У 1911 році учасники британської експедиції в Антарктику були вражені, побачивши, як з льодовика в льодове озеро витікає криваво-червоний потік води. Це місце охрестили льодовиком Тейлора на прізвище геолога Гріффіта Тейлора, що відкрив його, а потоки води прозвали “кривавими водоспадами”.
У 2006 та 2018 роках команда американських дослідників взяла кілька зразків води з льодовика та проаналізувала склад під мікроскопом. Це дозволило виявити високий вміст оксиду заліза, що пояснило колір води. Тепер учені змогли заглянути ще глибше і знайшли більш точну причину фарбування води з льодовика.
Більшість існуючих досліджень присвячено хімічному складу та мікробів, що живуть у талій воді з кривавого водоспаду, тоді як повний мінералогічний склад так і не з’ясували — досі. Під час вивчення під мікроскопом матеріалознавець університету Джона Хопкінса Кен Ліві помітив безліч крихітних наносфер, насичених залізом. Ці частинки походять від стародавніх бактерій і мають розмір близько сотої частки еритроциту в крові людини.
Крім заліза ці наносфери містять кремній, кальцій, алюміній і натрій. Саме через них солона підлідна вода забарвлюється червоним, коли вперше за довгий час контактує з киснем та сонячним світлом.
Ці наносфери раніше залишалися поза увагою, оскільки їх атоми не становлять кристалічну решітку, і методи, що використовуються виявлення твердих мінералів, ними працюють.
Крім уточнення того, як працюють “криваві водоспади” на Землі, це дослідження допомагає ще й удосконалити механіки пошуку життя за межами нашої планети. Цілком ймовірно, що апарати на кшталт марсіанських роверів просто не мають відповідного обладнання, щоб знайти життя, навіть якщо марсохід проїде прямо над нею.
Наприклад, якщо Curiosity або Perseverance відправити в Антарктику, вони не зможуть знайти мікробні наносфери, які вчені змогли побачити в лабораторії. Тобто аналізу зразків ровером недостатньо для визначення наявності життя. Особливо це актуально щодо холодних планет на кшталт Марса, де важливо шукати некристалічні матеріали нанорозміру.
На жаль, прикріпити електронний мікроскоп до марсоходу не вдасться. Ці пристрої надто потужні і споживають багато енергії, тому залишається лише один варіант: повертати зразки на Землю і аналізувати їх у місцевих лабораторіях.