Деяким сучасним детективам, які нечасто з’являться на нашому книжковому ринку, можна закинути брак чистоти жанру. Тобто класична схема, за якою скоєний злочин має бути розслідуваний, іноді перебиває зовсім інша – злободенна і громадська – інтрига. У книжках цього огляду все відбувається навпаки – детективна складова у більшості з них не обтяжена зайвою риторикою, а кількість трупів, злочинців і слідчих різного рівню професійності перебуває в межах читацького задоволення від тексту.
Олександр Вільчинський. Шерлок Холмс на форумі видавців. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2016
…Якщо розслідування у стилі журналіста Граба-Грабовського – це, коли все відбувається в обхід, а чи й всупереч волі офіційних органів, то в самого автора цієї збірки детективних оповідань ще більш особистісна позиція. Річ у тому, що всі свої кримінальні історії – а цього разу їх аж три: «рибальська», «львівська» і «курортна» – він розповідає не поспіхом, а повагом, тобто детально, ще й з дрібкою галицького гумору, що надає його детективам суто фірмового флеру. Звісно, в усіх трьох випадках – оповіданнях «Рибальський детектив», «Шерлок Холмс на Форумі видавців», «Кохання в Макові» – його герой щиро береться допомагати людям, і події не завжди розвиваються так, як хотілося «жанровому» законодавству, але усе це робить чтиво «живим» і «життєвим», ба навіть «людяним». «– Труп трупом, а кітка хоче рибки», – кажуть у «рибальській» пригоді, не відводячи погляду від поплавка, коли Граб підходить й питається, «що тут сталося і кого то тут забирали»? І попри будь-які трупи, що обов’язкові з’являються у всіх трьох оповіданнях, героя насамперед цікавлять суто практичні речі. Наприклад, «Граб вже знав, що його детектив непогано продається, він навіть підозрював, що Фуцович потай додруковував тираж. Доказом цьому, хоч і непрямим, був інший відтінок фарби на примірниках, що почали з’являтися в книгарнях з кінця весни». А вже в «курортному» випадку детективної епопеї, що відбувається у цій збірці, наш герой-журналіст взагалі змальовує живу картину напівмертвого животіння на лікуванні наського пенсіонерського люду. З усіма її недоліками, цікавими спостереження і несподіваними діагнозами суспільству, які, втім, не заважають скоєнню ще одного злочину, а також професійному його розкриттю.
Кирил Кобрін. Одинадцять празьких трупів. – Х.: Фабула, 2016
Одинадцять детективних оповідок про емігрантське життя-буття російського інтелектуала – загалом чудове екзотичне чтиво. «Дев’ять десятих чергового випуску своєї «Подорожі на край тарілки» Жан присвятив захопленню витонченими стравами у «Саварен», – повідомляють нам вже в першій оповідці про героя, ресторанного критика, не згадуючи, що так називається книжка самого автора (написана, щоправда, у співавторстві). Якщо точніше, то колекція есеїв на історико-культурну, ще й кулінарну тему. У самих «Одинадцяти празьких трупах» все не менш «культурно», і «культових» тем, подій та імен вистачає – від великих кінорежисерів Фасбіндера, Годара, Антоніоні та Трюфо до згадок про мистецтво і літературу. Це там, де не розтлумачують «Казимирову чорнуху» (випадок із спаплюженням Бренером музейної картини Малевича) і «бразильського шахрая» (письменника Пауло Коельо). Загалом, як знати, їдучи у далекі краї, ми беремо із собою самих себе. Здається, у випадку з героєм цієї «європейської» прози маємо те саме. Американцям тут зась, росіянам – тим паче, бразильці – шахраї, азіати – шахіди. Чи не промовляє тут імперський комплекс зневаги до менш «титульних» націй? Мабуть, ні, не хочеться вірити – хіба що про радянську минувшину в крові можна говорити, стежачи за пригодами героя «Одинадцяти празьких трупів» в тилу «європейського» підсвідомого.
Олександр Михед. Астра. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
Цьому роману, звичайно, передує чудова жанрова ознака твору, але несподіване застереження тут-таки завертає назад всі передові думки, що з’явилися було при цьому. Так, психотрилер, це просто чудово. Утім, далі ще страшніше, бо задовго до суто детективних пригод головного героя усе воно відсилає до моторошної історії нашої літератури вкупі з мистецтвом. По-перше, історія про Віктора Варецького, якій присвячено цей роман, обов’язково нагадає сумлінному читачеві про трагедію Віктора Зарецького, чоловіка Алли Горської, красуні-художниці, якій вигадники з КГБ відрубали голову за любов до народної культури, а не до соціалістичного реалізму. По-друге, застереження на початку роману: «Я вбив їх усіх. Знищив святі мощі Великих мерців. Увігнав кілок у їхні розкладені, червиві серця. Так, я той скажений українець-маніяк, який те все накоїв». Хіба це не з класичного твору Леоніда Кононовича, батька українського бойовика? Якщо ні, то все одно процитуємо напам’ять: «Я, зомбі, прийшов на землю своєї батьківщини ґвалтувати юних комсомолочок з медовими посмішками, рвати язики партійним секретарям і рвати горлянки сексотам». По-третє, хоч це й приємно, але про історичну конспіралогію детективного кшталту після Володимира Єшкілєва у нас ніхто не писав. Хіба що Любко Дереш, але він вчасно схаменувся і повірив у мир у всьому вирі, а в Михеда все ще наживо, з інтересом, інтригою і психологічними асоціаціями, які дають фору всім тутешнім аналогіям. Тут і Великі мертві – Платон, Макіавеллі обов’язково Пилип Орлик – і таємнича організація, і не менш загадковий семінар у чорта на куличках, як у романі «Трохи пітьми» вищезгаданого миротворця.
Андрій Курков. Садівник з Очакова. – Л.: Апріорі, 2016
Фотограф, в якого проявляє плівку герой цього роману, погулявши у паралельній реальності 1950-х років, недаремно дивується достовірності зйомки. Те саме можна закинути самому авторові «Садівника з Очакова», якому добре вдалося відтворити атмосферу хрущовських часів у приморському містечку. Розмови на базарі, міщанський побут, їжа-питво, навіть тодішня мода – усе це подано з ненав’язливою документальністю, хоча місцева натура не дуже сприяє портретному розмаїттю. «Ігорю раптом здалося, що ці двоє пасажирів – брати, так вони були схожі своєю непримітністю, відсутністю виразних рис у обличчях, – дивується герой роману. – Обидва з вусами, мають очі, вуха, ніс і рот. І все! І кожна деталь обличчя позбавлена чогось особливого, ніби їх спеціально прооперували, прибравши все, на чому можна зупинити погляд. А може, це результат хронічних відряджень з короткими п’яними снами?» Загалом цей детектив – саме те, на чому можна зупинити погляд у крамниці, тим паче що сюжет у ньому не надто складний. Щовечора, вдягнувши міліцейську форму старого зразка і перенісшись у 1957 рік, скромний хлопчина з Ірпеня перетворюється на грізного правоохоронця, крутить любовні романи, викриває тамтешніх злодюг, ба навіть лікує свою коханку, проносячи для неї «контрабандою» з нашого сьогодення дефіцитні ліки.
Володимир Лис. Діва Млинища. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
Грандіозний заспів до цього роману, присвячений Наполеону, спроможний захопити і водночас здивувати – до чого тут Україна та її недалеке минуле? Але, починаючи з таємного імператорського указу цілих вісім років не брати до царського війська рекрутів з волинських сіл, історія цього таємничого періоду продовжується, паралельно відбуваючись у трьох місцях і з трьома персонажами. Наполеоном Бонапартом, який думав про свою Жозефіну, князя Адам Чарторийського, який, засинаючи, думав у Санкт-Петербурзі про Польщу, і за полісько-горянського селянина Панаса Терещука, що так само у напівсні мріяв про свою Парасю. Чи варто казати, що небавом усі три сюжетні колії-марева зійдуться у цілком реальну дорогу до подальшої історії України? «Через двадцять шість років саме він, князь Адам, рід якого походив з Волинської землі, очолить уряд повсталої Польщі. Йому таємно допомагатиме граф Драницький, котрому належали Загоряни. Ця допомога згодом відіб’ється і на долі родини Терещуків». А що луна з цього «відбою» докотиться аж від XVII століття аж до новітніх часів, проминувши трагічний період 1940-х і випірнувши у нашому сьогоденні – то вже можете не сумніватися. У такий спосіб історична драма перетворюється на справжній детектив, таємнича козацька мапа французького українця – на справжні скрижалі козацького роду, ну а загадкова Діва Млинища – на «колективний витвір сільської уяви».
Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут
