Донедавна Тамара та Ігор Медведєви виховували лише двійко рідних синів. А тепер хлопчиків у них — десятеро, і ще три дівчинки. Найстаршому — вісімнадцять років, а найменшенькому — лише три, пише газета “Експрес”.
“Дітки, яких ми усиновили, з однієї сім’ї, — розповідає Тамара. — Спочатку у них померла мама. Коли подруга розповіла про осиротілих неповнолітніх діточок, які самі господарюють у хаті, бо батько намагається заробити якусь копійчину на харчі, я довго не могла заснути. Плакала — шкода було. А чим я могла допомогти?”
А через два роки Тамара дізналася, що тепер діти — круглі сироти. Батько також помер. Братиків і сестричок розлучили: страші поїхали до інтернатів, а молодші — до будинку дитини. Зі сльозами прощалися назавжди. Бо хто погодиться прихистити відразу одинадцятьох?
“Того дня і я повернулася додому в сльозах, — згадує Тамара, — Розповідаю чоловікові й ридаю. Ми довго радилися. Ось так спонтанно визріло бажання усиновити хлопчика чи дівчинку. Наші синочки зрозуміли та підтримали. Отож їдемо до соціальної служби, пишемо заяву. А нам замість одної дитини пропонують одинадцятьох — тих, про які мені розповідала подруга. Що я відчула тієї миті? І страх, і шок, і велику жалість. Ми не відразу погодились. Було багато вагань: чи зможемо? Чи дамо раду? Чи порозуміємось? Але, як бачите, все гаразд”.
У просторому помешканні Медведєвих вистачає місця усім. Найменшенькі горнуться до мами, старші — поспішають на кухню. Там у кожного свої обов’язки.
“Ми все робимо разом, — долучається до розмови Ігор, голова великої родини, — і картоплю оббираємо, і посуд миємо, і прибираємо, і уроки вчимо, і ходимо на прогулянки. Усіх ми любимо, за всіх хвилюємось. Діти це відчувають”.
“А як вони звертаються до вас?” — цікавлюся. “Тато та мама, — відповідає Тамара і потай втирає сльозу. — Ми їх не примушували. Вони самі так вирішили. Ні, не відразу, а згодом: адаптувались, звикли, придивились. Спершу написали у своїх мобільниках… А тепер… Мені іноді здається, що ми завжди були разом — такими рідними та дорогими стали нам ці діти. Ми їздимо із ними на цвинтар, провідуємо могили їхніх батьків. І коли я вперше побачила фото їхньої мами, була приголомшена: такі ми схожі з нею зовні”.
Цей випадок — справді унікальний. Такого в Україні ще не було, щоб подружжя усиновило відразу одинадцятьох осиротілих дітей.
“Кажете, що тепер ми рекордсмени? — всміхається багатодітна мама. — Можливо. Але ми цим не переймаємось. У нас два основні завдання. Ось треба наварити їсти — ставимо на плиту 15-літрову каструлю, щоб вистачило на всіх. Чоловік приніс мішок картоплі: буде на три дні. І друге, а може, й найголовніше: дітей змалечку привчаємо до праці. Коли виростуть, легше буде в житті”.
Володимир ІСАЄВ
