Монументальна і консервативна жінка, яка стала одним із символів в історії мистецтва. На початку минулого століття її називали хрещеною матір’ю авангарду. Її благословення домагалися найвідоміші письменники, поети і художники, до її будинку у Парижі завжди прагнули Пікассо, Матісс і Сезан, а Хемінгуей називав її «братом». Сама ж вона любила мистецтво і жінку. Яскрава та суперечлива Гертруда Стайн.
Салон Лео і Герти
Гертруда народилася у Пенсільванії, в заможній єврейській родині. Батьки дівчинки були інтелігентною парою вихідців із Німеччини. Своїм дітям вони дали різнобічну освіту. Діти були дуже дружні між собою, особливо, Герта і Лео, який був старший за сестру на два роки. Цю прихильність вони збережуть на довгі роки. Гертруда навчалася у Кембриджі на факультеті психології, потім – на медичному в Балтиморському Університеті.
Коли Герті було 29 років, помер її батько, залишивши дуже солідну спадщину, що дало можливість його дітям займатися улюбленою справою. Так і не отримавши медичної освіти, дівчина вирушає у Париж, до свого улюбленого брата Лео. Стайн відмінно розбираються у мистецтві, а капітал батька допомагає почати нову справу і колекціонувати картини. Разом вони відкривають у себе в будинку художньо-літературний салон.
У салоні збираються невизнані у той час поети і письменники, тут експонуються картини художників, імена яких незабаром будуть відомі у всьому світі. А поки першими поціновувачами і критиками стають Лео і Гертруда. Тоді ж дівчина починає свою письменницьку діяльність, перейнявшись духом нових, майже революційних течій у мистецтві. Її творчість того періоду прийнято вважати спірною. Навіть брат ставився до письменництва Гертруди дуже неоднозначно і намагався критичні зауваження тримати при собі.
Паризький бомонд ставився до Стайн з часткою іронії. Брат і сестра виходили на прогулянки у дивних вбраннях. Він був високим, худим очкариком з рудими вусами; вона – потужною жінкою з допитливими темними очима і головою римського імператора, – рисами, немов висіченими з мармуру. Але проте, всім кортіло потрапити в салон Лео і Герти, щоб побачити незвичайну виставку сміливих новинок. По суті, це був перший музей сучасного мистецтва.
Дайте мені нові обличчя…
Незважаючи на те, що Стайнів вважали дивакуватою сім’єю, незабаром їх салон набув неймовірної популярності далеко за межами Франції. Особняк на Флерюс, 27 став улюбленим місцем зустрічей художників, поетів, письменників, критиків, а також колекціонерів і меценатів. Гертруда продовжувала поповнювати колекцію картин. У неї було природне чуття на шедеври. Із сотень експонатів вона вибирала саме ту перлину, яка незабаром ставала предметом світового визнання. Дар психолога проявився і тут.
Герта могла однією точною реплікою створити репутацію письменнику або художнику або відправити його творіння в небуття. Великій кількості творчих людей вона дала путівку в життя, стала порадником, учителем, вірним другом і покровителем. Стайн була в товариських відносинах із Пікассо, Матиссом, Хемінгуеєм, Фіцджеральдом.
Навколо неї завжди збиралися юні таланти, дорогу яким вона пробивала із завзятістю матері. Знайомитися з людьми – стало пристрастю для неї. Вона завжди говорила: “Дайте мені нові обличчя.” І, ймовірно, нові враження…
Лесбійська любов
Ще у студентські роки Гертруда вперше пережила закоханість у жінку. Це було відкриттям для дівчини, але вона спокійно прийняла свою орієнтацію, як личить справжньому психологу.
У 1907 році Стайн познайомилася з американською письменницею Алісою Токлас, тією, що стала її коханою, другом, особистим секретарем, редактором, видавцем і перекладачем.
Гертруда порівнювала цю зустріч зі спалахом, – вона закохалася з першого погляду. Пізніше Аліса розповість, що, коли вперше побачила Герту, у неї в голові задзвеніли дзвіночки. Це був знак… Жінки не приховували своєї прихильності одна до одної навіть на публіці. Їх об’єднувала не лише фізична близькість, а й духовна.
Вони прожили разом 40 років у гармонії та щасті, і були поховані в одній могилі з різницею в два десятиліття. Лео Стайн не міг змиритися з лесбійськими уподобаннями сестри, а вона, в свою чергу, з тим, що він зв’язав життя з вуличної дівчиною, що була відома як “Ніна з Монпарнаса”. Крім того, у брата і сестри вималювалися розбіжності в художніх смаках.
Він не розумів її пристрасті до кубізму і не оцінив літературних спроб Герти. Стайни роз’їхалися мирно і назавжди, без докорів і суперечок розділивши колекцію картин. Розставання пройшло “без Апокаліпсису”, за словами Лео. Жінки залишилися жити на Флерюс, 27, де Аліса Токлас взяла під свій контроль ведення домашнього господарства, надавши своїй коханій можливість займатися тільки творчістю.
Довгоочікуване визнання
Авангардистська спрямованість поезії і прози Стайн довго не знаходила відгуку в серцях читачів. Ймовірно, у ранній період творчості Гертруда направляла свої сили не у те русло, відшліфовуючи таланти інших. Визнання до письменниці прийшло на схилі років, тільки в 1933 році, коли вона опублікувала «Автобіографію Аліси Б. Токлас». Ця книга була створена від імені її коханої, дотепно і динамічно.
Нарис мав величезний успіх, багато разів перевидавався і був перекладений на іноземні мови. Пізніше і вірші Гертруди Стайн були покладені на роботи американських і німецьких композиторів, а її вольове обличчя прикрасило полотна Пабло Пікассо і Павла Челищева. Ця жінка стала прообразом героїнь творів Ернеста Хемінгуея і Уолтера Саттертуейта. Їй присвячені фільми Вуді Алена “Північ у Парижі” і Алана Рудольфа «Модерністи». А у Нью-Йорку встановлений монумент письменниці.
… Стайн не йшлося в ногу з часом, вона обганяла його. Навіть зараз її роздуми прогресивні і актуальні. Особливо, знаменитий вислів, адресований колись Ернесту Хемінгуею: “Вся молодь, яка побувала на війні, – втрачене покоління.”
