Три з пoловиною стoліття тому булo укладено мирну угoду між Річчю Посполитою та Москoвським царством, яка зафіксувала розпoділ України вздовж Дніпра. Тимчасова угода про перемир’я на тринадцять із половиною років була укладена в селищі Андрусово, що зараз у Смоленській області. Але визначений тоді кордон, який розривав Україну навпіл, проіснував понад сто років.
Джерело Радіо Свобода
Про те, чому так сталося і які чинники – зовнішні чи внутрішні – відіграли цьому вирішальну роль, Радіо Свобода розмовляло із істориками Тарасом Чухлібом та Владиславом Яценком.
– Андрусівська угода створила якісь нові реалії чи просто зафіксувала статус-кво, який уже існував на той час? Тобто, ця угода ініціювала розподіл України чи вона просто зафіксувала те, що він вже відбувся?
Тарас Чухліб: Якщо говорити про історію укладення Анрусівського перемир’я 1667 року між Москвою і Варшавою, то безпосередні переговори почалися ще в 1664 році і тривали майже три роки – польські та московські тогочасні дипломати не могли визначитись з тим, скільки ж їм території мусить належати в козацькій Україні. Московські посли, вочевидь, вимагали, щоб їм належала вся територія, яка була завойована ще за часів Богдана Хмельницького, коли влада Війська Запорізького поширювалася на Київське, Брацлавське, Чернігівське та частину Подільського воєводства. Польські посли вимагали, щоб Україна належала їм, як це передбачали умови Поляновського миру 1634 року між Річчю Посполитою та Московською державою. Польські посли казали московським, що ті порушили Поляновський мир і московський цар зрадив польських королів, адже він присягав, що буде дотримуватись цієї угоди.
– У той час вже існувало два козацькі гетьманати – правобережний та лівобережний. Лівобережний визнавав зверхність московського царя, а правобережний – короля Речі Посполитої. Тобто, на момент Андрусівського перемир’я вже існував поділ. Який фактор у цьому поділі був визначальним: зовнішній чи внутрішній?
Тарас Чухліб: Історики дискутують щодо цього. Але я думаю, що внутрішній конфлікт і розкол України почалися в 1658-1659 роках під великим впливом, з одного боку, Варшави, а з іншого – Москви. Очевидно, що Московське царство, з яким уже підписав году Богдан Хмельницький, не хотіло втрачати територію України, на яку зайшли московські війська. І, звісно, Польща теж не хотіла втрачати свою частину України. І вони впливали через своїх агентів, через підкуп козацької старшини, через вплив на гетьманів, полковників. Географічний фактор – річка Дніпро – також відіграв свою роль. Саме зовнішній фактор призвів до того, що в 1663-му в Україні вже з’явилося два гетьманати – Правобережний, який очолював Павло Тетеря, та Лівобережжя на чолі з Іваном Брюховецьким.
– Пане Яценко, на Вашу думку, який фактор відіграв вирішальну роль у цьому поділі: внутрішній чи зовнішній? Москва і Варшава просто затвердили той поділ, який вже склався чи тут все-таки була з їхнього боку було більше ініціатива?
Владислав Яценко: Проблема полягала в тому, що обидві сторони на той час уже були виснажені в боротьбі за Україну. На момент переговорів, як сказав мій колега, існували два гетьманати, але, з іншого боку, кожна із сторін стикалася із вкрай важкою ситуацією.
Москва не мала сил у військовий спосіб нав’язати свою волю Речі Посполитій. Варшава на час переговорів тільки формально панувала на Правобережжі. Бо, фактично, великі переговори почалися у 1666 році – на той час гетьман Петро Дорошенко контролював Правобережжя, а польські гарнізони були зосереджені у невеликій кількості міст. Для кожної зі сторін угода була вигідна, адже, з одного боку, їм потрібна була політична та військова перерва, а з іншого – був чинник, який потрібно було нейтралізувати: правобережний гетьман Дорошенко і його контакти з кримськими татарами, а згодом – із турецьким султаном.
– Тобто, зовнішньополітичний чинник був визначальним. Пане Чухліб, Ви навели хронологію по переговорах, а я би хотів навести дещо іншу хронологію:
1660 рік – Чуднівська битва. Московські війська йдуть мало не Краків завойовувати, але, в підсумку, під Чудновим вони зазнають поразки. Причому вирішальним у цій поразці стало те, що козацькі полки на чолі із гетьманом Юрієм Хмельницьким перейшли на бік поляків і татар. Потім Лівобережжя все-таки залишається за Москвою, а горезвісна Чорна рада обирає гетьманом Брюховецького.
Потім у 1664 році вже поляки йдуть на Лівобережжя. Але знову ж таки незрозуміла позиція козацьких полків у складі королівського війська: поляки штурмують Глухів, а козаки імітують бойові дії, стріляючи в повітря. Плани обох сторін були зірвані саме через дії козаків. Але важко зрозуміти: якою ж тоді була позиція тодішньої козацької верхівки? Вони ламали плани Москви і Варшави, а чого ж вони хотіли досягти?
Тарас Чухліб: Я про це писав у своїй книзі «Секрети українського полівасалітету: Хмельницький, Дорошенко, Мазепа», яка вийшла ще в 2011 році. У даному випадку варто згадати польського урядовця Анджея Потоцького, який у 1659 році побачив цю політику полівасалітету й написав: «Козаки лякають царя королем, а короля – царем, і хочуть досягнути власної незалежності».
Річ Посполита була однією із наймогутніших держав Центрально-Східної Європи. Мало того, її підтримувало Австрійське цісарство. Треба зазначити важливу роль Відня в Андрусівському перемир’ї і потім далі вже у Вічному мирі московського царя та польського короля.
З іншого боку, Московське царство мало величезне військо, московська армія була досить потужною. Під Чудновим 60-тисячне козацьке військо розділилися навпіл: 30 тисяч козаків на чолі з Юрієм Хмельницьким пішли до польського короля, а інші 30 тисяч залишились з Москвою. З одного боку, орієнтація пішла на колишню батьківщину, а з іншого боку – на православного царя, який міг би захистити тогочасне українське населення.
– Тобто, оцей термін «полівасалітет» – це визнання одночасно зверхності кількох монархів?
Тарас Чухліб: Так.
– Пане Яценко, як би Ви визначили таку, на теперішній погляд, дивну позицію козаків, які ламали плани і полякам, і московитам?
Владислав Яценко: Я би не сказав, що в цьому є щось дивне. З часу створення козацького гетьманату його керівництво намагалося проводити власну політику. Та більш чітка і визначена політика існувала за Богдана Хмельницького та Івана Виговського. А ось Юрій Хмельницький був слабким політиком, в 1659 році він не зміг відстояти Жердівські статті, з якими він прибув на переговори в Переяслав. Там московський князь Трубецькой нав’язав йому геть інші статті, які передбачали скорочення території козацького гетьманату, припинення існування білоруського полку та усунення від влади всіх старшин-державників. Цей крок у подальшому відігравав негативну роль для гетьманату.
А ось вже наступні гетьмани – Тетеря на Правобережжі, а Брюховецький на Лівобережжі – також не матимуть потужної політичної сили, вони будуть залежні. Це будуть гетьмани, які озиратимуться на своїх сюзеренів, намагаючись втримати булаву.
Ви згадали про події під Глуховом. Пан Чухліб говорив про свою концепцію полівасалітету, а я хочу ще пригадати російського дослідника Таїрову-Яковлеву, яка наводить інформацію про те, що в цей час державники почали гуртуватися довкола Івана Виговського – колишнього гетьмана, а на той час королівського воєводи. У козаків існувала ідея, що під час польського походу козацькі міста Лівобережжя піддавалися козацькому війську, але не пускали б до себе поляків. Вони просто чекали, поки Лівобережжя позбудеться влади Москви, а потім на Правобережжі мало відбутись козацьке повстання на чолі із Виговським, якого потім привели б до влади. І в підсумку – мали би об’єднаний гетьманат і політичного лідера, якому можна було б домовлятися вже і з Варшавою, і з Москвою.
– Така хитра багатоходівка.
Владислав Яценко: Але вона завершилася нічим.
– Вона завершилася Андрусівським перемир’ям, яке розділило Україну. А як тодішня українська спільнота – зокрема козацька верхівка – сприйняла Андрусівське перемир’я? Фактично існував поділ на два гетьманати, аж раптом Москва і Варшава домовились це зафіксувати?
Тарас Чухліб: Сприйняли вкрай негативно, починаючи від козацької еліти, закінчуючи низами. Ми знаємо реакцію Дорошенка, який в Чигирині, як повідомляв московський посол, два дні хворів, а потім пішов і замовив молебень у церкві.
– А що значить «два дні хворів»?
Тарас Чухліб: Переживав через те, що московський цар і польський король «розділили Україну навпіл і хочуть нашу отчизну, милу Україну занедбати». Більше того, ми бачимо, що Іван Брюховецький також не сприйняв цю новину схвально – він був під Московським царем, але також не сприйняв цієї угоди, образився на московського царя, що той не повідомив його про підготовку такої угоди. Брюховецький піднімає одне із найбільших антимосковських повстань на Лівобережній Україні – виганяються московські воєводи із Гадяча, із Полтави. Брюховецького це не врятувало, але дало змогу об’єднати хоча б на короткий термін Україну. І близько року Україна була об’єднана.
– Цікава реакція: Варшава і Москва домовились розділити Україну, аж тут вона вирішує об’єднатися.
Тарас Чухліб: Треба сказати, що умови Андрусівського перемир’я не виконувались – залишились лише на папері й цьому свідчення те, що Андрусівське перемир’я постійно підтверджувалось: у грудні 1667 року, а потім в 1669-му.
Слухач: «Чому та команда, яку зібрав Богдан Хмельницький, в процесі Руїни розділилась на два ворогуючі табори? І друге питання: козацька старшина щиро прагнула об’єднати Україну чи все-таки керувалася власними амбіціями та інтересами?»
Тарас Чухліб: Тогочасні політики не відрізнялись від сьогоднішніх. Хоча часи змінилися – минуло 350 років. Очевидно, що, з одного боку, це були інтереси батьківщини, як тоді казали, «милої Матки України». Звісно, були ті, хто тягнув до Речі Посполитої, як до своєї колишньої батьківщини. Так само зараз у нас є політики, які ще тягнуть до Радянського Союзу, намагаються щось відновити. Також були ті, хто орієнтувався на Москву, а дехто – на Туреччину. Якраз Андрусівське перемир’я підштовхнуло Дорошенка до укладення союзу із турецьким султаном.
– Цікаво, що і Брюховецький до турецького султана тоді звертався.
Тарас Чухліб: Мало того, було два посольства – від Петра Дорошенка та від Івана Брюховецького в Адріанополі. Коли їх зустрічали у султанському палаці, то з описів польських послів ми дізнаємось, що посли Дорошенка і Брюховецького просили, щоб турецький султан прийшов до України та забезпечив їхнє незалежне від польського та московського впливу правління.
– Такий собі «Схід і Захід разом». Але ж існував поділ на два гетьманати, а потім ще й третій з’явився. Українці самі собі зробили такий поділ. Але потім вони обурились, що хтось зафіксував цю ситуацію. Чому так?
Владислав Яценко: Політичний розкол відбувався, але потрібно враховувати, що існування гетьманатів не означало, що обидві сторони дивляться на межі свого правління як на дві окремі території. Кожен гетьман боровся за відновлення єдності цих земель. Для козаків існування єдиного гетьманату було закономірністю – проблема тільки полягала в тому, хто зможе його об’єднати.
Тарас Чухліб: Справді, універсали із закликами до об’єднання поширювали гетьмани з обох берегів Дніпра. Потім ще прийшов гетьман Петро Суховієнко, потім ще був гетьман Михайло Ханенко.
– І всі апелювали до єдності?
Тарас Чухліб: Але я тут наголошую на тому, з чого ми починали – зовнішньополітичний чинник був головним у тому, що Україну розколювали. Приміром, Петро Суховієнко був поставлений кримським ханом, а Михайло Ханенко – польським королем. А Петро Дорошенко також отримав булаву за сприяння кримського хана.
– А навіщо кримським ханам потрібно було стільки гетьманів?
Тарас Чухліб: Кримські хани мали тоді великий вплив. Вони були від Османської імперії, так би мовити, «смотрящими» в Україні. Зважаючи на те, що у них було велике військо, хани могли апелювати до гетьманів, щоби ті визнавали від них свою залежність. Тоді це розумілось як братерство, як дружній союз. Та тим не менш Петро Дорошенко мав на те зважати. Там була складна політика, адже кримські хани хотіли за допомогою України стати незалежними від Османської імперії, використавши для цього козацькі війська.
