З Києва в казку: 5 кращих книжок про історичні забави

0
273

Що таке забави з часом і простором – не кажучи вже про ігри з історією – кожен з авторів цих книжок розуміє по-своєму. Хтось занурюється у давнину, вбудовуючи її у наш час, і тоді гоголівські сюжети живуть в сучасному Києві. А хтось мандрує Європою, Америкою і навіть Австралією, щоби «всього лише» знайти шлях до самого себе.

Анна К. Шевченко. Гра. – К.: Нора-друк, 2017

За правилами гри, розіграної у цьому романі замолоду, вже дорослих героїв засилають то в Одесу, то в Нью-Йорк. І все заради чого? Квест? Вікторина? Геополітичний кросворд? Насправді ж, якщо й можливі якісь тектонічні зсуви в історії, то всі вони напрочуд локальні. «Коли я сказав, що хочу, аби ми змінили цілий світ, то мав на увазі наш власний світ, бо саме з ньо¬го починаються всі зміни», – роз’яснює в фіналі з далекої Австралії той, що загадував загадки. Отже, мандрівка не закінчується, так само, як гра? Воно й не дивно, якщо врахувати, що авторка роману, англійська письменниця українського походження, що мешкає в Лондоні – фахівець з конфліктології, знає 7 іноземних мов, працювала в 32 країнах світу, а попередній її роман «Спадок» (в Україні вийшов в 2014 р.), опублікований в 12 країнах, був номінований на премію Джорджа Орвела у Великобританії. У своїй «Грі», написаної в 2012 році й перекладеній Володимиром Горбатьком, вона передбачила трагічні наслідки анексії Криму і пропонує несподівані рішення кримської проблеми. А якщо зважити, що «романний» ключ таїться в історичній фотографії з Кримської конференції 1945 року, де три світові лідери поділили світ та створили нову мапу Європи після Другої світової війни, то нові ставки у цій геополітичній грі з відкриттям Історії та історій будуть ще вище.

Олег Поляков. Хроніки туманної Трої. – К.: KМ-букс, 2016


Несподіванка у випадку із цим романом полягає в тому, що, виявляється, навіть у знайомих ландшафтах, краєвидах і стандартних життєвих ситуаціях можна побачити щось незвичайне. Тим більш, якщо це знайомі урбаністичні лаштунки – на зразок київського району Троєщина, який в автора утворюється на Трою. Відповідно, персонажі цієї антиутопії мали б відповідати статусу героїв з «міфологічного» доробку світової літератури. Вони, признатися, й відповідають, от лишень на містечковому, але через це не менш містичному рівні. У той самий несподіваний спосіб у цьому сатиричному детективі який-небудь міліціонер, що влаштовує перегони новорічним містом, вилітаючи на річкову кригу, мав би нагадувати Харона – перевізника через річку Мертвих. А екзотичний бомж, який нібито був аж в Австралії – справжнього Одіссея, що повернувся до Києва у новому «образі» – наче на бенкет наречених в класичному сюжеті. Решта героїв так само немов би вимандрували з історичної імли – літератури, театру, географії: Мавра, Пржевальська.. А сучасні дівчата у цій історії кохання (так-так, як же без неї) знаєте які? «До кав’ярні заходить дівчина років двадцяти; купує склянку соку, сідає до вікна. Половина голови коротко підстрижена, на другу звисають великі чорні пасма. У погляді – проникливість і щось східне, припускаю, що її далекі предки служили у війську Чингісхана». Так, занурюючись, за сюжетом, у стародавні часи нашого минулого і виринаючи вже у передсвітанкову добу незалежності, автор веде химерний корабель своєї прози крізь жанрово-стилістичну мряку сьогодення, і жодні компаси йому не указ.

Андрей Курков. Шенгенская история. – Х.: Фолио, 2016


Цей, майже детективний, але точно «ігровий» роман, який писався чотири роки, можна читати з будь-якого місця, розділу чи сторінки. Ясна річ, він має сюжет – мандри Західною Європою трьох подружніх пар, які, дочекавшись «шенгенської ночі», коли мешканців Литви стали пускати у заповідник демократії без паспортів і віз. Але доля кожної з родин, що обрали, відповідно, Англію, Італію та Францію – це окремі історії людей, що опинилися немовби у грі з невідомими правилами. Хоча, навіть з літературного досвіду можна дізнатися, як на початку 90-х вихідці з колишнього СРСР чи то «танцювали кіно» на вулицях вільного світу, а чи займалися ще якоюсь «розважальною» діяльністю заради заробітку. У цьому романі, наприклад, один з героїв працює клоуном в дитбудинках. Утім, йому самому, як і решті персонажів не дуже смішно, бо насправді Європа – це не зовсім рай для втікачів від самих себе. І лише старий вовк на зразок одноногого незнайомця, що першим перейшов кордон того вікопомного для литвинів дня, мандрує світом з шістьма паспортами у дерев’яному протезі та стійким бажанням здійснити свою місію. Кожен з розділів роману схожий на біблійський апокриф того чи іншого періоду вже новітнього апокаліптичного часу. І лише любов – до ближнього, батьківщини, яка не завжди там, де тобі добре, і свого роду – зазвичай об’єднує і часи, і народи, і розділи цього різдвяного чтива.

Богдан Волошин. Політ золотої мушки. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016


Пригадуєте, як у старому радянському фільмі «Зелений фургон» змішалися в купу коні-люди, а також ідеї-фантазії на тлі революції, одеської спеки і гімназійної дружби – і все заради любові до футболу? Пізніше ще точно такий же «Гарпастум» у Олексія Германа був, але мова не про нього, а то так ми й до «Духless» Сергія Мінаєва добалакаємося. Тим не менш, футбол у цій веселій книжці Бодана Волошина люблять, бігають за м’ячем, що закотився кілометрів за шістдесят – в болото, звідки заодно вивуджують трактор, то взагалі в історію села. По-перше, азарт героїв можна зрозуміти, адже приз у грі – шифер на сарай тренеру проти ящика мила – судді, по-друге, згадана історія розтягнулася на цілих три держави, між якими наша точка збірки народної сатири і гумору приліпилася. Справа в тому, що славні Бурачковичі – це вигаданий автором топос австро-угорського зразка, і славна ця фантасмагорична місцевина втопленими у болотах танками, бродячими псами і версією завклубу щодо заснування села українськими переселенцями-динозаврами, вигнаними з тундри «москальским льодовиком».

Володимир Арєнєв. Місто тисячі дверей. – Х.: Віват, 2016


Свою книжку автор повісті про двері в світ дитинства пропонує дітям від 10 до 110 років. Але це не позачасова метафора в дусі «Маленького принца» Екзюпері, написаного в формі казки для дорослих, а чергова «ностальгія за справжнім». Жанр цього твору можна позначити як «літературна казка», оскільки її героїв не відрізнити від знайомих персонажів міського фольклору. Один із них, мріючи про портал часу, потрапляє в задзеркалля, схоже на Країну невивчених уроків з однойменного мультфільму і одночасно ─ на Місто майстрів із дитячих п’єс Тамари Габбе. Але це не постмодернізм і не пародія, а швидше, характерна риса інфантильного покоління «невимушених», про яке говорив Любко Дереш, яке нібито нічого нікому не повинне. Навіть зізнаватися ─ самим собі ─ в неможливості протиснутися в «жанрові» двері дитинства. І взагалі, такі книжки пишуться несерйозними людьми, оскільки все найстрашніше у світі, як попереджав барон Мюнхгаузен в радянському кіно, робиться саме із цим виразом обличчя. Наприклад, гра «Зарниця» чи газета «Юний ленінець». Натомість у цій книжці… «Усі ці речі не належали до світу дорослих, – дивуємося ми разом з її героєм.. – Але не були вони й іграшками, які дорослі виготовили для дітей. Була в них якась таємниця, що розбурхувала уяву, — і незалежно від вашого віку. Шкода тільки, що розгадку цій таємниці Юхимко так і не знайшов».

Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут

Поділись