Початок квітня 2014 року. Відгримів Майдан. Вже сталося лихо з Кримом. В Одесі, Харкові, Донецьку та Луганську зростало напруження. Саме в такій атмосфері в старому будинку на Липській, 16 у Києві зібралася група істориків.
Кабінет голови Українського інституту національної пам’яті щойно змінив господаря. Володимир В’ятрович зібрав кількох колег. Нас “штормило” – відбувався мозковий шторм.
Російська пропаганда перетворила (давно) Велику Вітчизняну війну на релігійний культ. Слово “бандерівці” (відносно нещодавно) – на страшилку для дітей і дорослих. Георгієвську стрічку – на символ сепаратизму (щойно).
Що робити з відзначенням 9-го травня? Було ясно, що повторювати пострадянські практики – це забивати у власні ворота, лити воду на млин ворожої пропаганди. Треба було запропонувати нові смисли, ритуали, символіку.
Було ясно, що українській вимір Другої світової не вміщається в радянську прокрустову розкладачку Великої Вітчизняної війни.
Перші українські жертви цієї війни – це не “22 июня ровно в четыре часа Киев бомбили, нам сообщили, что началася война”. Про початок цієї війни для українців не виходить співати на мотив “Синього платочку”.
Люфтваффе бомбордувала Львів та Дрогобич вже 1 вересня 1939 року. Перші українські жертви цієї війни трапилися у її перший день. Але концепція Великої Вітчизняної війни не передбачала згадок про них. Як і про союз двох людожерів – Гітлера та Сталіна – 23 серпня 1939 року.
Священні хронологічні рамки “священної війни” починалися 1941 роком.
Український вимір Другої світової позбавлений примітивної визначеності, яка була на радянських плакатах: є “наші” і є – “фашисти”. Український вимір Другої світової – не є чорно-білим і має значно більше градацій.
120 тисяч українців-громадян Польщі вступили у бій з нацистами вже в перші дні цієї війни у вересні 1939 року. Але сотні тисяч українців вступили у цю війну як союзник нацистської Німеччини, коли 17 вересня 1939 року порушили східний кордон Польщі в складі війська маршала Семена Тимошенка.
Хто в цій ситуації “наші”? Ті, хто б’ються проти армії нацистської Німеччини? Чи ті, хто є союзником Вермахту? Складно назвати цю ситуацію чорно-білою.
Але український вимір Другої світової виглядає ще більшим парадоксом, якщо згадати Легіон українських націоналістів Сушка, який разом із Вермахтом брав участь в агресії проти Польщі: адже це, здається, єдиний випадок, коли українські націоналісти були ситуаційними союзниками більшовиків!
Як бути з фактом, що до армій країн “Осі” будуть мобілізовані десятки тисяч українців Словаччини, Румунії та Угорщини? У вересні 1939 року українці були розділеною нацією – розділеною поміж 5 країнами.
Як бути з фактом, що в складі армій Об’єднаних націй в боротьбі з Гітлером брали участь значно більша кількість українців-громадян США, Канади, Франції?
Як бути з УПА – єдиною армією, яка боролася у тій війні за Незалежність України. Часом не рахуючись з жодними обмеженнями моралі.
Усе це було неможливо пояснити концепцією Великої Вітчизняної війни: де була Вітчизна українців? Польща? Словаччина? США? СРСР?
На тлі цих фактів концепт ВВВ виглядав надто спрощено.
Усе, що не вкладалося в цю концепцію, за часів СРСР перетворювалося на табу. Якщо чиясь доля не вкладалася в цей великий міф – її просто викреслювали з історії.
У спільній макитрі “радянського народу-переможця” – не розгледити зернятко кожної долі, що потрапила під макогін історії.
Було ясно, що треба змінити характер ушанування: замість перемоги “радянського народу – народу переможця” – на перше місце має стати жертовність однієї людини.
Історія тієї війни – це історія кожного, а не всіх. На відміну від сліпої Феміди, Кліо заглядає в очі кожного.
Одна з тих історій, яка не вкладалася в радянське бачення Другої світової – це історія славетного льотчика Амет-Хана Султана, майже усіх рідних якого Сталін виселив з Криму у 1944 році
“Ми б перемогли і без українців!” – переконаний Путін. Для розумної людини ясно, що ніхто в цілому світі не знає, яке/чиє зусилля було остаточним для перемоги над нацизмом. Важливе було кожне зусилля.
Зрештою: як бути з радянськими міфами? Про 28 панфіловців, про яких СРСР 50 років казав, що вони були, а їх просто не було. Про Катинь, про яку навпаки 50 років казали “це не ми”, і яка – навпаки – була, і була військовим злочином СРСР.
Як бути з міфом, що війна в Європі закінчилася 9 травня? Час припинення вогню – 23:01 8 травня 1945 року. Цей час зафіксований в обох актах капітуляції – і реймському, і карлсхорстському: перша хвилина миру настала 8 травня. Чому ж день перемоги – 9 травня? Бо саме в цей день про перемогу дізнався Сталін?
Як про все це говорити в контексті концепту “Великої Вітчизняної війни”?
Той мозковий штурм закінчився розумінням, що треба більше говорити про низку важливих речей.
1. Для українців Друга світова розпочалася 1 вересня 1939 року, а не 22 червня 1941.
2. Важливими є зусилля кожного, хто боровся проти агресора, навіть якщо його історія не вкладалася в рамки ВВВ.
3. Потрібна деконструкція радянських міфів про цю війну і дерадянизація комеморативних практик. Замість пропаганди війни – потрібний культ життя: а для нас важливе життя кожного в цій війні.
Мета не виправдовує засоби. Те, що британці витратили 5% від мобілізованих, а СРСР – чверть своїх солдат говорила тільки про одне: “маршал Перемоги” перемагав гарматним м’ясом, не цінуючи людські життя.
Тоді виникла ідея проводити ходу оркестрів замість військових парадів і мовою музики говорити про історію цієї війни. Тоді виникла ідея починати відзначення днів пам’яті та примирення 8 травня з мистецької акції “Перша хвилина миру”: щоб святкувати мир, а не війну.
Добре: ми змінюємо сенси, акценти і ритуали. Але як в цих нових умовах святкувати із старою символікою тоталітарного режиму? Як виглядатимуть листівочки із вписаним в орденом Перемоги Кремлем, який тепер виступає в якості джерела військової агресії на нашу країну? Як бути з тією смугастою стрічкою, якою обв’язалися з ніг до голови так звані “сепаратисти”?
Нам були потрібні нові символи.
Було кілька варіантів. З інших альтернатив запам’яталася квітка незабудки. Проте хто першим згадав квітку маку – того тепер не може згадати ніхто з присутніх на тому мозковому штурмі.
“Але нас з тим маком звинуватять у плагіаті: надто сильні асоціації з британською традицією!” – мої сумніви потім багато разів підтверджувалися закидами критиків цього символу.
“Як це британський символ?! Це наш символ! В старих піснях співають, що маками проростає козацька кров на полі битви!” – Оксана Полтавець, помічниця голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, яка фіксувала напрацювання нашого шторму, вибухнула емоціями. Оксана має в запліччі освіту фолькльориста. І просто завалила нас цитатами, де маки і воїни були поруч.
“Ой, з могили видно всі долини, – сизокрилий орел пролітає: стоїть військо славне Запорізьке – а як мак процвітає…”
“…Обступили Морозенка турецькії війська. По тім боці запорожці покопали шанці; Ой, впіймали Морозенка у неділю вранці. Ой, недаром ранесенько той мак розпускався, – Ой, уже наш Морозенко у неволю попався…”
“Гей, Січ іде, красен мак цвіте! Кому прикре наше діло, Нам воно святе,” – це вже не народні слова, а Івана Франка.
Одну з легенд про мак обробив Михайло Стельмах у творі “У долині мак цвіте”: “…Ординці воїна скришили, на землю впало тіло біле і, наче зерно, проросло, а влітку маком зацвіло…”
Пізніше Оксана надіслала мені невеличку розвідку про використання цього символу в українському фолькльорі та літературі: “Образ маку нерідко символізує козака, що героїчно загинув, боронячи Україну”.
Бурхлива реакція і аргументи Оксани усіх нас переконали.
І так виходить, що ця символіка, яку Британська імперія використовує з часів перемоги у Першій світовій війні, була близькою українцям ще раніше.
Як з’ясувалося потім, ми потрапили в якесь неймовірне сплетіння архетипів. В якісь дуже давні пласти людського світосприйняття. Мак має снодійні властивості. Сон – це смерть. Смерть – це забуття. І так символ забуття перетворився на символ пам’яті.
“Червоне – то любов, а чорне – то журба…” Цей код промовляв з кожної квітки на українських вишиванках.
“Так ніхто не робить! Треба такі речі перевіряти на фокус-групах!” – один мій знайомий спеціаліст з масових комунікацій розкритикував нашу ідею. Але вже у 2016 році він був вимушений погодитися, що цей символ прижився.
“Макова революція” – під такою назвою з’явився блог на одному з польських порталів, який описував появу нової візуальної традиції.
Упізнаваний тепер дизайн квітки маку мав свою історію.
Тодішнє керівництво Національної телекомпанії України захопилося ідеєю розмістити квитку маку в якості святкового логотипу в ці дні.
Мені телефонує заступниця гендиректора НТКУ Зураба Аласанії – Даша Юровська: “А яким має бути цей мак?”
У 2009 році у Києво-Могилянській академії відбувалася велика наукова конференція про пам’ять про Другу світову війну. У неї був фантастичний символ: художник намалював квітку маку акварельною фарбою так, що це виглядало водночас і як квітка, і як плями крові навколо кульової рани.
Символ був настільки потужний, що я не міг його забути і через багато років. Але жоден з організаторів тієї конференції не міг згадати, хто намалював цей символ. Використовувати малюнок, не маючи прав, ніхто б не наважився.
Зураб Аласанія звертається з ідеєю маку-скривавленої рани до відомого харківського дизайнера Сергія Мішакіна. І той блискуче вирішує задачу, створивши лаконічний дизайн цього символу.
І Аласанія, і Юровська, І Мішакін, і я – усі ми харків’яни і були знайомі багато років. І так виходить, що харківська “мафія” створила для України дизайн нового символу пам’яті за загиблими у Другій світовій війні.
Найсмішніше, що потім Тарік Циріл Амар – один широко відомий у вузьких колах історик – звинуватив на одному з вузькопрофесійних інтернет-форумах, що це “легкий шлях до просування у свідомість кольорів українських націоналізму”. Насправді, таке переосмислення кольорів маку (а тим більше свідоме просування “націоналістичних кольорів” в такий спосіб) – ніколи навіть не обговорювалося. Такі закиди – конспірологія чистої води, яка дискредитує будь-якого науковця.
Ми не дуже голосно говорили про особливість нашого символу як квітки-скривавленої рани. Ми сподівались, що символ сам промовлятиме: вдягаючи маковий квіт у ці дні, ти не просто вшановуєш пам’ять полеглих – ти ніби приміряєш на себе їх досвід, їх рани.
Як потім з’ясувалося, цей посил відчули.
Вже у 2015 році українці почали масово вдягати маковий квіт у цей день. До кампанії “Маки пам’яті” підключилися такі відомі особи як співачка Марія Бурмака та дружина президента Марина Порошенко.
Ми виходили з припущення, що традицією це зможе стати тільки за умови, коли люди будуть відчувати причетність до її творення. Ми звернулися із закликом до всіх охочих робити власноруч маковий квіт і роздавати тим, хто таких символів не має. І це перетворилося на справжній рух: збиралися волонтерські групи, які у майже виробничих масштабах робив штучні маківки. І це вже триває три роки!
Тут був іще один важливий момент. Ми розуміли, що Україна має перевагу в своєму фантастичному регіональному розмаїтті. Ми розуміли, якщо розіслати викройки із “казенним” дизайном – у такій великій країні нічого з цього не вийде: кожний почне винаходити свій. І насправді тому було важливо, щоб ніяк творчості не обмежувати: хочеш – робиш за викройками лаконічну “мішакінську” квіточку, хочеш – вигадуєш щось своє!
Часом “народна творчість” перевершувала можливості моєї уяви. Геннадій Курочка із своєю командою придумали у 2015 році причепурити віночком з маків київську “Батьківщину-Мати”.
Коли я вперше почув про цю ідею, я сприйняв це як цілковите божевілля! З іншого боку, цей найбільший в історії людства віночок багато зробив для “рекламування” символу.
Наш маковий квіт став бізнесом. З’явилися фірми, які виробляли значки у формі “мішакінського” маку. Великі магазини почали на початку травня прикрашати свої вітрини маками, так само як взимку – новорічними ялинками.
Якщо традиція стає бізнесом – значить вона прижилася. Але ще більш переконливо це звучить, коли традиція потрапляє у річище поп-культури.
На національному відборі до Євробачення у 2016 році із переможнецею Джамалою та її піснею “1944” змагалася Світлана Тарабарова із піснею “Ніколи знову”. На грудях співачці був наш мак. Коли у фіналі пісні камера облітала її по орбіті стало видно, що гримери дуже реалістично зробили на відкритій спині Світлани вихідний отвір кульового поранення.
У цей момент у мене пішов мороз шкірою: стало ясно, що люди прочитали символіку, яку ми закладали в дизайн квітки. А з іншого боку – стало трохи моторошно від усвідомлення, що ти доторкнувся до народження традиції, яка охопила мільйони людей, до справжньої поп-культури.
І в цей момент відчуваєш себе трохи Ендрю Ворхолом.
Автор Олександр Зінченко. Історик, журналіст (Київ) джерело istpravda.com.ua
