Свого часу про Івана Миколайчука Параджанов сказав: «Я не знаю більш національного генія. До нього був Довженко». І це правда, бо у розвиток українського кіно ніхто не вніс стільки, скільки зробив Іван Васильович, якому виповнилося б 75 років.
Майбутній геній народився у селі Чортория на Чернівеччині. В багатодійній сімї росло 13 дітей і маленький Іванко неймовірно любив театральне мистецтво. Спершу ставив спектаклі з братиками та сестричками, а в 12 років почав грати у сільському самодіяльному театрі. Та так грав, що подивитися приходили і малі і дорослі глядачі. Селяни були впевненими, що у Іванка – велике майбутнє. І, як показав час, не прогадали. Він закінчив Чернівецьке музичне училище, театр-студію при Чернівецькому українському драматичному театрі ім. О. Кобилянської, а згодом акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Свою першу роль у кіно він зіграв ще будучи студентом.
«Саме він став провісником оновлення українського кіно, – пригадував згодом Сергій Параджанов. – Він віддавався роботі цілковито і – пробуджував національний дух українців». Ролі, які він грав, а це Іван Палійчук у фільмі «Тіні забутих предків», Тарас Шевченко у кінофільмі «Сон» зробили його знаменитим. Його любили глядачі, а кінофільм «Тіні забутих предків» отримав чимало як радянських так і зарубіжних відзнак. Зокрема, в Аргентині кінострічка була удостоєна нагороди «Срібний хрест». Проте згодом, в часи неосталінізму цей кінофільм влада визнала як небезпечний.
Його ролі завжди були багатогранними, а гра настільки блискучою, що не запамятати його було неможливо. Загалом Іван Миколайчук зіграв 34 ролі в кіно, написа 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Глядачі називали його душею українського кіно, національним генієм і саме він був найбільш відомою кінозіркою 1960-1970 років. Крізь його творчість червоною ниткою проходить тема України, козацтва і всього українського. Він був щирим патріотом і – його глядячі ставали такими ж. Він дуже тонко передавав психологію своїх героїв і – вмів так зацікавити глядача, що той починав щиро співпереживати героєві, вірити йому, любити його. Однак поряд із цим визнанням і всенародною любовю звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли. Тодішня влада називала його не інакше як націоналістом. Навіть Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
Він повністю поринав у роботу. Почав втрачати зір, однак – планував, мріяв і хотів створити нові кінострічки. Він написав сценарій «Украденого щастя» та «Небилиць про Івана», хотів зняти кінофільм про просту селянку, яку доля закинула на чужину, однак не вдалося. Життя талановитого актора та режисера обірвалося 3 серпня 1987 року. Миколайчуку було лише 46 років.
Його поховали на Байковому кладовищі. У рідному селі відкрито Меморіальний музей, на Київській кіностудії імені О. Довженка — меморіальну дошку. Проте він ніколи не помре у кінострічках, які нині дарують нам радість, підносять український дух і – вселяють впевненість у тому, що країна, яка мала такого талановитого сина, обов’язково буде щасливою.
Джерело: weloveua