столиці, дагестанському аулі чи навіть перському гаремі, еміграції та бою – на це буде не шкода вечірньої години на читання. Але, знов-таки, справа не в екзотичному тексті про феєричні пригоди в контексті «дружби народів», а в актуальності самої книжки. А вона вже на самому початку змушує замислитися над дуже болючими для нас проблемами. Насамперед – над національною ідентичністю, бо в цьому романі навіть малолітні герої знають, чиїх батьків вони діти. І на закид вчителя про те, що певною мірою й вони відповідальні за те, чи буде «наша країна належати до прогресивної Європи чи до реакційної Азії», відповідають в дусі аж ніяк не Миколи Хвильового, що ратував за Азіатський Ренесанс, закликаючи хоч і геть від Москви, але назустріч не менш імперській Європі, а в стилі «гарячого Панька», чи пак Пантелеймона Куліша, який писав, що «ми повернулися в Україну, кращої за яку для українця нема».
Аґустіна Бастерріка. Особливе м’ясо. – Житомир: Морфеус, 2025
Ця книжка – не просто історія, де не бояться таємниць за ситуації, що склалася, а справжній бестселер про темні часи, які попри всі намагання людей жити по-людськи таки наступили. «Звісно, від вереску поросяти, якого перевертали догори дриґом, кров стигла в жилах, – згадує головний герой, – але там використовували захисні навушники, а згодом ці звуки перетворювалися на фоновий шум. Зараз він – права рука керівника, тож мусить контролювати і готувати нових працівників. Навчати вбивства – це навіть гірше, ніж вбивати. Він висуває голову з вікна. Вдихає застояне, пекуче повітря. Він хотів би знеболитися і жити, нічого не відчуваючи. Діяти на автоматі: дивитися, дихати – і край. Бачити все, знати, але не говорити. Та спогади не зникають, вони лишаються тут». А згадати, слід визнати, є про що, адже в «Особливому м’ясі» Аґустіни Бастерріки зображено світ, що вийшов за межі етики. Унаслідок епідемії, яка знищила тварин, людство опинилося на межі голоду. Уряди легалізують канібалізм – розведення людей для споживання. Тож за сюжетом той самий сорокарічний герой живе в цьому суспільстві, де двадцять років тому стався так званий Перехід: через згадану епідемію і хворобу тварин всі стали їсти людей. Спочатку їли злочинців та мігрантів, а потім почали розводити людей для ширшого вжиту. Саме для місць, де їх забивають, і захисні потрібні навушники, з яких все починалося. Хай там як, але про роман-антиутопію, який вперше виходить в українському перекладі і зацікавить всіх шанувальників гостросюжетної психологічної прози, таки варто почути. А самого його, ясна річ, прочитати.
Саша Павлова. Вбивчі письменники. – К.: Уроборос, 2024
На тій вечірці, як розповідається в одній з історій цієї моторошної книжки, дехто з давніх друзів головного героя пригадує, що колись, ще у 40-х, у Техасі подібне вже відбувалося. Щоправда, того разу ніхто не постраждав. Але «Вбивчі письменники» Саші Павлової не вийшли б друком і не захоплювали б увагу того, хто полюбляє трукрайм, якби це було так. Тому готуйтеся, якщо ви не проти дізнатися про темні сторони літературного світу. Хоч би й у продовженні історії про вищезгадану вечірку. «Джоан сама зголосилася бути партнеркою Вільяма і поставила на голову склянку з джином. Барровз дістав свій пістолет 38-го калібру і зробив єдиний постріл – точнісінько в голову Джоан. І хоч швидка допомога домчала дуже скоро, врятувати жінку не вдалося. Через дві години матері двох дітей, молодшій з яких не виповнилося й 5 років, констатували смерть. їй було лише 28 років». Загалом це книга про 24 авторів, чиї історії вийшли далеко за межі фантазії і стали частиною кримінальних хронік. Канібалізм, серійні вбивства, злочини проти близьких, приховування злочинів, вбивства випадкові та навмисні. Кожна історія – це своєрідне розслідування, де ви крок за кроком вивчаєте факти, аналізуєте докази та намагаєтеся зрозуміти, що змусило людину перейти точку неповернення. «Під час першого допиту Вільям Барровз не приховував від поліції жодних деталей інциденту. Він був у розпачі і сам не міг повірити, що скоїв таку фатальну дурницю». Чи це справді так, а чи не дуже, можна дізнатися, ознайомившись, як то кажуть, з деталям й подробицями слідства.
Андрій Кокотюха. Підземний детектив. Загадка проклятої штольні. – Х.: Ранок, 2025
За сюжетом цієї загадкової історії, кротові Гордієві Сліпку, пощастило стати начальником кротової поліції, про що він завжди мріяв. І вік вже немолодий, і робота не бий лежачого, і з обов’язків – лише щодня протирати скло й полірувати рамочку, в якій на стіні висів закон про те, що начальник поліції може все забороняти. І все б нічого, якби не внучка Неллі, якій весь час кортіло розкрити злочин століття, з чим вона щодня приходила до свого дідуся у поліцейський відділок. І щоразу одне й те саме: «- Щур! Щурисько поганий! У штольні! Проклятій штольні!», оскільки з ворогів у кротів – лише зайшлі щури, і саме довкола них зав’язується інтрига у цій захопливій детективній історії. Проте чи щури тут винні? Адже, крім їжі, починають зникти й самі кроти… До того ж один з мешканців підземної громади, молодий кріт Тимко, виступає очевидцем.. «Тимко клявся, що бачив чи то привида, чи то іншу мару. Бив себе в груди, доводячи: чув дивні голоси. Сліпко як страж порядку, ретельно допитав панікера. Адже раніше ніхто з кротів нічого подібного не чув і не бачив. Схарапуджений кріт наполягав: там, де штольня, чаїться якесь прадавнє зло». Хай там як, але відтепер кротяча громада в небезпеці, але коли розслідування було вже самому в розпалі, у нього несподівано втручається хтось спритний, навчений і озброєний новітніми технологіями. Хто це може бути? І чи допоможе це все викрити порушників кротячого спокою? Щоб дізнатися, варто прочитати цей підземний детектив, а насправді – цікаву, захопливу, динамічну історію від справжнього майстра жанру.
Клаус Бернхардт. Забудьте про панічні атаки. Нова методика подолання страху, тривоги й паніки. – BookChef, 2025
«Страхи загалом – зокрема й панічні атаки – це насамперед абсолютно правильна й здорова реакція нашого організму, – нагадує автор цієї книжки. – Адже страх має лише одну функцію – нас захищати. Наприклад, якщо прямо перед вами з кущів вискочить голодний лев, ваш організм миттєво викине адреналін, серце почне прискорено битися, і ви за кілька мілісекунд вирішите, чи хочете ви битися, чого я не радив би у випадку з левом, або ж ліпше втечете. Це абсолютно нормальна й необхідна реакція, яка забезпечує наше виживання». Тим не менш, у своїй книжці «Забудьте про панічні атаки» Клаус Бернхардт вважає, що більшість із сучасних видів терапії вже давно застаріла й на сьогодні не має обґрунтування з нейронаукового погляду. Невже не треба тікати від лева, спитаєте ви? Насправді автор пропонує абсолютно новий тип терапії з урахуванням особливостей роботи нашого мозку, що допомагають впоратися із тривогою та панікою. «Більшість усіх травм, неврозів, фобій і тривожних розладів можна повністю вирішити менш ніж за 10 сеансів», – переконаний автор, керівник Інституту сучасної психотерапії, що в Берліні, та експерт із питань тривоги. Свою терапію, яка зарекомендувала себе напрочуд дієвою і приносить позитивні результати та полегшення тисячам пацієнтів, він розробив на основі новітніх нейродосліджень. У ній Клаус Бернхардт використовує роботу нашого мозку, що дає змогу повернути пацієнтів із тривогою та панікою до нормального життя вже за кілька тижнів. Зокрема його методика, викладена в книзі, допоможе: припинити відчувати страх, коли немає реальної загрози; позбутися фонової тривоги та тривожних станів; забути про панічні атаки й насолоджуватися спокійним життям. Наскільки це, звичайно, можливо за теперішніх наших умов.
