“Життя — це боротьба, а боротьба це справжнє життя”
Мужність, честь, гідність — людські чесноти, які так багатогранно і неодноразово возвеличені переважно на прикладах із життя чоловіків. Та в українській історії є жінки, які своїм подвигом змогли піднести власний дух і закарбуватися в народній пам’яті. І серед цього пантеону зайняла своє місце Олена Теліга — українська поетеса, член Організації Український Націоналістів.
В чому ж особливість цієї тендітної жінки? Чому її возвеличують як незламного борця за волю нації?
Передусім вражає сила її поетичного таланту. Хоча Олена Теліга не встигла залишити нам величезного доробку, та її твори глибоко вражають героїчним романтизмом. Мабуть, не дивно, що часто вживаним у творчості поетеси є слово “грань”. З одного боку вона означує його, як чітку межу між добром і злом, життям і смертю, та з іншого – вимагає від своїх героїв переступити грань, відважитися на вчинок, гідний лицаря.
Пошуки справжніх лицарів привели її до ОУН. Так з’явився на світ вірш “Засудженим”, присвячений Василеві Біласу та Дмитрові Данилишину.
І мов гімн урочистостей,
мов визвольне гасло,
Є двох імен нерозривне життя.
1939 року Олена Теліга разом з Олегом Ольжичем була залучена до роботи в культурній референтурі ОУН у Кракові. У складі перших похідних груп ОУН вона повернулася в зруйнований та окупований фашистами Київ. Розчарування панувало в тодішньому місті Володимира, та не в серці поетеси. У своїй промовистій статті “Розсипаються мури” вона не лише розповідала про розвалені ненависної будови СРСР, а й закликала українців:
“Ми, українці, не сміємо лишати лише пасивними глядачами, які лише час від часу приглядаються до бурхливих змагань, в яких беруть участь інші. Ні, ми мусимо бути активними учасниками в не менш великих змаганнях, змаганнях до відродження і віднайдення всього того, що довгі десятиліття гнітив в нашому народі той злочинний світ, який нарешті валиться. Ми мусимо великими спільними зусиллями нищити ту їдку отруту, що хотіла випалити в душах українців зі східних земель кожне найдрібніше почуття, з якого складається велика національна свідомість, національна гідність, національна окремішність, а передусім – почуття нерозривної національної спільноти”.
Згодом створивши Київське відділення Спілки українських письменників, поетеса віддала себе на розбудову українського життя в столиці 1941-42 рр. В останньому листі з Києва вона написала:
«…Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
І окупанти дуже швидко збагнули небезпеку слова і чину Олени Теліги та її товаришів.
І вже у лютому 1942 року гестапо провели масові арешти українського підпілля. Олена Теліга була завчасно попереджена про засідку, та навіть маючи змогу втекти, вона цього не зробила, бо розцінювала цей вчинок, як зраду. У приватній розмові з М. Михалевичемуперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…».
Її заарештували разом з чоловіком, який назвався письменником аби бути з нею. На сірому гестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
Поетесу та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого у Бабиному Яру.
Смерть Теліги справила незабутнє враження навіть на бувалих багато гестапівців. Один з офіцерів гестапо потім згадував про поетесу. Німець стверджував, що жоден чоловік не йшов на страту так гідно і мужньо, як ця гарна жінка.
Життя і смерть поетеси стали для українців символом нескореності, відданості ідеї, при повному усвідомленні наслідків. Впродовж свого шляху вона стверджувала, що життя – це боротьба, і тільки в боротьбі полягає справжнє життя.
