Кілька “початкових” століть слов’янської мовної історії залишилися без будь-якої письмової фіксації з боку самих слов’ян. Тим не менше, наукове вивчення слов’янських мов дає підстави до окреслення імовірного “початкового” історичного стану, з якого далі розвинулися сучасні слов’янські мови.
Слов’янські мови належать до центральної групи “сатем” індоєвропейських мов, від яких відокремилася на початку нашої ери. Порівняно спільна мова слов’ян існувала імовірно до VII ст. (або лише до IІІ ст.), коли внаслідок діалектного подрібнення і міґрацій почали формуватися сучасні окремі слов’янські мови.
Проте є всі підстави ствержувати про хибність теорії про початково єдину слов’янську прамову. Її не вдається узгодити з отриманою етимологічною картиною реконструйованої слов’янської лексики. Тобто, монолітності праслов’янської мови не було. Праслов’янська була “живою мовою з усіма атрибутами складності живої мови, а значить, був і діалектний поділ. Праслов’янська мова також не має територіально-обмеженої “прабатьківщини”. Тобто, праслов’янська сформувалася “не на одному місці”. Поряд зі слов’янськими завжди були присутні й неслов’янські етнічні елементи.
З дослідженого матеріалу видно, що в колі індоєвропейських племен існувала прадавня суміжність або принаймні близькість мовних територій слов’ян, ілірійців, фракійців і кельтів. Взагалі об’єднавчий етнонім *slověne є лише пізнішим витвором самих слов’ян.
Крім того, “споконвічність балто-слов’янської мовної близькості” підлягає сумніву. Особливо уразлива відома теорія походження слов’янської з балтійської, що наражається на опір мовного матеріалу (неможливо, наприклад, вивести вельми архаїчні слов’янські ряди чергувань голосних з інноваційних балтійських рядів).
Балти – не одвічні мешканці Верхнього Подніпров’я. Так, виявлено й досліджено балто-фракійські контакти без участі слов’ян. Виявлені й інші докази близкості давніх балтів та фракійців.
Натомість етимологічні дослідження висувають на передній план центрально-європейські зв’язки слов’ян з давніми італіками, причому балти довго залишаються осторонь.
Лише по міґрації балтів і слов’ян на нинішні терени стає помітне їхнє зближення і пізніше сусідство. Балто-слов’янські мовні стосунки починаються для праслов’янських мов як уже сформованого мовного типу з процесами, відмінними від балтійських.
В той самий час, слов’яно-кельтські контакти, вивчення їхнього сліду і локалізація могли б сприяти опрацюванню компромісного варіанту між такими принципово відмінними концепціями, як польська автохтоністська теорія слов’янської прабатьківщини на Віслі й Одері та варіант дунайської прабатьківщини слов’ян. Наразі малодослідженим є питання кельто-слов’янських стосунків, у розв’язанні якого О. Трубачов вбачав перспективу компромісу між його теоріями етногенезу слов’ян.
Мова несе історію свого походження і формування у власному звуковому, граматичному і словниковому матеріалі. У своїй “Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache” (1913) Т.Гартнер і С. Смаль-Стоцький першими висловили сумнів у “науковості” поділу слов’янських мов на три групи. Те, що українська мова постала безпосередньо з праслов’янської, а ідея прасхіднослов’янської мови (єдиною для українців, білорусів та росіян) позбавлена ґрунту, стало для них очевидним після ґрунтовних наукових студій.
Як у ХІХ ст., так і тепер вчені та теорії, не деформовані ідеологічними упередженнями, констатують неповторну своєрідність української мови серед навколишніх слов’янських. Ця своєрідність у кінцевому рахунку зумовлена географічно і полягає в очевидних сполучних, перехідних рисах української мови між структурами як географічно північних і південних, так і західних і східних слов’янських мов.
За 32 ознаками з 40 українська мова відмінна від російської. Більше того, названі риси української мови не просто відрізняють її фонетику від російської: більшість їх водночас єднають її з рештою слов’янських мов.
З-поміж 82 специфічних рис мови виключно українськими є 34; ексклюзивних українсько-білоруських 4, українсько-російських – жодної; аналогій, водночас спільних в української з іншими мовами: верхньолужицьких і білоруських по 29, нижньолужицьких 27, полабських 19, словенських 18, російських 11. Показово, що решта слов’янських мов (половина: 7 з 14) має з українською по 20-21 спільній риси на півдні і по 22-23 спільні риси на заході, що достатньо унаочнює справжні історичні зв’язки української мови та її справжнє місце в колі слов’янських мов. Де ж тут підстави для існування єдиної “східнослов’янської” групи мов між росіянами та українцями?
Дослідивши історію різних слов’янських мов, вчений-мовознавець Х. Шустер-Шевць так і не знайшов підстав для виділення традиційних історичних “зупинок” після праслов’янської (зокрема, не було ні “празахіднослов’янської”, ні “прапівденнослов’янської”). Разом з тим, вчений визнав існування трьох діалектних комплексів. Йдеться про такі діалектні комплекси:
1) ПРОТОСЛОВАЦЬКИЙ (сербо-хорватська і словенська),
2) ПРАЛЕХІТСЬКИЙ (польсько-поморська та протоболгарська),
3) СЕРБОЛУЖИЦЬКИЙ, який приєднується у давнині до центральних і південно-східних частин пізньопраслов’янської мови (попередників української, чеської і верхньолужицької).
Власне праслов’янська мова проіснувала до ІІІ ст. н.е. Потім надійшов період пізньопраслов’янської мови і початок ранньої епохи існування ранніх слов’янських мов (IV-V ст./ Х-ХІ ст.). Перший свідок існування праукраїнської мови- верхньолужицька мова. (Слід підкреслити, що й давній прапор Верхньої Лужицьких слов’ян був синьо-жовтим).
Пліній (79 р.) і Птолемей (170 р.) згадують сербів біля Меотиди й адиґів-зихів. Виходить, предки українців і серболужичів були сусідами 1800 років тому на Азові і за часи Великого переселення народів пройшли звідти довгий шлях на захід до Сербії й Лужичини, зберігши мовні риси, спільні з мовою давніх сусідів – праукраїнською.
Другий свідок існування праукраїнської мови – полабська мова. Полабська мова, інакше – мова древ’ян на Лабі, належала до лехітської (= північнослов’янської) групи слов’янських мов (разом з кашубською, ободритською та ін.). Розташована на крайньому заході слов’янського світу, вона була вживана до середини XVIII ст. у Німеччині на лівобережжі Лаби (Ельби) в околицях Люнебурґа, Люхова і Сютена.
Рідкісну нагоду проминали дослідники, обходячи увагою схожу на етнонім українців назву полабського плем’я wkrzanie “украни, укри”. Чому вона так подібна до ім’я “Вкраїна”? Першим помітив схожість хоронімів Україна і Ukermark Й.Еґлі [Egli, 953]. Цю етимологію згадує і О.Стрижак: назва Україна – “того ж кореня, що й топоним Укермарк земля полабських укрів”.
Давність української мови доводять і її спільні елементи з групою кельтсьских мов (ірландська, шотландська-ґельська і менська). Дослідники також відзначають роль носіїв милоградської культури у формуванні деревлян і залишки кельтської топонімії від Полісся до Карпат. Історик М. Брайчевський у своїй книзі про походження Русі пише, що деревлянам передувала людність з кельтськими зв’язками.
Причетність кельтів до української мови обстоював й О.Шахматов, аналізуючи деякі слов’яно-кельтські словникові [пари], він виявляє в словах такі звукові властивості, що могли виникнути лише на кельтському ґрунті і є чужими для слов’янських мов.
Таким чином, жодним з різноманітних способів конкретного наукового аналізу не вдається виявити якусь свою окрему, особливу слов’янськість мов трьох народів “спадкоємців Київської держави” Х-ХІІІ ст. У їхній історії ця держава була лише спільним етапом: “У зв’язку з цим здається невдалою поширена формула: “давньоруська народність – спільний предок трьох народів – російського, українського та білоруського”.
Тому вважаємо більш правильним говорити про те, що Русь становила спільний період (або етап) в історичному розвитку трьох східносло-в’янських народів.
Для науковців цього було б досить, щоб закрити питання про “єдину мову Київської Русі” і зайнятися змістовнішими речами. Те, що ці розмови точаться далі, вказує на їхню позанаукову мету. Тим часом ілюзія “давньоруської мови” вже масово розсіяна по тисячах книг, статей, десятках етимологічних словників. Від цього вона не перестає бути замаскованою під науку ідеологією.
Українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VІ-XVІ ст. внаслідок інтеґрації нащадків трьох слов’янських племен – полян, деревлян, сіверців за участю груп степового населення – іраномовного (В. Петров; О. Стрижак) і тюркомовного (О. Пріцак) – і був носієм трьох місцевих діалектів історичного продовження праслов’янської мови полянських, деревлянських, сіверянських, що лише згодом дістали назву “українська мова”.
Українці не успадкували мовних особливостей таких слов’янських племен, як радимичі, кривичі, в’ятичі чи новгородські словени: мовним продовженням їхніх діалектів є сучасна білоруська й російська мови. Справжня, “жива” українська мова ніколи не була “давньоруська”, ніколи не була “спільноруська”, ніколи не була тотожна з російською, не була предком або нащадком, або відгалуженням російської мови. Вона поставала і постала з праслов’янської, формуючись від VI до XVI ст. На підставі об’єктивних фактів стає очевидним, що українська мова є таким самим мовним родичем російської, як сербська або чеська.
“Правда про походження української мови” –
спецпроект “Український Тиждень”
Джерело: spadok.org.ua
