Часи нині такі, що всі стомилися чекати на краще, і всім хочеться принаймні всередині свого мозку натиснути кнопку «Пауза», і вже потім перезавантажити свої мрії, надії, прагнення. Натомість автори цих книжок розповідають, як боролися за життя герої минулого, підказуючи нам, як вільно й нестандартно мислити, як підвищувати свою самоцінність, як не зважати на стереотипи.
Роман Лябига. Любов і влада. – Брустури: Дискурсус, 2025
Цей грандіозний 600-сторінковий роман у віршах дає відповідь на численні запити нашого складного часу. І найперший – чи актуальна сьогодні постать Роксолани, якій присвячений твір Романа Лябиги «Любов і влада» – священикової дочки Насті Лісовської з Рогатина, яку забрали в турецький ясир, і яка пройшла шлях від полонянки до законної дружини султана Османської імперії, вишивши йому сорочку з українським орнаментом. «Ніхто й подумати не міг, / Що ту святу неділю / Аллах освятить, а не Біг, / Кров’ю заллє Опілля», – саме так починається розповідь про видатну українку, яка підкорила серце лідера ісламу. У романі чимало малознаних історичних відомостей – про спілкування Роксолани з Папою Римським (Левом Х), Боною Сфорцою, Ізабелою Ягелонкою, не кажучи про присутність в оповіді Коперника і кривавої Мері. Також згадується про те, як мудра дружина султана оточила себе українцями: Іван Кердей з Поморян (Львівська область) та Яким Страж з Збаража (тепер Тернопільська область), а у відповідному розділі роману до Стамбулу приїжджає навіть гетьман України Байда Вишневецький, де проводить пів року і залишає по собі потомство. «Немов шахістка Роксолана / Свої фігури розставляла, / І рух, і крок свій кожен вдало / Заздалегідь запланувала». Тож у своєму героїчному епосі – а саме до цього жанру буде вільно зарахувати роман у віршах Романа Лябиги – автор реконструює події тієї доби, поєднуючи дослідницький хист з поетичною вправністю. «Чому саме Роксолана? – розповідає він. – Я сам з Івано-Франківська, а мої батьки з села Воскресінці, неподалік Рогатина. Я був сотні разів в Рогатині. І, мабуть, я досить добре відчуваю і уявляю її. Саме тому в мене Роксолана найбільш українська і багато деталей є таких, яких немає у інших». Тож читаймо, і нам відкриється не одне одкровення цієї старозавітної, але завжди актуальної історії про українську славу, рідну віру й любов.
Томас Карлайл. Герої, культ героїв та героїчне в історії. – К.: Пропала грамота, 2025
Як представник романтизму, автор цієї книжки не міг обійти увагою ідею особи та героїчного в історії. Тож особливо глибоко аналізується поняття героїчного та героя саме у праці Томаса Карлайла «Герої, культ героїв та героїчне в історії», яку він у вигляді лекцій оприлюднив протягом 1837-1840 років. «Хто такий герой і навіщо він потрібний?» – таке питання ставив автор у час загального захоплення суто матеріалістичним підходом до історичного розвитку. Однак, на противагу концепціям економічного розвитку суспільних відносин, Карлайл пропонує свій погляд на історію – героїчний віталізм. Відповідно, рушіями для суспільства він називає не фабрики, акціонерні товариства і профспілки, а конкретних осіб, які через свій геній, свою хоробрість та самопосвяту дарують людству поштовхи для нових звершень. Автор виокремлює через деяких персон архетипи героїв – правителів, мислителів, релігійних діячів і навіть міфічних божеств. «Ми вирішили трохи подискутувати про Великих Людей, – розпочинає він, – а саме проте, звідки вони беруться в сучасному світі, який слід вони залишили в історії, які уявлення про них формують люди та яку роль вони відіграють. Ми вирішили поговорити про Героїв, зокрема, проте, як їх сприймають і що вони можуть зробити, а це саме те, що я називаю поклонінням Героям і Героїчним у людських справах. Очевидно, що це доволі масштабна тема, яка заслуговує на зовсім інше ставлення, ніж те, яке ми спостерігаємо нині. Масштабна тема, справді! Неповторна і широка, як сама всесвітня історія! На мою думку, всесвітня історія, історія того, чого людина досягла в цьому світі, в основі своїй є історією Великих Людей, які творили на цій землі. Великі Люди були провідниками для інших; вони були візіонерами, взірцями і, в широкому сенсі, творцями всього, що загальна маса намагалася зробити або досягти».
Юджин Вебер. Із селян у французи: творення модерної нації. – К.: Наш Формат, 2025
У книжці Юджина Вебера «Із селян у французи: творення модерної нації» нагадують про те, як попри всі зміни, що їх принесла революція, ще впродовж цілого століття мільйони селян не розмовляли французькою, не вважали себе французами, не приймали французьке військо за своє, а саме поняття «Франція» мало що для них значило. І нехай багато хто сприймає як очевидне, що сучасним уявленням про націю ми завдячуємо Французькій революції кінця XVIII століття, а декларація прав людини, революційні конституції та радикальні реформи взагалі створили нову, модерну спільноту, але охоплювала вона далеко не всіх французів. Тож автор книжки – історик, колишній декан Коледжу грамоти й науки Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі – всебічно аналізує надзвичайно строкату мозаїку Франції та французького селянства ХІХ століття. Адже як із цього калейдоскопу на початок ХХ століття таки постала модерна французька нація, що змогла пройти випробування Великою війною 1914-1918 років? «Цивілізація – ось чого бракувало селянам, – впевнений автор. – У 1850 році Закон Грамона, який прирівнював жорстоке поводження з домашніми тваринами до легкого злочину, був натхненний бажанням «цивілізувати народ» та дітей. У 1850-ті роки ніколи не вагалися, висловлюючись із цього приводу. Священик із Босу відчував, що найбільше його парафіянам потрібно цивілізуватися. У Верхній Луарі човнярі річки Альє показували подиву гідний «ступінь цивілізованості» завдяки тому, що зустрічали «більш цивілізовані нації» на своєму шляху до Парижа. Так само як жителі Сен-Дідьє, торгові стосунки котрих із Сент-Етьєном сприяли «більшій цивілізації». У Морвані, навпаки, путівник 1857 року зазначав, що сільської місцевості «ледь торкнулася цивілізація»; військові інспекції виявили схожий стан речей також у Лоті та Авероні».
Галина Пагутяк. Се твоя доля. – К.: Ще одну сторінку, 2024
Два сонця в Україні – хіба таке буває, спитаєте? Принаймні в книжці Галини Пагутяк «Се твоя доля» бенкет уяви пропонує й не таке, тож, як і раніше, багато чого у філософських писаннях цієї авторки доводиться домислювати самотужки. І хоч нині вони цілком «народні», але магічний реалізм в українських широтах досі існує. Зокрема до цієї книжки увійшли повісті «Кривенька качечка» та «Лебедин», естетика яких недаремно перегукується з символікою того ж Гарукі Муракамі в його метафізичному романі «1Q84», де так само, як сонць в оповідках Пагутяк, місяців було два. Але сонце – не місяць, хоч метафізика, поєднана з національною символікою, відпочатку споріднювала тексти обох авторів. Тож оповіді Галини Пагутяк не такі вже й легкі та прості, як може видатися на перший погляд. Символіка, метафора, знаковість кожного слова – ось речі, які приховують ці тексти, завуальовані під казки, притчі, легенди. Наприклад, отакі. «Козаки-розвідники їхали спиною до сонця, що вже мало ось-ось сідати за обрій. Один обернувся і з подивом зауважив, що сонць чомусь два. Одне більше, друге менше. Козак роззявив рота, але поряд їхав Старший, тому нічого не сказав, не штурхнув під бік, аби показати таке диво. Вирішив, хай то буде його таємниця, бо після того, як вони здибали лева в руїнах магнатського палацу, такого, як на образі святого Марка, важко когось чимсь здивувати. Щоправда, на образі лев був менший за того, якого вони бачили наживо; здавався не більшим за кота. – Лев той утік зі звіринця, – пояснив Старший, і зими не переживе. Не вбивайте його, бо святий Марко може вгніватись». Тож, будучи вишуканою стилісткою і вправною оповідачкою, авторка цієї книжки ще й суто технічно, чи пак правильно, позиціонує себе й власну прозу в сучасному літературному процесі. На жаль, саме в «процесі», а не в «літературі», бо як інакше зацікавити читача, зазвичай байдужого не лише до історичного, але й до будь-якого іншого українського чтива? Як знати, це чи не основна «процесуальна» проблема сьогоднішньої культури читання. Утім, авторка книжки рухається у вірному напрямку, успішно використовуючи сюжетно-фабульний бренд «Україна – дивний край», яким можна зацікавити будь-якого сучасного читача.
Як прокачати мислення. Збірник самарі. – К.: Моноліт-Bizz, 2024
Ця книжка буде корисною тим, хто хоче розвинути в собі стійкість і навчитися давати раду будь-яким випробуванням, вивільнити невикористані резерви, сконцентруватися на цілях та досягти їх, вибудовувати гармонійні стосунки з іншими, досягти успіху та бути щасливим. Тож хоч би що ви думали з цього приводу, але підвищити власну ефективність та успіх прагне будь-хто з людей. І збірник самарі «Як прокачати мислення» покликаний у цьому допомогти. Статті у книжці на будь-який «незалежний» смак. Наприклад, про те, що цілі шкідливі, серйозне ставлення до життя подібне до смерті, а успіх можна організувати. Або про те, що егоїсти значно корисніші світу за альтруїстів, що омріяне щастя – це здоров’я плюс свобода. Тобто загалом про те, що ви не можете змінити світ, але ви можете змінити себе, а вже настільки, наскільки вирішите самі, бо обмежень не існує. Вони лишень у вашій голові, як мороз, який не надворі, і можна, отже, ходити без шапки. Захворієте? Ну й добре. Наприклад, Скотт Адамс називає себе найневдатнішою людиною у світі і на підтвердження наводить неповний перелік своїх проєктів і життєвих колізій, що провалилися. І водночас він вважає себе щасливим і успішним – його знають | люблять в усьому світі, він заможна людина, яка живе, як вважає за потрібне, веде водночас кілька проектів знаходить час на відпочинок | хобі Як таке можлива? Секрет полягає у ставленні автора до невдач. Він вірить, що вони є важливим і обов’язковим елементом успіху, їх треба любити, пестити і плекати. Вони змінюють характер, надають безцінний досвід, допомагають отримати потрібні знайомства й ухвалити важливі рішення. Або, скажімо, Шерил Сендберг і Адам Грант в їхній статті «План Б» про те, як протистояти біді, стати витривалим і віднайти радість. Її авторка, втративши чоловіка, звернулася до психолога, другого автора. І що далі? «Адам переконав її, що головна якість подальшого перебігу життя людини, – це психологічна стійкість. З труднощами, долають складні часи, зазнають втрат. Чи вибереться людина, чи здається під тиском обставин, часто залежить не від тяжкості того, що трапилося, а від того, що вона робить відразу після трагедії Утім, стійкість – не вроджена якість, а навичка, яку можна натренувати». Мабуть, варто спробувати.
