День Соборності. В умовах військової агресії з боку сусідів лідери УНР та ЗУНР необачно заглибилися у особисті конфлікти, що дуже схоже на ситуацію теперішньої України
22 січня Україна відзначає День Соборності. Так склалось, що до цього часу не всі громадяни країни добре знають про події, які пов’язані з цим святом. Також не завжди в українських ЗМІ згадують про внутрішні причини поразки формально об’єднаної республіки. Причини, які іноді нагадують нам сьогоднішній розбрат в українських патріотичних колах.
В умовах військової агресії
У листопаді 1918 року в Україні тривала революція. Розпад Австро-Угорської монархії дав можливість мешканцям західно-українських земель проголосити свою республіку. Це поставило подальше питання про возз’єднання українських земель в одну державу.
Ініціатором об’єднання виступила Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), яка одразу після проголошення незалежності опинилася у загрозливій ситуації польської агресії. Поляки тоді мали військову перевагу і успішно тиснули на війська ЗУНР.
6 листопада 1918 року до Києва прибула делегація парламенту – Національної ради ЗУНР просити військової і морально-політичної допомоги у гетьмана Павла Скоропадського. Скоропадський відправив до Львова спеціальну комісію, яка мала домовитися з галичанами.
Вже 10 листопада парламент ЗУНР прийняв резолюцію: “Державному Секретаріатові (уряду республіки. – Ред.) проробити потрібні заходи до з’єднання всіх українських земель в єдину державу”.
Спочатку процес переговорів ускладнювався проросійськими настроями, які панували в оточенні гетьмана Скоропадського і відволікали від думок про українську соборність. У середині листопада українські партії почали збройне повстання проти гетьмана, що теж не сприяло переговорам з державотворчих питань.
Прихід до влади у грудні 1918 року Директорії Української Народної Республіки дав новий поштовх до переговорів про об’єднання.
1 грудня 1918 року у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про “злуку обох українських держав в одну державну одиницю”.
3 січня 1919 року Національна Рада ЗУНР у Станіславі, куди, тікаючи від польської армії, переїхав весь апарат уряду, прийняла ухвалу про об’єднання.
22 січня 1919 року республіки були формально об’єднані, було проголошено Акт Злуки. Однак в умовах війни з різними західними та східними противниками процес уніфікації державних та військових установ було з самого початку загальмовано. Тоді, як і зараз, українські патріоти по-різному бачили майбутній розвиток країни, забуваючи, що в умовах військової агресії сусідів не варто було заглиблюватись у особисті конфлікти.
Все почалося з того, що «західнякам» дали лише одне місце у складі оновленої Директорії УНР. Це місце зайняв лідер ЗУНР Євген Петрушевич.
На Трудовому конгресі, який відкрився 23 січня і мав виробити засади подальшої політики у єдиній державі, було 400 делегатів з «Великої України» та лише 65 від західних областей.
Столицею держави був проголошений Київ. Незважаючи на певну політичну перевагу інституцій ЗУНР та більш згуртований стан війська (Українська Галицька армія), з самого початку ініціатива була на боці представників УНР.
День Петлюри
Цікаво, що російська пропаганда останнім часом менше згадує одного з головних учасників цих подій, військового лідера УНР Симона Петлюру. За радянських часів ним лякали майже так само як і Степаном Бандерою. Однак зараз за іронією долі символом українського патріотизму став саме Степан Бандера, а про Петлюру почали потроху забувати.
Врешті-решт події 22 січня 1919 року стали квінтесенцією Української революції 1917-1921 років. Прекрасні наміри про створення соборної незалежної держави так і залишилися на папері.
В умовах швидкоплинної війни та постійної зміни влади в Києві рішення Директорії втрачали свою цінність швидше, ніж курс гривні в поточні дні. У поразки Злуки було багато зовнішніх причин, але були і внутрішні, які теж потрібно згадати.
З одного боку, на Софійський майдан виходили представники УНР, які були соціалістами, анархістами, соціал-демократами. Вони цінували можливість мати власну державу, але також не завжди відмовлялися від мрій про федерацію з Росією чи навіть подумки сподівалися на світову спільноту возз’єднаних робітничих націй. Це були молоді у політичному плані діячі, які у своїй діяльності значною мірою сповідували революційний романтизм.
З іншого боку, були політики від ЗУНР, які мали досвід життя в Австро-Угорщин та інше бачення суспільних питань. Уряд Західно-Української Народної Республіки складався з представників української аристократії та інтелігенції, які були далекі від радикальних соціалістичних ідей.
Так вийшло, що сторони цього історичного об’єднання не завжди розуміли одна одну і це в підсумку призвело до скасування угод січня 1919 року.
4 грудня 1919 року делегація ЗУНР заявила посольству УНР у Варшаві про скасування Акту Злуки як протест проти таємних переговорів Директорії з урядом Польщі. Єдина держава навіть на папері протрималася менше року. Історичний шанс на об’єднання в умовах національної революції було втрачено серед іншого і через конфлікти між лідерами двох республік.
Згодом навіть історики української діаспори визнавали, що для справи територіальної цілісності України мав своє значення сталінський вересень 1939 року, який назвали «Соборність у неволі». Така от зла іронія долі, яку важко нормально оцінити зараз в умовах російської військової агресії.
Минуло майже 100 років
З подій Злуки минуло вже майже 100 років. З 1991 року Україна є незалежною державою, в якій своє місце знайшли і східні, і західні регіони. Однак День Соборності зараз святкують в ситуації, коли немає контролю Києва над усіма частинами проголошеної у 1991 році держави. Без Криму та частини Донбасу це свято має інший, не зовсім святковий присмак.
Як і в 1919 році, Україна зараз веде боротьбу проти російської військової агресії. Знову представники сусідньої держави не визнають право України на власне життя. Тоді це було у вигляді боротьби за пролетарську революцію (Червона Армія) чи просто за відновлення імперії (армія Денікіна). Зараз йдеться про включення України до «русского мира», і в цьому керманичі РФ виступають як спадкоємці білої гвардії.
На диво схожі аналогії з 1919 роком можна побачити зараз і в ситуації українсько-польських стосунків. До війни ще не дійшло, однак відносини несподівано загострилися, і зараз українським дипломатам та інтелектуалам доводиться працювати над виправленням ситуації.
Як і 100 років тому, Україна змушена вести боротьбу на різних зовнішніх напрямках. Поки це вдається робити, але незрозуміло, як події розвиватимуться надалі.
Однак саме в цих умовах складної боротьби з різними зовнішньополітичними труднощами немає єдності в українському політикумі, суспільстві. Дріб’язкові конфлікти, надуманий галас навколо «зради», боротьба за активи слабкої держави затьмарюють бачення, на перший погляд, більш далеких завдань.
Невдала спроба об’єднання українських земель у 1919 році може бути уроком на сьогодні. Зараз також є загроза подальших територіальних втрат, і для того щоб цього уникнути, треба мати патріотичну політичну еліту. Еліту, яка буде думати не тільки про офшори чи перерозподіл активів, але і про необхідність порятунку держави у не дуже передбачуваному і не завжди зрозумілому вирі поточних подій.
