У чому, спитаєте, полягає «альтернативність» цих книжок? Справді, всі ми знаємо «альтернативний рок» і «альтернативну історію», натомість наразі мова майже про те саме, але в українському регістрі виконання. Іноді це справді звучить жорстко, але мелодійно. Часом усе воно про інакший розвитку відомих нам історичних подій. Але завжди – цікаво і незвично, тут уже без варіантів.
Кларісе Ліспектор. Час зірки. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
Незвичне у цій історії насамперед те, що мало хто знає про справжнє походження авторки книжки, відомої латиноамериканської письменниці. Насправді вона народилася в українському селі Чечельник, що на Поділлі, емігрувавши з СРСР у 1922 році і прибившись аж до Бразилії. Більш того, навіть враховуючи цей «незручний» для одвічної «дружби народів» факт, її завжди числили за відомством російської емігрантської прози, не забуваючи щоразу згадати про самобутність «російської бразилійки» і про те, що їй належить честь створення «зовсім нового мистецтва письма», причому нового не тільки для Бразилії. Що ж до цікавості тексту, то це на диво молодече чтиво, хоча й безперечна класика, самобутня, наче дівчина з джазу. «На платівці вона дійсно не постаршала, – зустрічаємо її в Гарукі Муракамі. – Ось вона, в оксамиті тенор-саксофона Стена Ґетца – завжди шістнадцятирічна, ніжна і струнка дівчина з Іпанеми. Я вмикаю програвач, опускаю голку – і відразу з’являється її фігурка». Варто приглянутися до неї в цій незвичній історії.
Василь Махно. Куры не летают. – Х.: Фолио, 2016
Незвичне у цій книжці вже те, що тернопільський поет загомонів російською мовою, будучи перекладений харківськими видавцями. Добре це чи погано? Мабуть, добре, оскільки аудиторія його читачів, сподіваємося, збільшиться. Що ж до незвичності, то раніше це був «поет у Нью-Йорку», куди автор переїхав у 1990-х, і саме американські його враження допомагали нам глибше осягнути буття нашої тамтешньої діаспори. «Знаєте, я міг би мешкати в Празі або Нiмеччинi, а сестра кличе в Україну, але я нiде не зможу побороти самотність, тільки у Нью-Йорку її майже не відчуваєш», – звірялися герої прози Махна. Тепер інакше, вони мандрують Європою разом з автором, який розкривається перед нами ще й з цього геопоетичного боку.
Марія Козиренко. Жуйка. – Л.: Кальварія, 2016
Незвична, хоч і передбачувана у глобальному (чи пак, глобалістському) сенсі історія в цій повісті вже тому, що пропонує свій варіант розвитку апокаліптичних подій. У ролику до «Жуйки» грає найрізноманітніша музика, яку тільки можна собі уявити – від дядька на базарі до надсучасного техно, виконаного на органі, що нагадує пульт космічного корабля. До речі, на гастролі до Києва вже приїздив такий, але мало хто це зауважив. Тож варто хоча б у цій книжці прочитати про те, що нас очікує коли вже не буде що зауважувати, і «жива» музика зникне з нашого життя.
Андрій і Світлана Клімови. Моя божевільна. – Х.: Віват, 2016
У цьому містичному романі з життя 1930-х незвичне все – від манери описувати тодішній побут (детально, прискіпливо, майже документально) до інтерпретації трагічних подій того часу. Нові пани з «червоного» письменства гуляють. Микола Хвильовий кінчає життя самогубством не за письмовим столом, а зовсім в іншому місці. Замість ненаписаного роману, з яким лідер Розстріляного відродження викликав на змагання свого колегу, маємо його таємничу валізу з листами і щоденниками. Що у тих записах? Передбачення скорого Апокаліпсису? Називання справжніх убивць «нашої юної ніжної, бистрокрилої республіки»? Словом, цікаво, чи не так? Ну, і незвично, звісно, понадміру.
Сергій Батурин. Шизгара. – К.: Нора-друк, 2016
Незвичне у цьому «романі-ностальжі» навіть не прейскурант, асортимент і меню епохи – товарів, продуктів та їдла-питва часу бровастого генсека Брежнєва. Саме на цьому галантерейно-кулінарному тлі відбувається історія кохання у цьому романі, приперчене «київськими» подробицями молодечого життя – бобіни-магнітофони, лавочки-гітари, сексу-в Радянському Союзі-не було. Головне, що автор чи не вперше у нашій літературі звертається до споду 1970-х, які у нас чомусь звикли не помічати – мова повсюди лише про грімкі 60-ті, які через це й тягнуться без кінця й завершення. Але ж було на радянському Марсі ще й тихеньке малоросійське життя. Джинси в спекулянтів, тричі перезаписана музика, інша «модна» буденщина. «В кондитерському відділі – цукерки (шоко¬ладні ще були), але торт зазвичай – лише бісквітний… У хлібному – нормально: булки, батони, паляниці, «кирпичики» (саме так, ніякі не цеглинки), калачі-хали й рогалики, сайки й «городські», український та «мо¬сковський»… А от «жулік» – смачна житня булка з родзинками — геть зник ще наприкінці шістдесятих». Цікаво ж, що увесь цей ностальгічний крам знову виринає на поверхню історії вже у таких ось «самописних» хроніках того «ностальгійного» часу.
Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут
