Заборонені теми – від державних змов до свавілля в школі – за всі часи приваблювали широкого читача, але чомусь не культивувалися в нашій літературі. Зазвичай вважалося, що це матеріал для спеціалізованих видань, і до белетристики не має стосунку. Втім, книжки цього огляду, як бачимо (а ще краще – читаймо) переконують нас в іншому.
Книжка заборон і таємниць. – Х.: Віват, 2016
Видання цієї несподіваної антології цілком на часі. Хоча б через те, що треба ж колись не тільки дорослим читачам потрафляти «еротичним», «детективним» та іншим ретро-крамом нашого книжкового сьогодення, а й тим, хто завтра сам стане заповнювати ці сумнівні лакуни свого національного майбуття. «Вони стояли нерухомо, мовчали та пильно дивились один одному в очі. У їхніх іще хлоп’ячих обличчях читалася майбутня суворість», – дізнаємося ми про їхні обличчя, образи, наміри та звичаї зі збірки, в якій взяли участь такі знакові автори, як І. Роздобудько, Л. Денисенко, Д. Корній, О. Михед, Н. Щерба, Л. Вороніна та інші. Тож чим, крім гри в «Зомбі проти рослин» переймаються в молодших класах? А які проблеми у старшокласників з друзями, а тим паче з недругами, або взагалі з ворогами? Що робити, коли на боці цих самих ворогів не лише влада, директор і геть вся школа, а навіть близькі, а гранати ти як на зло забув у другій школі, тій, звідки тебе вигнали? Кажете, там розберуться? На жаль, не завжди, і тому серед провідних тутешніх сюжетів – бойовий гопак і суцільне протистояння Системі, що починається змалечку. І неважливо, що патріотичним вихованням це навряд чи назвуть – так само як прозу, зібрану в цій книжці. Оскільки вона – наче захоплююче пригодницьке, детективне чтиво супроти заданого за шкільною програмою – про те, що насправді відбувається за лаштунками «правильного» життя, нехай навіть сюжети складаються не в класі, а надворі. За школою зазвичай, яка так повільно стає українською, все більше нагадуючи радянську рутину. А якщо стається диво, і виборюється правда у цих оповіданнях, то мораль у загалу одна. «Сусід, дядько Петро, казав: «То все «бандерівці» наробили! – дізнаємося зокрема з історії Роздобудько. – Скоро і до нас доберуться, всіх поріжуть». – За що? – якось спитала я. Він знизав плечима і невизначено мугикнув: – Ну, ми ж схід, а то – захід. Знайдуть за що. З них станеться».
Альвідас Шляпікас. Моє ім’я – Маріте. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2016
Діти у цій історії так само нелюбі, більше того – вони, наче звірята. Насправді роман освітлює одну з білих плям у новітній історії – історію «вовчих дітей». Може, пригадуєте, як називали радянських жінок, які в часі Другої світової залишалися на окупованих територіях? Саме так, «німецькими вівчарками», але це на радянських теренах, а що казати про звільнені території у Східній та Західній Європі, де у повоєнні роки порядкували т.зв. «визволителі»? Російські вояки там поводилися згідно із гаслами, які згадує юна героїня роману: «Убивай усіх німців, а також їхніх дітей. Немає безвинних німців. Бери їхнє майно, бери їхніх жінок. Це твоє право, це твоя здобич». Тож не дивно, що «після приходу військ Червоної Армії, коли почались зґвалтування, грабунки та вбивства, люди, не обертаючись, ступали просто в Німан, безоглядно в чорні води холодної бурхливої ріки. Вони топилися цілими сім’ями. Яка ж безнадія й холод у серці скували цих людей, що прямували померти…»
І така сама трагічна логіка була в тому, що німецькі жінки зі Східної Пруссії, сплюндрованої, ґвалтованої, зруйнованої, відправляли своїх дітей на інший бік Німану, де був хліб. Але чи кращим було повоєнне життя юної біженки, яка отримала чуже, литовське ім’я у Прибалтиці, що так само завинила перед визволителями, бо підтримувала черговий окупаційний режим? «Мені здається, що вона німка. – лунає щокроку. – Вона не німка, а донька сестри моєї дружини, тієї, що в Каунасі. У місті з харчами зараз скрутно. – «А мне кажется, что это немка». Чого ти мовчиш, чого витріщилась на мене? Ти німка, так? Як тебе звати? Як твоє ім’я? Німка? – Ренате вимовляє литовською чітко і ясно: Моє ім’я – Маріте. Моє ім’я – Маріте».
Маргарита Хемлін. Дізнавач. – Х.: Фабула, 2016
«Як демобілізований офіцер-розвідник, я пішов у міліцію, – свідчить герой роману Хемлін. – Закінчив курси і в якості дізнавача працював на своїй посаді. Якщо ставалися вбивства чи інші тяжкі злочини, тут же підключався слідчий з нашого слідчого відділу або з прокуратури. Але саме того конкретного разу вийшло інакше». У романі Хемлін, слід зауважити, все інакше і все одно – знайомо, звично, без особливого відриву від буденного життя, трудоднів та інших «героїчних» звершень радянського люду. Протокольна мова сюжету, фабульна стислість вчинків. «Громадянку Горобчик вбили ножем. Знизу, ударом в серце, під лопатку. Тому крові майже не було». А що взагалі було, спитаймося, у ті часи «переможного» свавілля післявоєнних років в одній, окремо взятій республіці УРСР? У романі Хемлін це насамперед політика, що формувала родинні стосунки, дбайливе ставлення до національного питання, правдиве висвітлення повоєнної ситуації, яке зазвичай межувало з попередніми «перегинами на місцях» та іншими вадами, а насправді – жахіттями сталінської ідеології. До речі, сама авторка, будучи родом з Чернігова, де в 1950-х роках справді існувала сіоністська організація (це була заборонена тема), не за чутками обізнана з історією рідного краю. Її власна «емігрантська» доля (переїхала до Москви у 80-х) у чимось подібна до героїв того страшного часу, коли мовне питання було жупелом у суспільстві переможного соціалізму.
Марися Нікітюк. Безодня. – К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
Іноді зазирнути в очі чудовиськ з радянського минулого буває легше, аніж щодня дивитися в дзеркало давно вже заднього виду на своє власне життя. Скажімо, у збірці Марисі Нікітюк з героями її одинадцяти оповідань-катастроф відбувається майже те саме. І добре якби із дорослими героями, що раз-у-раз занурюються в безодню рідного менталітету, але ж тут ще є діти. І навіть підлітки, що згризають до крові руки і гукають у щасливе майбутнє: «Куди ви, космонавти?» «На Марс, будувати утопію», – відповідають звідти. До речі, про безодню. Герметичних, розхристаних і навіть драматургічних оповідок (у збірці є навіть міні-п’єса) авторці не бракує. Зрештою, дисципліну писання ніхто нікому не нав’язує. Натомість оповідання, з назвою, що дало ім’я всій збірці, мабуть, найкраще. Воно велике і тепле, наче море, тобто горе, або звичайнісінька повість. Саме у ньому вся суь Не така, як в однойменному романі Єгора Радова, де суцільний гротеск із згаданим абсурдом, а як у Жадана у «Ворошиловграді». Тільки тут, здається, Кривий Ріг. Але все одно страшно, коли навколо всуціль новітні технології з непідкупними ЗМІ, а герої живуть, немов за проклятого соціалізму. Та й не в героях, якщо чесно, справа в цій хроніці нашого лихоліття, у цій «Безодні» часів недорозвиненого сучукрліту і взаємозамінного виробництва.
Роман Пономаренко. Бойова група «Байєрсдорф». – Тернопіль: Мандрівець, 2016
Крім історії формування одіозного військового підрозділу, ситуації в регіоні, огляду сил ворогуючих сторін та бойового хрещення групи, тут чимало побутових деталей того часу. Зазвичай із «забороненої» тематики. Наприклад, жіноча допоміжна рада при Міській управі Львова, яка співпрацювала з вояками, святкування тими прийняття присяги, коротке дозвілля. Крім того, звісно, деталі на фото. Чоботи з кавалерійським шпорами на офіцерах, анти-партизанський заклик на плакаті не пересуватися самому і тримати зброю напоготові, львівські газети в руках вояків і хлопчаки-волонтери, що прибігли їх привітати – усе це екзотичне дійство живе на архівних світлинах у книжці, підтверджуючи славу українського вояцтва. Отже, мова про окрему бойову групу, що постала у лютому 1944 року з представників різних частин дивізії СС «Галичина», і чиєю метою була боротьба з радянськими партизанами, які на той час вторглися на територію дистрикту «Галичина». Не зайве буде нагадати, що потрібне було це угруповання, постале в роки Другої світової війни, аби, пройшовши вишкіл в німецькому війську, придатися до формування збройних сил майбутньої Української Держави. Принаймні про це розповідають документі, архівні свідчення та наочна агітація на плакатах і листівках, що рясно представлена на сторінках цієї книжки, чергової, до речі, в серії «Невідома Україна міліарна». Суть якої не в черговому нагадуванні про українських дивізійників, а в уточненні фактів про існування ще одного маловідомого формування, з бойових дій якого, власне, й почалася військова історія СС «Галичина».
Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут
