В Гватемалі, як і в більшості країн Латинської Америки модерна нація сформувалася змішуванням європейських колоністів та їхніх нащадків з індіанцями-автохтонами. По суті цей процес триває дотепер. Причому в усіх випадках, навіть за явного кількісного переважання індіанського компоненту, мовно-культурне домінування залишалося на боці вихідців з Європи. Корінні мешканці континенту ніде не спромоглися висунути власний проект націєтворення, базований на їхніх питомих мовах та цінностях.
Першу чатину розповіді дивіться тут а другу тут
Хоча країна в різні часи пережила хвилі німецької, британської, бельгійської імміграції тощо, пересічні гватемальці у фізичному плані виказують більше схожості зі своїми індіанськими предками. Зазвичай місцеві мешканці не є високими й українець середнього зросту виглядає серед них заледве не Ґулівером. Їхні очі та волосся блискучі й дуже темні; обличчям притаманний, сказати б, делікатний «наліт монголоїдності». Доба фастфуду прийшла в країну майже одразу після століть недоїдання й на формах деяких осіб цей різкий перехід позначивсяне найкращим чином…
Специфіку гватемальської кухні вирізнити важко, зокрема через те, що багатьма своїми традиціями вона завдячує приїжджим. Такі страви, як асадо, севіче, пупусас, моле тощо «примандрували» в Гватемалу з інших країн Латинської Америки, проте давно стали тут своїми. Як і в сусідній Мексиці, обов’язковим компонентом місцевого застілля є тортільяс – пісні кукурудзяні перепічки, які виготовляють нераз просто посеред вулиці. Присмачені квасолевим соусом, для бідняків вони, власне, й стають сніданком чи обідом, а більш заможні їдці вживають їх замість хліба до перших та других страв.
Вірність традиціям визначає спосіб життя значної частини мешканців країни. Так, місцеве жіноцтво віддає перевагу барвистим національним строям; не виходять з ужитку традиційні посуд, кераміка, тканні вироби, знаряддя праці тощо. Процеси праці в багатьох випадках виглядають майже так само, як і пару століть тому. Ми спробували зазнімкувати гватемальців за їхніми споконвічними заняттями, які оплачуються далеко нещедро. Приміром жіночка, яка принесла на голові з гір в’язанку хмизу найімовірніше продасть її за 10-15 кетцалів. В сільській місцевості пересічна денна платня сягає 50 кетцалів– це приблизна вартість однієї страви з кавою в дешевому ресторанчику… Однак багато хто готовий дякувати Богові й за такі заробітки.
Понад 30 років у країні вирувала громадянська війна, що нею вибухнув у 60-х рр. минулого століття тугий вузол глибоких соціальних протиріч: між багатими й бідними, містом і селом, індіанцями й креолами, національними інтересами й апетитами чужоземних кампаній. Конфлікт, який приніс численні людські жертви та руйнування з великим трудом вдалося загасити; влада мусила піти на певні поступки знедоленим прошаркам населення. Гватемальці знайшли оригінальний спосіб зламати хребет «великій» корупції – відповідні справи вони передали міжнародному трибуналові, байдужому до «заслуг» та впливів підозрюваних… Сьогодні країна розвивається доволі динамічно і дедалі більше її мешканців починають дивитися в майбутнє з обережним оптимізмом.
Автор Володимир Вітковський
