Кохання у житті Тараса Шевченка

автор
Helena
-
9009

Він прожив лише 47 років, та мало хто знає, що маючи надзвичайну славу художника і поета, митець Т. Шевченко залишався нещасливою в особистому житті людиною.

Тема любові, сім’ї, дітонародження – одна з центральних у творчості письменника, більше того, вона основна в житті Шевченка. Степан Балей писав: “Знаємо, що доля не позволила поетови пережити повну, щасливу любов, а знаємо, як глибока була в його душі потреба любити і бути любленим. Доля… казала йому бути бездомним цілий його вік…”.

Їх було вісім – знакових жіночих постатей у бентежному і сповненому драматизму житті Тараса. Імена більшості з них ми б не знали, якби не любов до них великого поета. Найчастіше його обраниці не могли оцінити ані поетичного, ані художнього генія великого митця. Тому він втішався, переконував себе у правильності “запорозького вибору”:

“Не женися на багатій,
Бо вижене з хати,
Не женися на убогій,
Бо не будеш спати.
Оженись на вольній волі,
На козацькій долі,
Яка буде, така й буде,
Чи гола, то й гола.
Та ніхто не докучає…”

“Мені ж, мій Боже, на землі
подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!”“Молитва” 24 травня 1860 р.

ОКСАНА КОВАЛЕНКО

Першим захопленням Тараса Шевченка була Оксана Коваленко, про яку поет згадав у вірші “Мені тринадцятий минало…”. Вона була на три роки молодшою і мешкала по сусідству. Матері їхні, дивлячись на дитячі забавки, планували, що діти колись одружаться. Шевченко згадував про це в своїх листах. Проте Тарас поїхав супроводжувати Павла Енгельгардта до Вільно, де отримав початкову художню освіту, потім був Петербург та Академія мистецтв, перші публікації, перше визнання, викуп із кріпацтва… Коли  через чотирнадцять років Тарас повернувся до рідної Кирилівки вільною людиною і столичним художником, Оксана була давно заміжня за кріпосним із сусіднього села і виховувала двох доньок.

spadok.org.ua

Образ Оксани він намагався віднаходити в інших жінках, а у творах “нарікав” її різними іменами. Ця любов, принесена з дитинства, багато в чому стала вирішальною для Т. Шевченка. “Маленька”, “кучерява” Оксана визначила собою той тип жінки, який йому фатально подобався, її історія стала основною темою його творів.

А я так мало, небагато
Благав у Бога, тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку…
Драматична історія першого кохання Тараса Шевченка лягла в основу “Капитанші”, “Наймички”, “Слепой”, “Катерини”, пройшла через його поеми і повісті.
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
[…] – Чи жива
Ота Оксаночка? – питаю
У брата тихо я. – Яка?
– Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
– Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І не вбога,
Та талану Господь не дав… –
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого Бога.
Хоч Тарас і згадував Оксанку впродовж майже усього свого життя, та все тільки починалося для нього. Він був відомим автором скандальних поезій та видатним портретистом, а його столичні знайомства відкривали йому двері на бали та прийоми, які влаштовували в Україні провінційні аристократи.

АМАЛІЯ КЛОБЕРГ

Другим захопленням Тараса Шевченка стала дівчина-натурниця, яку він виводить під іменем Паша в повісті “Художник”, це було до періоду навчання в Академії мистецтв у Петербурзі. Цю п’ятнадцятирічну німочку, як свідчать дослідники, Т. Шевченко “відбив” у свого вчителя і друга, художника Івана Сошенка.
У 1839 році Т. Шевченко малює її портрет  в ліжку, з розпущеним волоссям, і єдиний раз за всю свою практику художника підписує його не як Шевченко, а “Чевченко”, очевидно, так вимовляла його ім’я молода натурниця-німкеня.
spadok.org.ua
Повість “Художник” закінчується промовистим штрихом: та, з кого мальовано геніальну “Мадонну”, залатує незавершеною картиною свого чоловіка старі ширми. Оце, напевно, була та прірва, в яку збирався стрибнути Іван Сошенко, і від чого його врятував Т. Шевченко, не давши одружитися. Певно, І. Сошенко це зрозумів, бо, за його словами, вони “…попрощалися, як добрі приятелі й земляки, так, ніби між ними нічого не було”. У 1859 році вже тридцятирічною вона знову увійде в майстерню Тараса Шевченка. Звали цю жінку Амалія Клоберг.

ВАРВАРА РЕПНІНА

Із  княжною Варварою Репніною Шевченко познайомився саме в свій перший приїзд в Україну, після навчання в Академії. Подорожуючи Київщиною, влітку 1843 року він завітав до Яготина, аби зробити замальовки. Йому настільки сподобалося в родині Миколи Григоровича Репніна-Волконського, що він повернувся на триваліший час, залишившись на рік у його маєтку.

Хазяїн був людиною більш ніж неординарною – князь, генерал, високоосвічений чоловік із філософським складом розуму, старший брат декабриста Сергія Волконського. Донька князя, 35-річна Варвара, все своє дитинство провела при європейських дворах, де її батько був послом, а потім віце-королем Саксонії, у Дрездені вона гралася з дітьми королів. Після невдалого роману з Левом Баратинським, братом поета Євгена Баратинського, женихів, мабуть, не знаходилося.

Її пристрасна душа хотіла кохати, і таким коханням для Варвари Рєпніної став Т. Шевченко. Вона бажала “бути зайнятою Шевченком”, робити щось для нього або пов’язане з ним. Княжна плела йому шарф, коли він лежав хворий, коли ж він поїхав, вона почала писати повість, де найдокладніше описала Шевченкове перебування в Яготині. Вона страшенно ревнувала його до безтурботного Мойсівського оточення, а особливо до Ганни Закревської, яку він кохав. Княжна щодня читала йому “прописи”, вона хотіла навернути Т. Шевченка на праведний шлях, відкрити очі на його геніальність, відвернути від тих місць, де, за її словами, “поет захоплювався недостойним і недостойними”.

“Він їв, пив, як усі смертні… він міг віддаватися цілими годинами найпустішій, вульгарній розмові й навіть, як здавалося, захоплюватися нею, – писала В. Рєпніна. – Він був добрий до слабості й душевно легковажний до жорстокості, нерішучий і водночас необдуманий у своїх діях. Його не можна було не любити; для тих, хто по-справжньому любив його, він був джерелом турбот, безперервних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до збайдужіння!”. “Читаючи прекрасні свої твори, він ставав чарівним; музичний голос переливав у серця слухачів усі глибокі почуття, які тоді володіли ним. Він обдарований був більше ніж талантом, йому був даний геній, і душа його, чутлива і добра, налаштовувала його цівницю на високе і святе”.
Почуття княжни “в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства”. Т. Шевченко ж ненавидів не тільки всіляке рабство, але й всіляку опіку, а тому повчання Варвари Рєпніної викликали в його душі подвійний спротив. Навіть після його від’їзду в Петербург, княжна намагалася в листах направити Шевченка на праведний шлях: “оставьте злых людей”, “слишком часто я вас видела таким, каким не желала бы видеть никогда”, “ваше несчастье, что вы связались с этими пустыми людьми”, – писала вона.
“Побачивши його одного разу видатним, я хотіла завжди бачити його таким; я хотіла, щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незрівнянного таланту, і хотіла, щоб це сталося завдяки мені”. У цих словах уся драма їхніх стосунків. Це було кохання без взаємності. Княжна Варвара Рєпніна стала для Т. Шевченка лише старшою порадницею і жінкою-берегинею.
“Я чекала його любові, – писала В. Рєпніна, – виглядала її, що ось завтра, ось-ось він прийде і скаже все-все… Я була слабкою жінкою, яка так хотіла любові, а він… Він відповідав мені іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи”.
Тож усіма силами своєї душі вона боролася з пристрасним почуттям. У листах до свого духовного наставника, француза Шарля Ейнара, вона відверто зізнавалася у своїх стражданнях: “Я підступним чином, довгими годинами піддаюся владі своєї уяви, котра малює мені палкі картини пристрасті…”. Поет із величезною повагою ставився до цих стосунків, але не наважився розвинути їх у більш, ніж дружні. Вони підтримували зв’язок усе життя: і в горі заслання, і в радості повернення на Батьківщину.
spadok.org.ua
Княжні Варварі Рєпніній присвятив Шевченко поему “Тризна”.

Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар Господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил.

Через десять років, у 1858-ому, Т. Шевченко знову зустрінеться з княжною, проте зустріч ця буде сумовитою. Княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Т. Шевченка, змученого засланням і хворобою, з великою сивою бородою і бандажем на хворому оці. Вони не зуміють знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів.

ГАННА ЗАКРЕВСЬКА

Приблизно у той самий час, на початку 1840-х років, Шевченко гостював в Березовій Рудці (нині – Полтавська область), у родині поміщика Платона Закревського. У 1839 році багатий поміщик Платон Закревський приїхав у село Марківку і одружився з небагатою донькою сотенного осавули Ганною Іванівною Заславською, якій на той час було лише 17 років.
Між 29-річним поетом і красунею-дружиною господаря, 21-річною Ганною спалахнуло кохання. Т. Шевченко був захоплений красою Ганни Закревської. Він намалював вражаючої краси її портрет, на жодному іншому з портретів Т. Шевченка немає таких “аж чорних – голубих” очей, “такого повного, трагічного, душевного життя очей”, як на портреті Ганни Закревської.
“Всім вашим родичам низенько кланяюсь, у кого є чада, то і со чади, а в кого нема, то тілько так. А Ганні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами, на цілий тиждень, скажи їй, що я аж плачу, що проклята хуртовина на цей раз зо мною так пожартовала”, – писав Т. Шевченко.
spadok.org.ua

Афанасьєв-Чужбинський згадував, як ще 1843-ого року в Мойсівці Т. Шевченко довго сидів біля Ганни Закревської на балу і все просив у неї на згадку хоч одну блакитну квітку, якими була оздоблена сукня. Молода жінка жартувала і жартома відмовляла. Тарас Григорович таки ухитрився відірвати квітку. А років через два Чужбинський випадково побачив у нього цей знак спогаду. Т. Шевченко знітився і, применшуючи свої справжні почуття й не бажаючи впускати нікого у свій внутрішній світ, відповів: “Славна молодичка, – і така приємна, що, здається, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне”.

Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
Очевидно, що якась драма чи скандал, пов’язані з залицянням Тараса Шевченка у Березовій Рудці, таки сталася. Олексій Капніст писав до Т. Шевченка таке: “Мені доручено просити вас не заїжджати, як ви збиралися, до Закревського, а головне, не писати йому ні з якого приводу. Я знаю вас і цілком певний, що ви свято і непорушно це виконаєте. Не засмучуйтеся, добрий Тарасе Григоровичу, моєю відвертістю. Вона не з поганого джерела. Якщо згадаєте мої слова, то визнаєте за мною право говорити вам з відвертістю…. Тимчасове захоплення зникає, як дим, але нерідко плями не виводяться і затьмарюють душу, відбиваючись на совісті. Я розраховую на твердість вашого характеру і гадаю, що ви виконаєте прохання моє не для мене”.
Зустрітися їм більше так і не довелося – Ганна померла у тридцятип’ятирічному віці саме того року (1857), коли поет отримав звільнення від десятирічної солдатчини.
На засланні в 1848-ому Тарас Шевченко пише надзвичайно відвертий вірш, присвячений Ганні Закревській, сховавши свою адресатку під двома літерами – Г. З.
Г. З.
Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за ….
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще и досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся богу.

ФЕОДОСІЯ КОШИЦЯ

Під час перших відвідин України, у Кирилівцях Шевченку сподобалась донька попа Григорія Кошиці – Феодосія. Після того, як Тарас отримав посаду у Київському університеті, він вирішив одружитись і влаштувати своє особисте життя. Приїхав він на храмове свято свататися, але батькам Шевченко не сподобався і отримав гарбуза. Молода попівна не наважилася йти проти волі батьків, невдовзі збожеволіла і в 1884 році померла.

ГАННА УСКОВА

У засланні, яке тривало десять років, Шевченко закохався в дружину коменданта Новопетровської фортеці Ганну Омелянівну Ускову. На жаль, плітки та осуд перервали їхні приятельські розмови, але Ускова протягом довгих років залишалася щирим другом поета.
В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав: ”Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей”.
spadok.org.ua
А. О. Ускова – Т. Г. Шевченко в Новопетровському укріпленні:
Першого враження не пам’ятаю: Шевченко не був світською людиною — він не міг одразу привернути вашу увагу. На зріст був середній, кремезний, трохи вайлуватий, навіть незграбний. Обличчя відкрите, добродушне, високе чоло з великою лисиною, що надавало йому солідного вигляду; рухи неквапливі, голос приємний, говорив чудово, плавно, особливо добре читав уголос. Бувало, довгими зимовими вечорами він принесе журнал і вибере, що йому до смаку, й починає читати; якщо ж твір йому особливо подобається, то він одкладе книжку, підведеться, ходить, розмірковує, потім знову візьметься за неї; а вірші, які йому дуже подобались, він завчав напам’ять і днів по три декламував.
Ближче познайомившись із ним, я знайшла в ньому чесну, правдиву, моральну людину. Що ж до релігії — я в церкві його ніколи не бачила і тому про це нічого не можу сказати. У товаристві він тримався скромно, більше любив бувати в нас, коли нікого із сторонніх не було; великого товариства уникав. Карт не любив. Жіночого товариства також не шукав і майже ні в кого з сімейних, крім нас, не бував. Любові до музики я в ньому не помічала, але спів він, здається, любив; так улітку, гуляючи в саду, він майже завжди мугикав собі яку-небудь просту пісеньку; пам’ятаю, наприклад, одну з них: “Стоит парень у ворот, у ворот красотка ждет” — і т. д…
Щодо його одягу, то взимку він приходив у солдатській шинелі, а влітку в білому кітелі, таких самих шароварах (здається, з ревендуку), у солдатських чоботях; взагалі щодо свого одягу був швидше нечепурний. Казарменого життя його не знаю. Шевченко просив дозволу мешкати з яким-небудь офіцером, і чоловік мій це йому дозволив. Він вибирав для цього якнайскромнішого і навіть, можна сказати, убогого, і з ним товаришував. Ці його друзі переписували йому його твори, які він посилав до Петербурга й одержував за них винагороду. Любові до грошей я в ньому не помічала.
Офіцерське товариство у форті його не любило, бо сам він вважав більшість із них дурнями. Мостовський був одним з небагатьох, з ким Шевченко любив вести жартівливу розмову. Мостовський був артилерист, здається, в чині капітана, старий парубок, дуже добродушна людина.
Між солдатами також, я не думаю, щоб Шевченко користувався особливою любов’ю. Було з них двоє, — одного він наймав ходити за себе в караул, а другий, молодий солдат, служив йому натурщиком.

При Іраклії Олександровичі він ніякої служби не ніс, на вчення ходити перестав, бо чоловік мій переконав його найближче начальство, що Шевченко ніколи фрунтовиком не буде, і просив взагалі дати йому спокій. Тільки в караул спочатку він мусив ходити, але потім і в цьому йому зробили поступку, дозволивши за себе когось наймати.

Львов був його батальйонним командиром, він жив в Уральську, оскільки батальйон було розділено на дві половини: дві роти у форті, а інші дві — в Уральську. Щороку ці роти мінялись, і тому часто мінялися й офіцери. Я взагалі погано запам’ятовую прізвища, а тому про багатьох не можу вам нічого сказати. Обрядіна не пам’ятаю, Львова також мало знаю, тому що він приїздив один раз на рік інспектувати роти; чому він не хотів зробити Шевченка унтер-офіцером, я не знаю. Замість нього став Рижой, якого [я] навіть не бачила.

У форті півбатальйонним командиром був Косарєв, він більше від усіх стежив за Шевченком; він був фрунтовик, строго вимагав виконання служби, як мені здавалось, людина недалека. Шевченко писав про нього в “Основі”, не пам’ятаю за який рік, і показував його непривабливим. Твердженню Лєскова, начебто Перовський наказав піддати Шевченка тілесному покаранню, аж ніяк не можна вірити. Я можу вас переконати в цьому, тому що коли Іраклій Олександрович, від’їжджаючи з Оренбурга у форт, пішов прощатись до Перовського, той перший заговорив про Шевченка і просив мого чоловіка якось полегшити його становище, інакше Іраклій Олександрович не міг би так рішуче діяти, не маючи підтримки згори.

Спочатку у форті серед офіцерів були нарікання, чому комендант садовить їх у себе за стіл поруч з рядовим, але потім замовкли. Якби покарання було навіть тільки призначене, але не виконане, то вже про це багато б говорили, а я вперше тепер про це почула із запропонованих мені питань. /238/

Полковник Матвєєв служив в Оренбурзі, я його не знала. Я впевнена, що якби спитали Шевченка, чи хоче він в Оренбург, то він, мабуть, відмовився б, через те, що там би він не мав такої свободи, якою він користувався у форті. Тарасові Григоровичу справді було заборонено брати до рук олівець і перо. Я спитала його, чому така заборона, а він пояснив, що на нього звели наклеп, ніби він намалював карикатуру на царську фамілію, але що він у цьому не винен; він казав, що не вміє провести навіть одної карикатурної риски. Я йому цілком вірила і дуже йому співчувала. Це покарання було для нього найтяжче, тому малювати йому доводилося потай.
Йому хотілося намалювати образ олійними фарбами, та цього йому не дозволили. Він був учнем Брюллова, і його спеціальністю було малювання олійними фарбами. У форті він багато малював портретів сепією, обличчя й руки проробляв пунктиром, а це дуже дрібна робота, і він боявся, що втратить зір. Згодом він почав займатися скульптурою.
Не знаю, хто написав донос на Шевченка, та чула, ніби він з кимось посварився, але через що, також не знаю.
Розмови про його сердечні почуття у нас ніколи не було: чоловік мій був людиною серйозною, Шевченко таких розмов не вів ні з ним, ні зі мною.

Про своє дитинство він якось побіжно розповідав, але що, тепер не пригадаю; взагалі він був стриманий і швидше недовірливий. Історії зі Скобелєвим не знаю.

Кампіоні був інженер, молодий чоловік, фертик, любив погуляти. Жуйков — ротний командир, розумна, добра і хороша людина, тільки, на лихо, пив запоєм. Микола Єфремович Бажанов спершу був плац-ад’ютантом, потім його перевели в комісаріат, і він був у форті наглядачем шпиталю. Бурцев займав посаду плац-ад’ютанта. Усі ці люди не шкодили Шевченкові, бо він часто бачив їх у нас. Нікольський був старший лікар, дуже розумна людина, багато читав, він завідував бібліотекою, робив метеорологічні спостереження, але Шевченко, здається, недолюблював його. Мєшков — комісаріатський чиновник, був старий, мав молоду дружину, про них балакали всяку всячину. Фрейман — артилерист, генерал, добрий старий, приїздив сюди інспектувати, до Шевченка байдужий. Зигмунтовський мав крамницю і продавав горілку й спирт, а також був довіреним при доставці спирту в команди. Усе військо одержувало, здається, тричі на тиждень по одній чарці горілки; яловичини, здається, видавалося півфунта в день на солдата. Скарг на харчі не було чути. Мій чоловік іноді ходив куштувати їжу нижніх чинів експромтом.

У самих казармах я ніколи не була, усі вони одноповерхові, зовні чистенькі будівлі, гадаю, що і всередині було непогано, бо у форті чимало дбали про здоров’я нижніх чинів.
Кожна команда мала свої городи, де сіяли огірки, редьку, буряки й т. ін. Згодом ці городи мало не перетворились на сад, принаймні їх комендантська частина. Восени 1853 р. виписали багато дерев з Астрахані, з Гур’єва-городка. З Ханга-Баби привезли великі дерева шовковиці; у садінні їх Шевченко брав діяльну участь. У цьому новорозведеному саду для мене було поставлено літній житловий будиночок, неподалік збудували альтанку, де ми обідали, а поблизу поставили киргизьку кибитку, в якій Шевченко міг працювати. Чоловік зробив для себе ще землянку, де відпочивав по обіді, от саме в ній Шевченко й ховав свої малюнки.
Як бачите, в саду було достатньо приміщень, і Шевченко завжди знаходив там собі вільний куточок, де йому ніхто не заважав; а що він любив природу — небо, зорі, — то міг ходити, мріяти скільки завгодно. Городи тяглись на версту, й від форту до них була така сама відстань, тобто верста.
Приїхавши до форту, чоловік мій запропонував Шевченкові ходити до нас обідати й увечері чай пити; спочатку він якось уникав цього, але потім, коли побачив, що все дуже просто й що для нього завжди був готовий прибор, користався запросинами…
Місцевість Ханга-Баба — чарівна, але я тільки раз була там: гори височать з трьох боків, в ущелині ростуть шовковиці. Біля підніжжя гір розкинулась гарна зелена поляна, на якій стоїть величезна шовковиця, сажнів у два завтовшки (киргизи не чіпають дерев, вважаючи їх святими). Ото під цим деревом влаштовували привал, розташовувалась молодь і між ними Шевченко…
Шевченко не дуже любив попоїсти, але при нагоді міг з’їсти чимало. У форті один час була мода на пельмені. Дами збирались і самі їх готували. Одного разу, коли пельмені готувались у мене, в самому розпалі нашої роботи заходить Шевченко. Дами його питають, скільки зробити пельменів на його пайку. Він відповідає: “сотню” — йому відказують, що він не з’їсть, але він просить про це не турбуватись. Тоді йому приготували сотню крупніших за інші, і в деякі з них наклали більше перцю, в інші солі, цибулі, крупи та ін. Цю сотню зварили окремо й чекали, що буде, коли попадуться йому пельмені з такою начинкою, але він гарненько все з’їв і навіть не скривився (і без жодних наслідків).
Сина нашого звали Дмитром. Шевченко був архітектором його пам’ятника. Він був зроблений чудово, Шевченко сам стежив за його виготовленням. Зроблено його було в лицарському стилі, з білого каменю. Дітей Шевченко дуже любив. Мою старшу доньку Наталію він дуже балував і завжди шукав нагоди побавитися з нею.
Спочатку Шевченко боявся мого чоловіка, вважав його деспотом; мені багато доводилося з ним сперечатись, і я нарешті досягла того, що вони зблизились. Шевченко часто гуляв зі мною; я була рада такому співбесідникові; ми найчастіше ходили на киргизьке, воно ж і туркменське, кладовище, яке було недалеко від городів. Тут він розбирав викарбувані на пам’ятниках знаки, — знаряддя, інструменти, з яких визначав, чим займався за життя небіжчик.
Шевченко був дуже розвиненою людиною, з чудовою пам’яттю, тому теми для розмов під час прогулянок були найрізноманітніші; вони виникали у зв’язку з кожним предметом чи явищем, що чимось привертали увагу під час прогулянки. Завдяки цьому розмови з ним завжди були Далекі від місцевих пліток і давали велике задоволення.
Так прогулянки наші тривали досить довго. Якось приходить до нас Нікольський і, між іншим, в жартівливому тоні каже мені, що коли я бажаю, то він може показати мені місце, де Шевченко стоїть чи ходить, очікуючи, коли я піду гуляти і в який я бік поверну, туди й він поспішає, щоб мене наздогнати. Мені було дуже неприємно чути це. Щоб одразу припинити балачки, я перестала ходити гуляти. Шевченко дивувався — чому? Але я нікому не пояснила справжньої причини. От після цього він охолонув до мене…
Не пам’ятаю, в якому році, приїжджала до форту вчена експедиція, на чолі якої стояв відомий академік і вчений Бер. Він у нас пробув досить довго і потім приїжджав наступного року. Чоловік мій познайомив з ним Шевченка і просив допомогти полегшити його долю. Той обіцяв поклопотатись про нього через велику княгиню Марію Миколаївну, яка була в той час президентшею академії, але час минав, нічого не змінювалось. Шевченкові тяжко було чекати. Нарешті, коли на престол зійшов імператор Олександр Миколайович, клопотання про нього увінчались успіхом.
Околиці форту дуже сумні, рослинності ніякої, у червні весь степ уже випалений сонцем. Росло тільки те, що поливалось. Єдине, що було гарне там, це близькість моря.
Форт стояв на горі, навкруги був степ, а далі з одного боку височіли гори; коли піднятись на них, то там знову простягався неозорий стен. З другого боку, верст за сім від форту, був посаджений сад. Туди рідко їздили, бо вважали, що далеко; а наш сад, який розвів чоловік, був лише за версту від форту. Ще за чотири версти було гарне місце, воно звалося Балкою. Звідти брали воду, там нуртували джерела. А поблизу форту доброї води не було. Ґрунт — пісок з черепашками, гори — скам’янілий черепашник. Каратау (гори) далеко від форту, й інші урочища теж далеко.
Про що я не пишу, значить, того не знаю.

КАТЯ ПІУНОВА

Коли імператор, не без посиленого втручання та заступництва Варвари Репніної, підписав указ про помилування, Тарасові Григоровичу, йшов 44-ий рік. Він був пригнічений засланням і солдатчиною, відпустив патлату бороду і відчував себе старим не по роках… Проте, як свідчать листи, мріяв про молоденьку дружину “з простих”, поруч з якою хотів повернути втрачені на каторзі роки молодості. Оскільки у Петербурзі він перебував під постійним наглядом поліції, Шевченко на деякий час “зависає” в Нижньому Новгороді. І тут він уповні відчув свою популярність. Жінки з місцевого бомонду наввипередки замовляли йому свої портрети. Саме серед них він зустрів своє наступне кохання – молоду актрису Катю Піунову, яка видалась йому ідеалом жіночої вроди.
spadok.org.ua
Заради її подальшої театральної кар’єри він викликав до провінції свого знайомого, великого актора Імператорського театру Михайла Щєпкіна, і той протягом трьох днів грав у виставах разом з нею. Поет ублагав директора Харківського театру погодитися на умови актриси (які, зважаючи на її юний вік, відсутність досвіду і таланту, були неймовірно невиправданими) і зарахувати її  до своєї трупи.
Проте, скориставшись поетом, актриса зрештою втекла до Казані з 25-річним актором, за якого згодом вийшла заміж. Потім вона згадувала: “Але ж мені ще шістнадцяти не було! Що я там розуміла! Мені здавалося, що в Тарасі Григоровичі женихівського нічого не було. Чоботи дьогтярні, кожух ледь не на голе тіло, шапка смушева чи не найпростіша…”. Проте вона змогла зрештою визнати правду: “Так, про душевний світ, про розум великого поета позабула, клепки забракло!”.
Змучений самотністю, поет мріє про пару. Боляче і сумно перегортати сторінки останніх його романів.

МАРІЯ МАКСИМОВИЧ

Потім були приятельські стосунки з Марією Максимович, які дуже скидалися на чергове поетове кохання, проте його біографи не припускають, що Шевченко дав волю своїм почуттям. Марія була дружиною давнього друга поета, українського вченого, історика і фольклориста Михайла Максимовича, а Тарас Григорович на схилі свого життя дуже високо цінував тих, хто залишався з ним поруч попри всі негаразди…
spadok.org.ua

ЛИКЕРІЯ ПОЛУСМАК

Останнім коханням великого поета стала служниця його петербурзьких друзів, українка Лукерія Полусмак. На прохання Шевченка, її, кріпачку, відпустили на волю. Це підштовхнуло дівчину, вже заручену з Тарасом Григоровичем, до сміливого флірту з його друзями та знайомими, що прикро і боляче вдарило по поетових почуттях. І цього разу його мрії про спокійну старість у родинному колі, у вишневому саду, були понівечені й знищені чужою байдужістю… Поет розриває стосунки. За три місяці він помирає. Вона пережила його на більш, ніж півстоліття. Кажуть, останні десять років свого життя, поховавши чоловіка-перукаря і залишивши дітей на Московщині, Лукерія провела на могилі Тараса в Каневі… Приносила гостинці й роздавала дітям, довго сиділа на могилі й одного разу написала в книзі відвідувачів: “Сподіваюсь, ти бачиш, як я каюсь…”.

СТАТТІ ПО ТЕМІБІЛЬШЕ ВІД АВТОРА


• не пропусти