Українські козаки завжди були явищем містичним, таємничим, дивовижним: ну хто ще йшов у бій до поясу оголеним, лавиною кидався на ворогів і знищував їх вщент, ліз в саме пекло аби визволити побратимів, майстрував чудернацькі речі (на кшталт підводних човнів), які допомагали застати ворогів зненацька і здобути блискучу перемогу… І цей перелік можна продовжувати.
Але в усіх древніх славетних військ була ще одна таємна зброя: чаклуни, маги… одним словом, люди з надприродними здібностями. Їх вміння використовувались повсякчас, принаймні згадки про це можна знайти в літературних творах та деяких історичних трактатах. Не були виключенням і українські козаки. Чули про таких собі характерників? Так от ці дивовижні воїни залишили чималий слід в українській історії. Кажуть їх сам дідько боявся. Навіть стихія підкорялась їх твердому характеру!
В чому була їх особливість? Вважалось, що вони не бояться ні вогню, ні води, ні шаблі, ні кулі (хіба що срібної та освяченої, але про це потім); можуть відкрити будь-які двері без ключів, плисти у човні по підлозі, немов на хвилях, перейти річку, навіть ноги не намочивши, перетворюватись у різних тварин, читати думки, ставати невидимим, спілкуватись з тваринами і ще знали цілу купу різних чарівних фокусів.
Цікаво, що характерництво переважно вважалось військовим мистецтвом. Хоча в кожному місті чи селі були такі собі знахарі та відуни (що володіли тими ж знаннями, що і характерники), які повинні були захищати місцевих жителів від нечисті. Це були люди “від Бога”, щось на кшталт добрих магів, які захищають рідний край.
Читайте також: Характерники – одвічні хранителі козацького роду
Вважалось, що характерником може стати виключно людина з екстрасенсорними здібностями, з вмінням читати думки та гіпнотизувати, зі схильністю до телепатії та телекінезу. Окрім того мало бути присутнім Боже Провидіння, лише так можна було “доторкнутись” до древніх знань, щоби використати їх для доброї справи. Адже якби такі речі потрапили до злих рук, хто зна, що могло би трапитись.
Характерництву навчали з дитинства, терміни встановлювались індивідуально для кожного, в залежності від потенціалу та вмінь учня. Після закінчення навчання був ритуал посвячення і, звичайно, важке випробування, яке фактично доводило майбутніх характерників до межі життя і смерті. Вважається, що саме в таких ситуаціях у людини проявляються надприродні здібності, якщо можна їх так назвати.
Та є свідчення, що характерники власноруч навчали козаків деяким секретам природи і їх правильному використанню. Адже успіх у військовій справі часто-густо залежить від різноманітних знань і їх відповідного застосування. От ви знали, наприклад, що якщо вам потрібно довго ховатися в болоті серед набридливої комашні, варто натертися настоянкою певних трав, дьогтем чи хоча б мокрою глиною, тоді комахи оминатимуть вас? А характерники знали. Рятуючи важко поранених, вони вводили людей в транс, щоб ті не відчували болю під час операцій. Тому, можливо, їх сила полягала не стільки в магічних здібностях, скільки в знаннях і маленьких хитрощах, про які знали лише характерники. Іншим могло здатися, що це все темні сили. Хоча насправді це всього лиш вміння правильно використовувати всі можливості природи та людини, в тому числі й розумові. Хоча як їм вдавалось непомітно прослизати серед ворогів чи зникати з в`язниці непоміченими й досі залишається таємницею.
А ще розповідають, що характерники володіли мистецтвом виготовлення так званих “криків”: брали комиші, занурювали їх у воду, потім у віск і кричали на них. Віск якимось магічним чином бирав ці звуки. Згодом такі творіння розкидали по степу: якщо хтось наступав на нього, лунав крик і вартовий вже знав про наближення ворога.
Але давайте повернемось до витоків, розберемось в історії. Звідки взагалі виникло таке поняття, як “козак-характерник”? Вважається, що все почалось з великого переселення арійських племен. Подорожуючи на схід, вони залишили по собі цінні ведичні знання, які через багато століть перейняли характерники.
А отримали вони їх у спадок від древніх українських волхвів. Коли відбулось хрещення Русі, всіх, хто мав справи з темними силами, переслідували. Саме тому віщуни, жерці та волхви об’єднувались у Січі, на основі яких розвивались школи бойового гартування. Тут створювали справжніх українських лицарів за допомогою віри, споконвічних звичаїв та древніх обрядів. Згодом їх справу продовжили характерники. Тут можна з легкістю повести паралель із Запорізькою Січчю.
До речі, існують згадки, датовані ще 10 століттям, про те, що на острові Хортиця є старовинний велетенський дуб, до якого ще наші предки приносили жертви. Саме це місце згодом вшановували і запорожці: тут відбувались козацькі ради для обговорення важливих політичних чи суспільних питань, проводились молебні. І саме біля цього дуба відбулось прощання козаків з Хортицею і Запорізькою Січчю.
Та повернімось до характерників. Той факт, що вони не були християнами, напевно, очевидний. Попи вважали, що в цих людей вселився злий дух. Ховали їх не священики, а самі козаки, за старовинним звичаєм, лицем до низу. Декому, щоправда, забивали ще й кілок у серце, аби він не тривожив світ живих з потойбіччя.
Ну з кілком мабуть зрозуміло. Та чому донизу обличчям? Цей звичай бере свій початок ще від скіфів. Саме так плем’я ховало людей, яких після смерті не хотіли бачити серед живих, наприклад, чаклунів. Так сонце не могло торкнутися своїм промінням їхнього лиця та оживити їх.
Були характерники і серед гайдамаків. Очевидці частенько розповідали, як ті струшували з себе кулі та кидали їх назад у ворогів. Така прерогатива належала тільки характерникам.
Саме ці мужні воїни прагнули захистити Січ, коли московські війська прийшли її нищити. Однак, старшина і духовенство не погодились, мовляв, не можна християнську кров проливати. Що ж, маємо, що маємо. Та характерники, принаймні не здались ворогу, як це зробила більшість козаків. Вони втекли за Дунай аби створити нову Січ, Задунайську. Хоча деякі залишились і в околицях Запоріжжя, жили собі звичайним життям, от тільки прожили більше ста років, “ні хмара, ні грім” їх не брали, робили зброю і заговорювали її, чим і привернули до себе увагу оточуючих.
Звідки походить саме слово “характерник” сказати досить важко. Звичайно, найпростіша версія – зв’язок із словом “характер”. Так, козаки були людьми “з характером”, як то кажуть, твердими, мужніми, з міцною волею та здатністю впливати на інших. Ще б, хто би не пішов за таким рішучим хлопцем. Але для декого це надто спрощене пояснення. Існує також версія, що ця назва походить від імені богині Хари. Тут історія доволі заплутана і бере свій початок ще від тих же аріїв. Щоб вас не заплутувати, скажемо лише, що Хара – одне з імен богині Ради чи Лади – матері богів, богині любові, гармонії та мудрості. Вважається, що характерники – ті, кого богиня звільнила від смертності тіла. Що ж, тут, звичайно, можна знайти і багато аргументів проти, однак будь-яка версія має право на існування, доки не доведено протилежне.
В наш час ще залишився слід від характерників. Їх бойові мистецтва, таємниці та звичаї втілились в українських бойових танцях, на кшталт, гопака, який вважається синтезом фізичної та духовної, себто психологічної підготовки воїна. До речі, вважається, що характерники, готуючи козаків до бою, дуже багато уваги приділяли саме психологічним аспектам. Тому навряд чи сьогодні можна говорити про нечисту силу, знаючи, яким вагомим може бути психологічний вплив на людину.
А ще в Україні існують молодіжні організації, які намагаються передати наступним поколінням древні знання та бойові мистецтва наших предків.
Звичайно, історія часто перекручує факти, додає нових подробиць, яких, можливо, ніколи і не було насправді. Тому відрізнити правду від вигадки часом дуже складно. Тож давайте не будемо робити поспішних висновків.
Насправді сьогодні залишилось дуже мало інформації про цих людей. Попри те, що за часів радянської влади слово “характерник” намагались виключити з українського лексикону, створюючи йому погану славу, не варто забувати, що це, перш за все, були мужні воїни з надзвичайними здібностями, які все ж таки воювали за Україну…
Джерело: UA Modna
