Не вдаючись до послуг сумнівного рівню «спеціалістів» – від ворожок до політичних експертів і аналітиків – дізнаємося краще про те, «що було» і «що буде» з більш перевірених джерел. Принаймні до книжок цього ретроспективно-футурологічного огляду ще можна повернутися, перечитавши, натомість з експертами і ворожками гірше. Зазвичай після чергового свого «прогнозу» вони або зникають в юрбі чи в Ростовській області, або просто розводять руками після чергового свого «розводу» публіки.
Сергій Батурин. Шизгара. – К.: Нора-Друк, 2016
Цей чудовий «роман речей» цілком може увійти до меморіальної трилогії про 1970-80-ті, в яких місце заброньовано за «Дітьми застою» Василя Кожелянка і «Victory Park» Олексія Нікітіна. Справді, всі три епопеї доповнюють одна одну. Немає значення, що одна з них про галицьке життя-буття за брежнєвської епохи, і лише дві другі – про суто столичні пригоди того часу. У будь-якому разі «предметні», «речові», «ширвжиткові» лінії сюжету в них важливіші за будь-яку «застійну» ідеологію. Так, наприклад, у напрочуд строкатій, як ковбойська сорочка, «Шизгарі» Сергія Батурина весь «утилітарний» зріз життя у 1970-х роках у Печерському районі Київа чудово проектується на решту союзних міст, районів і республік. Пригоди героїв у спальних районах радянської Вітчизни, назви музичних гуртів і ціни на модні шмотки майже всюди були однакові. Пісні під гітару біля під’їзду, перше шкільне кохання, магнітофонні бобіни та інша ностальгійна галантерея і бакалія того періоду – винні «бомби» і «бецмани», «по¬лотняна торба з набитим олійною фарбою трафаретом «Slade» а також, безперечно, вартість і якість джинсів. «Справжні фірмові джинси, — які-небудь «Лі», «Ренґлер» чи «Супер-райфл», – коштували до ста вісімдесяти карбованців. Напівкустарні ж псевдоковбойські панта¬лони «техаси» з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися «чухасами». Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські «Odra», і індійські «Miltons», і решта — шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з ве¬ликого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не «терлися», тобто, не мали ані форми, ані вигляду».
Володимир Єшкілєв. Місто термітів. – Х.: Ранок: Фабула, 2016
У цьому збірнику краєзнавчих апокрифів Володимир Єшкілєв перевтілюється в юного розенкрейцера Северина Уліса Солтиса, мовить від імені сивобородого талмудиста Шимона Бар Йохая і діє під личиною імператорських шпигунів Сунь Дунпо і Чень Шидао зі старокитайської історії. Загалом більшість текстів, що складають цю збірку це своєрідна «Книга українського масона», чи пак спроба розглянути традиції вільних мулярів у мерехтінні місцевих легенд. Так само це сакральна географія і метафізичне краєзнавство Галичини в історично-міфологічному контексті, тобто ще за часу, коли «міськком партії твердо визначив, що вампірів бути не може, бо вовкулаки і марксизм-ленінізм несумісними». У цій строкатій прозі проблема вампірів і дирижаблів як шпигунського зброї мирно уживається із побутовими труднощами місцевих заколотників духу. А як інакше назвати цю романтику доморощених революціонерів? Іноді вона зветься ложею «Золота зоря Мемфіса», «Герман і золота черепаха» або «Істинний ашлар Озіріса». «Назвіть ложу просто «Ха», порадив Солтис, не роздумуючи ані хвилини». Утім, смішними ці одкровення у текстах івано-франківського філософа аж ніяк не видаються. Зрештою, за минулі десятиліття прозовий доробок «сірого кардинала» сучасної української літератури, як прийнято в сучукрліті називати Володимира Єшкілєва, суттєво змінився – від герметичних екзерсисів до популярної белетристики.
Остап Дроздов. №1. Роман-вибух. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
…То що ж в Україні, спитаєте, крім суцільної зради ідеалів? Здебільшого «вічно старі люди, які ніби змагалися між собою, хто кого поховає першим, хто на чиїх поминках з’їсть фаршировані перці», а з молоді «егоїстичні самки розставляють пастки і задіюють увесь арсенал (криклива помада, перпендикулярні підбори, конусоподібні декольте) — все заради того, щоб добірного екземпляра сильної статі заманити, припнути на все життя до однієї вагіни». На перший погляд здається, що дебютний роман відомого журналіста – це чергова сповідь на тему «проклятого» минулого, що починається з радянського дитинства. І хоча з нього вийшли всі наші «патріотичні» сімдесятники, вісімдесятники з девяностиками включно, але ні в кого з них не було й мови про юні роки саме за окупаційного режиму. Якось так, знаєте, все про подрані колготи, піонерські лінійки, книжки-іграшки та іншу ностальгію «за справжнім», з чого несподівано виросли наші щирі патріоти. А ким вони були до того, цікаво? Натомість лише у двотисячних, перестрибнувши через непевної свіжості «національний» досвід попередників, які досі з лекціями про калинову сопілку виступають, дехто роззирнувся, та й прокляв це болото. Дивно, що це зробили молоді, на яких була єдина надія в 90-х, бо їхні батьки, як писав Юрій Тарнавский в поемі «У ра на», «просрали Україну сидячи за клунею комунізму».
Олексій Нікітін. Victory Park. – Х.: Фабула, 2016
Роман «Victory Park» Олексія Нікітіна – відомого київського письменника, який до недавнього часу публікувався в російських видавництвах – цього літа вперше з’явився в перекладі на українську. Цікаве чтиво, слід зауважити, ще й захоплююче. Ну, і трагічне, звісно, якщо згадати Афганську війну, що заполонила не лише «колективну пам’ять» епохи, але навіть локальний сюжет роману з обороною київського парку «Перемога» ветеранами, які йдуть з боєм на міліцію під «Інтернаціонал» . А чого ще чекати від автора містичних детективів та іншого, суто інтелектуального чтива? Виявляється, багато чого, не лише ребусів з шарадами в дусі Умберто Еко і Дена Брауна, але й «звичайної» історії буття, коли народу в далеких 80-х з ранку «обіцяли докторську ковбасу, сардельки «Молочні» , обіцяли навіть вершкове масло в пачках по тридцять чотири копійки» . По суті, метафоричний і метафізичний «Victory Park» Нікітіна для сьогоднішнього дня – це майже альтернативна історія – ось що таке цей авантюрний роман з часом, що трапився в Києві перед самісіньким розвалом Радянського Союзу. Адже про те, як велося нам в ту бровасту епоху, ви не знайдете в офіційних документах – газетних передовицях, спогадах будівничих Баму та іншого агітпропу. “Джинси Віля купив минулого літа, – починає свою «галантерейну» оповідь автор. – Узяв дві пари за вісім червінців у фіна з «Ленінської Кузні» у валютному барі «Либіді». Другу пару потім скинув за стольник Белфасту, відбивши покупку. А той уже за двісті загнав її на «точці». Віля не фарцював постійно, тільки іноді бомбив випадкових фірмачів. А в Белфаста ця справа була неабияк поставлена».
Ярослав Мельник. Маша, або Постфашизм. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016
На завершення футурологічної теми пригадаємо, що у Михайла Єлізарова свого часу була книжка про те, що фашизм все-таки пройшов, але це публіцистика, а наразі мова про художню констатацію факту, нехай навіть у формі антиутопії. В цілому, «Маша, або Постфашизм» Ярослава Мельника – все та сама альтернативна історія, але більш «телевізійного» зразка. Ні, світ майбутнього, в якому живуть люди і нелюди у вигляді «сторів» почерпнутий, звичайно, з фантастичної літератури, там де «морлоки» та інша ненаукова фантастика з «Машини часу» Герберта Уеллса. Але актуалізується він лише у кінематографічній картинці «Голодних ігор». Отже, уявіть собі, четверте тисячоліття, третю зону Четвертого сектора Євразійського штату Рейху. Журналіст з газети з відповідною назвою «Голос Рейху» – це представник однієї раси, ну, а прекрасна, м’яко кажучи, тварина – дитя зовсім іншого світу не зовсім людського зразка. «З порога будинку я спостерігав за самками, – згадує герой початок свого кінця. – З’ясувавши щось між собою, вони розійшлись у різні боки. Молодша, більш струнка, з великими гарними грудьми, присіла біля паркану і рясно мочилася. Вони не мали жодного уявлення про сором. Молодшу звали Машею, ми купили її минулої осені в одного Ельзиного родича» Утім, навряд чи цей роман – лише про расову дискримінацію в далекому майбутньому, де герой із суспільства, збудованого за законами Гітлера і Ніцше, має тікати, немов у фільмі «Поле битви: Земля». Він радше змушує замислитися про день сьогоднішній, коли поняття «родини» аж ніяк не у всіх, як стверджують модні журнали, «асоціюється з шлюбом, дітонародженням і набором «тато, мама, щасливі діти і собака». Тобто, іноді вона може приймати форми «мама-тато», іноді «тато-тато», далі «тато-тато-раб» і після прочитання деяких романів навіть «тато-лялька-корова».
Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут
