За часи радянської влади мовознавство “вірило”, що літера “ї” в українській абетці з’явилася лише 1873 року. Так написано в Українській Радянській Енциклопедії. Заперечувати цю доктрину було безнадійно, тебе могли звільнити з роботи. Українська мова стрімко втрачала розуміння винятковості та унікальності літери “ї”, яка міститься лише в цій абетці.
Якщо уважно розглядати пам’ятки української літератури, то побачимо існування знаку “и” та надрядкові позначення над ним (різні цяточки, риски, дужечки). Вже в “Ізборнику Святослава” (1073 року) маємо справу із графічним закріпленням звуку [йі].
У першій пол. ХІХ ст. спостерігаємо велику кількість способів написання звуку [йі] – и, іи, ять, й. Українські друкарні не мали можливості друкувати цю літеру, тому використовували усі можливі літери абеток різних мов, які мають у собі за основу “и” та будь-який надрядковий знак. Зображувалась літера “ї” і з допомогою літер “і” та “и”.
Наприклад, у кулішівці на місці “ї” писали “и”. Це видно у творчості Панаса Мирного, Лесі України та ін. Емський указ не сприяв відлиттю друкарської літери “ї”.
Лише у ХХ ст., після проведення декількох мовних реформ, українська абетка отримала єдино затверджений варіант графічного позначення звуку [йі].
Нині ця літера є символом унікальності української мови.
Наостанок пропонуємо вам поезію Івана Малковича, який написав найкращий вірш про цю літеру.
Свічечка букви “Ї”
Хай це можливо і не найсуттєвіше
але ти дитино
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»
а також
витягнувшись на пальчиках
оберігати місячний серпик
букви «є»
що зрізаний з неба
разом із ниточкою
бо кажуть дитино
що мова наша — солов’їна
гарно кажуть
але затям собі
що колись можуть
настати і такі часи
коли нашої мови
не буде пам’ятати
навіть найменший
соловейко
тому не можна покладатися
тільки на солов’їв
дитино.
Пише СловОпис
