Українська міфологія

0
632

Вірування усіх давніх народів були тісно пов’язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Українські міфи пов’язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. Головними героями, зазвичай, є батько-господар, мати-господиня, їхні діти, худоба та поля. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та рідними для наших предків, які жили в повній гармонії з природою.

В Україні існувала особлива ієрархія богів: на чолі всього світу – найстарші боги, котрі керували всім життям; далі – нижчі за рангом боги та демони, які прислуговували старшим богам; а у самого “підніжжя” – люди, наділені достатньою силою для того, щоб побороти демонів.

У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих, проте в українській міфології такої диференціації не було. Наші предки вважали, що добро і зло, яке несуть духи, визначається не так природою самих духів, як їх роллю в тій чи іншій ситуації. Навіть після прийняття християнства, українець завжди ладен діяти за принципом: “Бога люби, але і чорта не гніви” :).

Амазонки, косачі, косачки

Амазонки (Косачі, Косачки) — войовнича община давньоукраїнського жіноцтва III—І тисячоліття до н. е. Заселяли низ Дніпра, причорноморські й приазовські степи та багато інших територій.

За сучасною гіпотезою, стародавня жіноча вольниця утворилася як опозиція патріархатові, що прийшов на зміну матріархатові. Амазонки займалися скотарством (особливо дбали про коней), мисливством, рибальством, хліборобством, ремісництвом та військовою справою.

Анти, велетні, дужі

1. Первісна назва воїнів (першокозаків) давньоукраїнських племен, що заселяли Іллірію та інші території стародавньої Італії, Греції тощо. Про популярність антів свідчать старовинні топоніми: давньоукраїнське войовниче плем’я з-над Росі Вовки, заселивши в II тисячолітті до н. е. узбережжя Тиренського моря, одне зі своїх міст, як свідчить Тіт Лівій, називалось Анти (Аntium). Під час заснування Риму один з його пагорбів було названо Antopolis (поле Анта) і т. п.

Наскільки анти — люди надзвичайної фізичної сили й високої духовності — мали вплив на давній світ, свідчить той факт, що їхнє ім’я пов’язане з великим історичним періодом в історії людства: античний світ, антична культура і т. п.

2. Об’єднання давньоукраїнських племен, що в III—VIII ст. н. е. утворило могутню, стабільну і першу в історії українського народу об’єднану Українську державу, яку арабські мандрівники називали Оратанією (Артанією, Ратанією).

Період Антської держави (Антії-України) археологи пов’язують з розвитком Черняхівської культури, тобто з розквітом стародавньої української етнокультури. Зокрема, за часів Антії-України великого розквіту набула українська писемність («буквиця», «Іванове письмо»). Численні археологічні знахідки вказують на те, що українці-анти III—VIII ст., окрім свого рідного, знали старогрецьке письмо й латину (За Є. Махно).

Анти займалися орним землеробством (з застосуванням залізного плуга), осілим тваринництвом, мисливством, рибальством.

За дослідженнями М. Брайчевського, високого рівня досягли народні промисли, ремесла —залізоробне, гончарне (із застосуванням гончарного круга), гутне виробництво та ін. Розвивався залізорудний промисел, металургійна справа (з застосуванням домниць). Особливого розквіту набуло ужиткове мистецтво, надто — ткацтво, золотарство, мосяжництво, різьба по дереву й по кості і т. д.

За Антської держави панує індивідуальне землекористування та приватне землеволодіння. Розвивається приватне господарство.

Широкого розвитку набуває торгівля на основі грошового обігу. Налагоджуються міцні економічні стосунки з зарубіжжям — передусім з арабськими країнами, Римом, Візантією, Грецією та Єгиптом. Зовнішня торгівля сприяла збагаченню і зміцненню Антської держави.

Для державного устрою антів характерне гармонійне поєднання автократії і демократії: законодавчою владою є віче, виконавчою — цар (рекс)  і воєводи на місцях.

За адміністративно-територіальним устроєм Антська держава була першою в історії стародавньої України унітарно-централізованою державою, що дозволило об’єднати всі давньоукраїнські племена від Венедського (Балтійського) до моря Євксинського (Чорного) та від Лаби (Ельби) і Одру (Одеру) до Дону. Столицею Антії-України був Київ.

За описом Прокопія Кесернійського, анти мали потужну військову організацію, що могла виставити 100-тисячне військо.

Одним  з   найвідоміших  і   найславетніших  державних  діячів  Антії-України був цар Бож (IV ст. н. е.), історична заслуга якого — в об’єднанні давньоукраїнських племен (укрів, росів, полян, деревлян, сіверців, уличів, тиверців та ін.) у міцну всеукраїнську спільноту. Це дало можливість Божеві зупинити навалу готів (об’єднання давньогерманських племен) і вщент розгромити готське військо на чолі з королем Вінітарієм (385 р. н. е.). Готи змушені були платити антам данину. За кілька років після поразки Вінітарій вирішив виправити ситуацію обманом та підступом, запросивши Божа та його соратників на бенкет миру. Бож повірив у щирість готського короля і прибув з усіма своїми воєводами та синами.

Під час бенкету Божа та його сімдесят воєвод і синів підступно та віроломно схопили і розіп’яли на хрестах, що їх виставили на дорогах Антії-України. В той же час Вінітарій з військом захопив Київ і назвав його Данапрштадтом.

Проте окупація готів тривала 8 місяців.

Боротьбу проти віроломних ворогів очолили Волхви. Навесні 391 року вони зібрали військо з усієї Антії-України й повели проти нападників. Першу й другу битву анти програли, під час третьої завдали нищівної поразки готам. Вінітарія було вбито. Антія-Україна відродила свою міць.

У подальшій боротьбі проти готів та інших варварських племен анти об’єдналися з гунами, що їх очолив київський воєвода Аттила (За І. Біликом-Гатилом).

У союзі з гунами Антія-Україна набула нового розвитку й піднесення.

Її міць і єдність порушили і зруйнували київські князі X—XIII століть своїми міжусобицями, скасуванням язичництва, віча та духовної влади волхвів.

Період Антської держави III—VIII ст. н. е.— славна сторінка в історії українського народу, зокрема — в історії його державності. В цей період найвищого розквіту досягає і давньоукраїнська міфологія. Найпопулярніші боги в антів: Дажбог, Дана, Додола, Жива, Коляда, Купайло, Лель, Мокоша, Овсень, Перун, Світовид, Стрибог, Велес, Числобог, Ярило та ін.

Арії, орії

Арії (Орії) — найстародавніша назва давніх українців. Першоорачі світу. Приручили коня, винайшли колесо та плуг. Першими в світі окультивували жито, пшеницю, просо. Свої знання з рільництва та народних ремесел понесли в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, на Балкани, в Західну Європу, Скандинавію. Племена оріїв стали основою для всіх індоєвропейських народів (За Л. Силенком)

Баган

Баган — у давніх українців, зокрема у волинян, та в давніх білорусів — божество, що дбає про домашню рогату худобу, охороняє її від хвороб, сприяє доброму приплодові. За непошанування його Баган в гніві своєму робить тварин безплідними, насилає падіж. Згідно з повір’ям, Баган сприяв збагаченню селянина (звідси слово багач). Іменеві “Баган” передувало слово багаття, що означало вогонь як багатство (За О. Афанасьєвим).

Берегиня

Берегиня – в давньослов’янській релігії – мати всього живого, первісне божество- захисник людини, богиня родючості, природи та добра.

З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї. На початку літа вона кружляля у вир-водах на берегах річок, осяяна місячним промінням. Де бігала та пустувала Берегиня, трава росла зеленіша, а в полі пшениця густіша. З Х ст., тобто з часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери) було перекладено на образ Богородиці.

Білобог

Білобог (Дід) — головний бог добра. Один з найдавніших і найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології. За повір’ям — творець землі, води, світла; батько Перуна; захисник людей від зла; господар Вирію та повелитель інших богів. Народні легенди зображують Білобога у постійній боротьбі з Чорнобогом (символ боротьби добра і зла). Перетворювався, згідно з повір’ям, у білого лебедя (За П. Трощиним).

Велес, Волос

Волос (Велес) — бог худоби, чередників та музик. На думку академіка Б. Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися «хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали». Лише в бронзовому віці, за дослідженнями Б.Рибакова, Волос-Ведмідь стає богом худоби.

За легендами, Волос — опікун усього тваринного світу, він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, вирощувати їх на м’ясо та шкуру. З розвитком скотарства, Волос стає одним з найголовніших богів. Його ім’я зустрічається в клятві русів грекам 945 р.: «Клянусь богом, у якого вірую, Перуном і Волосом, богом худоби». Опікував, за повір’ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу; навчав також чередників грати на сопілці, мав синів — Велетів тощо. За легендою, Боян — великий співець землі Руської — є онуком Волоса (Про це згадується в «Слові о полку Ігоревім»).

Зображався Волос із сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і деревлянами зчинилася кривава січа «за межу» (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з’явився Волос та заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися.

Там, де в Києві на Подолі стояло велике капище Волоса, нині пролягає старовинна вулиця Волоська.

Волхви

Волхви — давньоукраїнські жерці, служителі язичницького релігійного культу. Носії стародавньої української культури й духовності, народної медицини, знань з астрономії, математики, географії, будівництва тощо. Володіли, як правило, багатьма мовами, зокрема арабською, латинською, грецькою, німецькою, вірменською та ін. Сприяли розвиткові торгівлі, ремесел, налагодженню дипломатичних стосунків давніх українців з сусідніми народами.

Дбали про духовний рівень давніх українців, про будівництво капищ та дотримання язичницького календаря, про охорону священних лісів, гаїв, рік. Першофілософи цивілізованого світу. Створили вчення про Деміурга — Першотворця землі і всього довколишнього світу—пришельця з далеких галактик (див. Око).

Творці стародавнього українського письма, кількох давньоукраїнських докирилівських абеток (трипільська, «Іванове письмо», «буквиця» та ін.). Автори «Велесової книги», Аскольдового літопису.

Ще за трипільської доби (IV тисячоліття до Р. X.) волхви створили демографічну концепцію, котра не дозволяла перенаселяти наддніпрянські регіони, де мешкали багатодітні племена й родини. Внаслідок цього щотрироки влаштовували жеребкування, за допомогою якого формувалися молоді общини переселенців «на нові землі». Так під проводом волхвів давньоукраїнські племена й общини заселяли Індію, Месопотамію, Малу Азію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, о. Кріт, Західну Європу. Волхви сприяли повній колонізації Балкан.

Володіли секретом довголіття та лікування травами, що оберігало давніх українців до 988 р. від епідемій і хвороб.

Створили астрологічну медицину (лікування людини з врахуванням планет і зірок тощо), знання з якої були втрачені після 988 р.

Волхви повсякчас і суворо дбали про дотримання законів Віча.

Про волхвів вперше згадує Біблія (Новий Завіт).

З 988 р. волхви зазнають фізичного знищення, всілякого гоніння й переслідувань.

Очолювали  антифеодальні  народні  виступи  з  метою обмежити монархічну владу князів, відродити владу віча та язичницьку віру. Повстання волхвів жорстоко придушувалися (Суздальське повстання 1024 р., Київське повстання 1068—69 рр. та ін.).

З винищенням волхвів були втрачені наукові знання українців з національної історії, культури, космології, міфології, філософії, народної медицини, екології, технології ряду ремесел тощо. 988 рік став початком екологічної та демографічної кризи на Україні. (За Л. Силенком та П. Трощиним).

Глуханя

Глуханя — міфічна потвора, що відбирала в людей слух і мову. Одна з тринадцяти доньок Мари. Зображувалася потворною бабою без вух і рота. (За П. Трощиним).

Дажбог

Дажбог (Даждьбог, Сонце-бог) — за найдавніших часів бог Сонця, світла й добра. На думку академіка Б. Рибакова, культ дажбога сформувався за скіфських часів в VI—IV ст. до н. є. На початку н. є. стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Один з найголовніших персонажів української міфології.

В Києві ще за часів трипільської культури (IV—III тисячоліття до н. є.) було велике капище Дажбога — на Дажбоговій горі (нині Хоривиця). За однією з легенд, Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод в країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами.

Зображувався Дажбог у вигляді антропоморфного Сонця. З давніх-давен сонцеликий образ Дажбога малювався на вітрилах кораблів, що виходили із Санбатоса — Київської гавані на Почайні. Таке зображення є першогербом Києва. Культ Дажбога як головного бога Рідної Української Національної Віри (РУНВіра) відродив Лев Силенко в книзі «Мага Віра»  (Нью-Йорк, 1979).

За Силенком, Дажбог—це свідомість світу. Саме з цієї свідомості — самоволодіючої, самонаснажуючої всевишньої сили — й постала людина (слово «свідомість» Силенко виводить з санскритського «свідомая», що означає самоутвердження).

«Дажбог — це дія, яка творить у людині бажання жити, бажання бачити себе у своїх діях, бажання вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою — вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені.

Дажбог — це свята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля.

Життя — в Дажбогові, і Дажбог в житті. Людина у свідомості світу, і свідомість світу у людині» (Л. Силенко).

Див

Див – одне з багатьох втілень верховного бога Сварога (можливо, те ж саме, що Дим). У деяких старовинних переказах йдеться про поклоніння Богу Диву.

Пам’ять про цю казкову, неймовірну істоту зберегли до нашого часу слова «диво», «подив»: тобто щось, що викликає подив. Зовнішність Дива ніхто не міг утримати в пам’яті, різні люди навіть бачили його по-різному! Сходяться відгуки про нього в одному: це вихор-людина, блискучий, точно блискавка, який раптово з’являвся на шляху війська, що йде в похід, на бій, і кличе пророцтва: то страшні, то сприятливі.

Згадаймо «Слово о полку Ігоревім»: «Див кличе вгорі дерева …» боягузливим хотілося б думати, що це просто птах недобра, ворон кряче, реве вітер, гуркотить буря, але Диву була відома доля тих, хто приречений на близьку смерть, і він силкувався попередити людей про небезпеку. Але ж долю обдурити неможливо, не піти від неї нікому … а тому пророцтва Дива, точно так само як грецької Кассандри, залишалися не почутими, не понятими – і нікому не приносили успіху і щастя. У розпал бою він віяв своїми крилами над тими, хто був приречений на поразку, і кліки його ввижалися похоронним плачем, останнім прощанням з життям, з білим світлом. Вважалося також, що якщо людина почує голос Дива, то може забути про те, що збиралася зробити, особливо якщо намір був злочинним, а то й зовсім втратити пам’ять.

Карна

Карна — божество оплакування померлих, плакальниця. Згідно з повір’ям, дбала про обряд поховання. Карна згадується в «Слові о полку Ігоревім».  (За П. Трощиним).

Коляда

Коляда — давньоукраїнська богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога (у давніх поляків та литовців — Коленда, молдаван та румунів—Колинда). Один із найбільших та найшанованіших персонажів міфології українців. Ім’я походить від слова Коло — стародавньої назви Сонця (у скіфів Коло— Кеайс).

За легендою, Коляда щороку в найдовшу ніч зими народжує Божича — нове Сонце, Новий рік, сина Дажбога. Пологи Коляди відбуваються на Землі, здебільшого в дніпрових сагах. Цьому передує перевтілення Коляди в козу, аби її не впізнала Мара, що вічно ганяється за Колядою.

Свято Коляда у давніх українців відбувалося з 24 грудня по 6 січня (за ст. ст.), до свята входило обрядове запалювання вогню  (пов’язане з народженням нового бога світла Божича; вогонь мав допомогти золотосяйному новонародженому в боротьбі з Марою), посипання зерном (на врожай) в домі сусіда чи родича, обрядове заколювання свині, ходіння з плугом та козою, споживання куті, ряження, танки, пісні (колядки), спалювання колоди (символ Мари).

З святом Коляди – вчені пов’язують першопочатки українського вертепу та театру.

За легендою,   Коляда  навчила  давніх  українців-оріїв   (див.   Орії) робити колесо.

Популярність сонячного (язичницького) свята Коляди примусила православну церкву підпорядкувати цій даті свято Різдва.

З XIV ст. свято Коляда входить до української народної обрядовості. Відгомін свята Коляди дійшов до наших днів (колядування тощо). (За П. Трощиним).

Купайло, Купало

Купайло (Купало) —давньоукраїнський бог родючості, врожайного літа, лікарських рослин та добробуту. Свято Купайла з масовими ігрищами, поклонінням вогню й воді відзначалося в ніч з 23 на 24 червня. До святкового ритуалу входило: запалювання “живого вогню” (від тертя дерева об дерево), плетіння дівчатами вінків і кидання їх у воду, стрибання, через вогонь («очищення»), прикрашання худоби вінками й дзвіночками, спалювання опудала Мари (смерті), одягання масок з метою «обманути злих духів» і т. п. Вважалося, що зібрані в купальські дні лікарські рослини мають найбільшу цілющу силу. З XIV ст. день Купайла стає великим народним святом в українській обрядовості. (За О. Афанасьєвим, П. Трощиним).

Лада

Лада — велика давньоукраїнська богиня весни. Свято Лади наставало тоді, коли починав танути сніг, і тривало до початку весняних робіт. Зображувалась здебільшого у вишивці верхи на коні разом зі своєю донькою Лялею та пучечком червоної калини в руці.

За давньою легендою, Лада, несучи весну на землю Оратанії, лягла спочити серед степів Тавриди й міцно заснула. Цим скористалася Мара, вона густо засіяла довкола сплячої Лади колюче терня, котре швидко проросло й забуяло. Пробудили Ладу далекі й відчайдушні моління оріїв, які благали тепла на свої рахманні ниви. Підхопилася Лада, кинулася бігти в бідний край — нести тепло і весну, але колюче терня нестерпно дерло її тіло. І там, де падали краплі Ладиної крові на землю, виростали буйні кущі червоної калини. (За М. Кожухар-Плачиндою).

Міфічний  образ давньоукраїнської  богині Лади трансформувався у   міфології   багатьох   індоєвропейських   народів,   які   походять   від праукраїнців-оріїв.

Лель

Лель – юний бог кохання, син Лади. Зовсім молодим Лель часом просто бавиться коханням, хоча і робить це з щирих намірів – для нього це лише весела гра. Гарний парубок з кучерявим волоссям закохує в себе дівчат, наспівуючи їм та граючи на сопілці. З’являється Лель весною, живе разом зі своїм братом Полелем у лісі. Разом вони виходять зустрічати Ярило. Сопілку Леля можна почути в Купальську ніч.

Мара, Марена

Мара (Марена) — богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті. За давньоукраїнською легендою, Мара — донька Чорнобога — сіє на землі чвари, брехні, недуги, вночі ходить з головою під пахвою попід людськими оселями й вигукує імена господарів — хто відгукнеться, той вмирає. Любить душити сплячих та смоктати їхню кров. Разом зі Змієм породила доньок-хвороб, яких пустила по світу (Вогневицю, Глуханю, Коркушу та ін.). Згідно з повір’ям, вічно ганяється за богинею неба Колядою, намагаючись перешкодити народженню нового Сонця та встановити вічну ніч. Давні українці щовесни робили опудала Мари, які спалювали або топили у воді. (За П. Трощиним).

Мокоша

Мокоша (Макош, Цариця води, Водяниця, мати коша) — давньоукраїнська богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води. Заступниця вагітних і породілей. Кожна п’ятниця в давніх українців була днем Мокоші. Ім’я Мокоша академік Б. Рибаков трактує як словосполучення. Мати врожаю (“мо” — мати, “кош” — кошівниця для зерна). Популярність Мокоші серед українського жіноцтва була такою великою, що її культ зберігався довгі століття після знищення язичництва, що зафіксовано в літописах («…по украинамь молятся богу Перуну, и Хорсу, и Мокоши»). Церква змушена була п’ятницю — день Мокоші—зробити днем Парасковії та Покрови. (За П. Трощиним).

За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім’я Мокоша — мати Коша. В цьому — відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, серед коша (на стійбищі, в громаді, общині і т. п.) мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір’ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов’язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо.

Мати коша була шанованою богинею у сарматів. (За М. Слободянюком).

Оріана

Оріана — першоназва стародавньої України. Країна Оріїв. Як державне утворення започаткувалася на Прикарпатті в V тисячолітті до н. є. Територія Оріани поступово розширилася до Дніпра, а етнічні ознаки розвинулися в трипільській культурі. Оріана є прабатьківщиною індоєвропейських народів. (За Л. Силенком).

Перун

Перун — бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, «бог над богами». «Вони (анти) вважають, що один лише бог — повелитель грому й блискавки — є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди»,— писав візантійський історик Прокопій Кесарійський в VI столітті.

З початків нової ери в капищах (храмах) Перуна волхви щочетверга проголошували притчу про громовержця (тими ж словами, якими раніше, до нової ери, віншували Білобога): «Світ пішов од тіла Перуна, сонце утворилось з лику Його, зоря — від уст, місяць — від грудей, дощ — від сліз, небо — від черепа Його, каміння — від костей, вода — від крові, ліси й трави — від волосся, хмари — від мозку, вітер — Його подих, грім — слово, а блискавка і зорі — Його погляд…»

За легендою, Перуна творив з каменю й оживлював Білобог. Зображувався Перуна срібночубим, золотовусим, з вогненними стрілами, золотим луком та важким молотом у руках. За повір’ям, грози — це битва Перуна з дивами та бісами, яких насилають Чорнобог, Мара та інші злі сили. Диви мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю, аби там утворилася посуха, загинули всі посіви, вимерли люди. Але Перун, роз’їжджаючи на золотій колісниці, в яку запряжені дев’ятеро крилатих золотогривих коней, вогненними стрілами знищує, розганяє дивів і бісів, а важким молотом розбиває обледенілі хмари й пускає на землю життєдайну вологу.

За деякими легендами, Перун мав дев’ятеро синів: троє вражало злі сили стрілами, троє розбивали хмари, творячи грім; решта правила золотогривими кіньми. Коли блискавка вбивала людину, повір’я тлумачило: якийсь Див, утікаючи від Перуна, сховався, вселився в чоловікові, знаючи, як Громовержець любить людей. Та Перун, мовляв, і чоловіка не пожаліє, аби вбити Дива. А вбитий блискавкою чоловік щасливий: він переселяється у Вирш до богів, стає братом Перуна.

Давні українці та білоруси вшановували Перуна щотижня в четвер (Перунів день). У цей день дівчата сходилися до води, а взимку — до капища і співали довкола багаття пісні про Перуна. Одну з дівчат — наймолодшу та найвродливішу — обирали розпорядницею на святі, її називали Дівою вогню. Їй на голову клали вінок, одягали у багряницю, вручали чашу з священною водою (з дев’яти криниць Перунового лісу чи гаю). Тією водою   Діва   вогню   кропила   язичників,   які,   згідно   з   повір’ям, очищалися від гріхів. У Перунів день складалися молитви, що їх, як правило, проголошували волхви: «О милостивий Боже, грізний і добрий Перуне! Молимось Тобі, щоб Ти з’явився о потрібній годині й дарував нам дощу, аби дерева, трави й хліба добре росли й квітнула вся наша мати земля. Не завдавай горя, просимо Тебе, непотрібною бурею, громом, градом чи блискавкою; вижени, всемогутній наш Боже, і знищи прокляту Мару з Дивами та іншими слугами чорними їхніми, аби вони не зашкодили нам і нивам нашим…»

У травні Діва вогню ставала Додолою, «нареченою Перуна», яка мата випросити дощу в свого золотосяйного «нареченого». її роздягали, прикрашали вінками з живих квітів і вели через село. Господиня кожного двору мала вилити на Додолу або їй під ноги відро води. Дівчата співали ритуальних пісень. Додола символізувала Землю, яку люди віддають за наречену красному Перуну. Коли Діву вогню проводили в капище, там волхви вручали їй ритуальну весільну каблучку. Додола мала право восени на святі Тура чи Овсеня обрати собі в чоловіки юнака, що переміг на молодецьких змаганнях.

Давні українці вважали деревами й рослинами Перуна дуб, калину, лютик, борець, вовкобій, чортополох, а також папороть. За легендами, в ніч на Івана Купайла на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме, згідно з повір’ям, всі таємниці світу, володітиме чарами, стане вічно молодим тощо. Цвітіння папороті супроводжувалося, на думку українців, землетрусом, громом, блискавкою.

По всіх землях українських були Перунові дуби, гаї, пущі. Одна з них — урочище Перуна під Каневом — збереглася й донині. Перун поставав у народній уяві також як змієборець. Згідно з повір’ям, родину, що мала дев’ятеро дітей (9 — «число Перуна»), опікував сам Громовержець, приносячи в дім статки й добро. Українець, який вирушав у дорогу, мав уголос сказати: «Йду на 9 днів (тижнів, місяців, років)». Укладаючи з візантійцями та іншими сусідами різні торговельні та політичні угоди, українські князі, воєводи клялися іменем Перуна.

За наказом князя Володимира, під час прийняття християнства 988 року в Києві було знищене капище Перуна та інших богів, а ритуальний священний «дуб Перуна» — спиляно й кинуто в Дніпро. За переказом, сонцепоклонники (язичники) бігли понад берегом і кричали до дуба, що плив за течією: «Видубай (випливай), Боже!» Витягти дуба на берег вдалося поблизу урочища Звіринець. На тому місці язичники — противники християнства — почали таємно збиратися й поклонятися Перуну. За велінням церкви там було збудовано православний монастир, який названо Видубецьким. Після прийняття християнства на Україні і в Білорусі ще кілька століть противники християнства таємно поклонялися Перуну, про що свідчать літописи та донесення ченців («По украинамь молятся ему, проклятому богу Перуну…»). Ім’я Перуна дійшло до наших днів у білоруському та українському фольклорі («каб Целя Пярун тряснув», «який там Перун ляскає?» та ін.). (За П. Трощи-ним).

Полель

Полель – бог шлюбних зв’язків, рідний брат Леля,  син Лади. На відміну від свого брата, Полель не крутить дівчатам голови, його сопілка грала для двох люблячих сердець, він на весіллях співає пісні. Зовнішньо, брати дуже подібні, тільки Полель старший, мужніший, вищий та ширший у плечах. Полель любить весну, коли разом з природою у серцях людей прокидається велике почуття, а ще більше любить осінню пору шлюбів, коли закохані серця з’єднюються.

Род

Род – бог Всесвіту, що живе на небі і дає життя всьому живому, що тільки існує на землі. Родові приписувалась творча і чоловіча сила, втілення богині плодючості. Глиняні, дерев’яні та кам’яні зображення, охоронні амулети цього бога ще досьогодні знаходять під час розкопів. Після введення християнства культ цього бога було втрачено.

Рожаниці

Рожаниці – діви долі, родючості, жіночої сили. Їх культ виник в період матріархату і пов’язаний з культом жіночої родючості. Вони присутні при народженні дітей і визначають їх долю. Баби-повитухи, які приймають роди, знають, як задобрити Рожаниць, щоб вони допомогли легко народити. Спочатку рожаниць було дві чи три, пізніше – сім, відповідно до дня тижня.

Сварог

Сварог – батько Дажбога, бог небесного вогню котрий кинув з неба на землю ковальські кліщі, і від того часу люди вміють кувати залізо. Сварог променями-стрілами відкривав небо і сонце, надсилав людям небесний вогонь. Сварог рідко кому відкривав свої таємниці. Уявлявся у вигляді молодого коваля, мовчазного та суворого. Був заступником ковалів, яких часами звали його внуками – сварожичами.

Стрибог

Стрибог – бог повітряних стихій (природних сил), верховний бог неба і Всесвіту. Дихає рівно і шумно, гуляє по морю. Коли розгнівається – збере хмари, хвилі підніме, кораблі розкидає, а то і втопить. Уявлявся в образі гусляра, що перебирає струни, із луком за спиною, на поясі – сагайдак зі стрілами. Стрибог – той, що долає перешкоди, його внуки – вітри, його день – неділя. Один з богів пантеона князя Володимира.

Троян

Троян (Трояк) – бог місяця, ночі та будівництва; його найбільше поважали східні слов’яни. Це володар неба, землі і підземелля; він керує простором і часом. Згідно з повір’ям, навчив людей теслярству, різьбярській справі. У південних слов’ян Троян – нічний демон, якого зображували з козячими вухами і ногами, з восковими крилами і часом з трьома головами. У сербських казках одна голова Трояна пожирає людей, друга – тварин, третя – риб, що символізує його зв’язок з трьома царствами.

В українській міфології є легенда про те, як Слава (перша мати) народила триголового сина Трояна, що став володарем неба, землі і підземелля.

Чорнобог

Чорнобог — бог зла, ворог Вирію, людей і світла. Заступник усіх злих сил, володар підземного мертвого царства. Згідно з повір’ям, перетворювався у чорного лебедя та постійно воював з Білобогом.  (За П. Трощиним).

Ярило

Ярило — бог весняних робіт, плотської любові і статевих пристрастей. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. Місяць Ярила — ярець (травень). Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові — вінок квітів як символ вічності і неба. У лівій руці — пучечок житніх колосочків — знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці — мертва чоловіча голова — нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити Яро. На грудях Ярило носив, згідно з повір’ям, зображення бика — символ дужої ярості і пристрасті.  (За П. Трощиним).

Джерело: Українські традиції



Загрузка...