102 роки тому припинила існування Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського – одне з найуспішніших українських державних утворень часів революції 1917-1920 років.
Українські історики неоднозначно оцінюють роль гетьмана в історії України. Одні вказують на 8 місяців порівняно стабільного життя України з квітня по грудень 1918 року, нормалізацію економіки, запуск українських шкіл, театру, університетів та академії наук.
Інші критикують його політику за різке зближення з російськими політичними колами в останні місяці правління. Це частково і призвело до антигетьманського повстання на чолі з Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком.
Багато істориків також вказують, що влада гетьмана частково трималась на окупаційних військах Німеччини та Австро-Угорщини.
Написані гетьманом наприкінці 1918 року мемуари дають гарне підґрунтя для роздумів для сучасних українців. У них Павло Скоропадський виклав своє бачення на низку ключових проблем становлення України, які й зараз видаються актуальними.
Про характер і нетерплячість українців
Весь час правління Павла Скоропадського Українською Державою він провів у своєрідному шпагаті поміж проукраїнськими радикальними політиками та частково проросійськи орієнтованими діячами, які складали значну частину його уряду.
Павло Скоропадський виступав за поступову українізацію усіх сфер життя, зокрема в науці, освіті та культурі. Натомість провідні українські політики, які не увійшли до його уряду, постійно вимагали швидших та радикальніших дій.
Через це Павло Скоропадський, поміркований консерватор у поглядах, постійно критикував українців за їхню нетерплячість у справі побудови власної держави.
“В українців є жахлива риса – нетерплячість та бажання добитись всього і одразу. У цьому світлі мене не здивує, якщо вони рішуче проваляться. Хто бажає всього і одразу, той, врешті, нічого не отримає. Мені постійно доводилось говорити їм про це, але це для них було неприйнятно”, – писав Скоропадський.
Він писав ці слова, коли Директорія УНР ще не програла війну з більшовиками і контролювала частину України. Через свою нетерплячість, український рух повалив Гетьманат, і, за прогнозом гетьмана, невдовзі мав програти війну більшовикам. Так і сталось.
Про Крим
Кримське питання досить гостро стояло для Павла Скоропадського, адже, за умовами Брестського миру, півострів не відходив до України.
Але, як вказував гетьман, без Криму існування української держави може бути під сумнівом.
“Маючи Крим, який, очевидно, був би для України ворожим, адже усвідомлював би, що для України без торгівлі він несе вічну загрозу, цей край (Південь України) був би приречений на повільний занепад. Адже його порти Одеса та Маріуполь перебували б під безпосередніми ударами з боку Криму”, – передбачав гетьман.
Схожі проблеми виникли після анексії Криму Росією через майже сто років.
При цьому гетьман нарікав, що хоч статус Криму був незрозумілим, саме Україна витрачала великі суми коштів на утримання інфраструктури півострова – обслуговування залізниць, телеграфу, а також кінських депо.
Українська Держава проводила у Криму певну агітацію, проте у 1918 році у відносинах між урядами у Києві та в Криму виникла криза.
“В один день до мене зайшов голова уряду Лизогуб і заявив, що вони отримали телеграму від генерала Сулькевича, який оголосив себе керівником уряду Криму. Той у зухвалій формі повідомляв, що української мови не розуміє і наполягає, щоб у майбутньому до його уряду звертались російською мовою”, – згадує гетьман.
Павло Скоропадський вказує, що всі офіційні стосунки з німцями, австрійцями та іншими державами відбувались українською мовою, а відповіді були на їхніх мовах.
“В Україні офіційною мовою була українська, і не генералу Сулькевичу було змінювати запроваджений порядок”, – вказує Скоропадський.
Конфронтація уряду в Києві з Кримом дійшла до того, що Гетьманат припинив відносини з урядом Криму та заблокував економічну співпрацю. І у такий спосіб, фактично, запровадив своєрідну економічну блокаду.
Яку потім таки зняли після поступок керівництва Криму.
Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде як тіло без ніг
“Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде як тіло без ніг. Крим має належати Україні. На яких умовах, це неважливо, чи буде це повне злиття, або ж широка автономія, якщо захочуть самі кримці”, – наполягав Павло Скоропадський.
З тодішнім розвитком інфраструктури гетьман був впевнений, що “в економічному плані Крим фактично не може існувати без нас”.
Про українську церкву
Особливу увагу у своїх мемуарах Павло Скоропадський приділяв церковному питанню.
Він визнавав, що на початку революції найвище духовенство України майже повністю складалося з росіян, які не розуміли прагнень українців.
А українські кола одразу ж виступили, як вказує гетьман, за українізацію православної церкви, переведення богослужінь на українську мову та надання українській церкві автокефалії.
Гетьман досить прохолодно ставився до таких ініціатив і загалом підтримував обрання у той час митрополитом київським харківського владики Антонія, який мав проросійські погляди.
Проте вже тоді гетьман передбачав, що церковне питання і прагнення українців до створення власної церкви призведе до розколів та протистоянь. Що, насправді, на повну проявилося вже у 90-і роки XX століття.
“Я знаю, що патріарх Тихон (тогочасний керівник РПЦ. – Ред.) – видатна людина за своїм духом та розумом, але він далекий нам, українцям”, – вважав гетьман.
“Яким чином людина, яка народилась та все життя прожила, скажімо, у Калузькій губернії, може сприйняти середовище життя населення Подільської губернії?”, – визнавав Павло Скоропадський.
Він наполягав, що російські архієреї в православній церкві відштовхували населення України.
І цим, за словами гетьмана, вміло користувалась греко-католицька церква.
Сам Павло Скоропадський негативно відгукувався про “уніатів”, але визнавав, що греко-католики вдало використовують національну тему в центральній Україні. Особливу заслугу у цьому він визнавав за очільником греко-католиків Андреєм Шептицьким.
Шептицький вміє захопити українця душею та тілом, граючи на національному почутті та любові до України
“Я читав їхні листівки, вони надзвичайно вдало складені. Шептицький вміє захопити українця душею та тілом, граючи на національному почутті та любові до України. Недаремно він все більше імпонує нашій українській молоді”, – ділився своїми враженнями гетьман.
Він жалкував, що православне духовенство було занадто далеке від простих українців, яким російське “чорносотенство православного духовенства не підходить”.
Рано чи пізно незалежність від Росії буде
Гетьман Павло Скоропадський виховувався у родині, яка шанувала старі козацькі традиції. Гетьман сам визнавав, що до революції його політична свідомість була російською.
Проте ще у 1918 році, глибоко занурившись у події української революції, гетьман висловив впевненість, що рано чи пізно Україна буде незалежною державою. І щодо цього він очно і заочно полемізував з російською аристократією.
“Великороси кажуть: “Ніякої України не буде”, а я кажу: “Як би не склалось, Україна у тій чи іншій формі буде. Не змусиш річку текти назад, так само з народом, його не змусиш відмовитись від його ідеалів. Тепер ми живемо у часи, коли одними тільки багнетами нічого не зробиш”, – написав під час революції гетьман.
Він визнавав, що росіяни цього зрозуміти не хотіли, називаючи Україну – “опереткою”.
І саме ця позиція “великоросів” нібито також довела до того, що поміркований український Гетьманат впав.
“З ввічливості вони казали мені – “Федерація, так!”, але тут же рішуче робили все для того, щоб і згадки про Україну не було”, – згадував гетьман.
Про росіян в Україні
Павло Скоропадський намагався запрошувати до Києва російських діячів та науковців, які б допомагали розбудовувати Україну.
Для цього дипломати домовились з більшовиками про курсування з Москви та Петрограда в Київ “державних потягів”, якими вивозили цих людей, часто рятуючи від репресій.
Згодом у Києві утворилась ціла російська діаспора втікачів від “Совдепії”, як він називав більшовицьку Росію.
Хоча їхню поведінку у Києві гетьман згодом критикував, вивівши своєрідну схему.
Про перевезення росіян до Києва Гетьманат домовлявся через представництва Данії та Німеччини у Петрограді чи Москві.
“Після приїзду людина мовчить, спить та їсть – це перша стадія. Друга – хвалить, каже що Україна – диво, і мова – милозвучна, і клімат – гарний, і Київ – красивий, і уряд – нормальний, одним словом, рай!”, – згадував про тенденцію поведінки росіян у Києві.
Але за кілька тижнів, за словами Скоропадського, починались ще дві стадії – критики.
“За деякий час він бачить когось із тих, хто приїхав раніше. Після цього починається третя фаза. Він ще веселий та люб’язний, але їхав з візником, і вони погані. І бруківка місцями неякісна. “Дозвольте, кажеш йому, Ви згадайте, що в Совдепії було… Дякуйте Богу, що живі”, – розповів гетьман.
Після цього, за його словами, людина йде і наступає четверта стадія.
“Він вже гарно одягнений, ситий, рум’яний. “Знаєте Ви, що скажу – Ваша Україна – маячня… Треба творити єдину неподільну Росію, та й українців ніяких немає, все це вигадка німців”, – згадував Павло Скоропадський.
Про майбутнє більшовизму в Україні
Однією з наріжних ідей Павла Скоропадського, про які він пише у мемуарах, була спроба використати національні прагнення українців для протистояння більшовикам. І в тому числі, для порятунку самої Росії.
У ті буремні роки саме національні прагнення українців Скоропадський називав силою, здатною протистояти лівим ідеям більшовизму. Саме через це він прогнозував, що більшовицькі ідеї, якщо і запанують в Україні, то ненадовго. Принаймні українське селянство невдовзі стане ворогом більшовиків.
“Тільки національні почуття можна протиставити більшовизму, і я навіть зараз, коли в Україні все йде надзвичайно погано… все ж скажу: якщо в Україні буде більшовизм, то, по-перше, він не протримається так довго, як у Великоросії. По-друге, він буде м’якшим, він буде у формі виродження. Крім того, я впевнений, що саме селянство буде його витісняти”, – вважав гетьман Скоропадський.
Наприкінці 20-х – на початку 30-х українські селяни масово повставали проти радянської влади, проте після голодомору опір українських селян повністю зламали.
Про землю
Дуже складною проблемою для гетьмана було вирішення земельного питання.
Він намагався балансувати між інтересами великих землевласників, а також дрібних хліборобів, які формально і привели його до влади.
Мій кінцевий ідеал – бачити Україну, вкриту одними тільки дрібними, високопродуктивними, власними господарствами
Мрією гетьмана було створення великого прошарку середніх землевласників – фермерів, говорячи сучасною мовою.
Хоча наважитись на земельну реформу й навіть поступовий цивілізований переділ землі аристократії він не встиг. З одного боку, аристократія противилась будь-якій земельній реформі, а з іншого – соціалісти вимагали повної націоналізації землі.
“Я прибічник дрібних господарств, особливо в Україні. Неодноразово казав, що мій кінцевий ідеал – бачити Україну, вкриту одними тільки дрібними, високопродуктивними, власними господарствами”, – писав гетьман.
Автор: Віталій Червоненко / ВВС Україна
