У всіх книжках цього огляду герої змушені здаватися кимось, а не бути собою. Навіть після смерті вони не завжди належать собі, своїй родині чи пам’яті роду. Тож не дивно, що сумнівна першість «царя природи» і «вінця творіння» сьогодні все частіше обговорюється в категоріях далеко не компліментарних, і людина, нарешті, займає належне місце в історії еволюції.
Йелле Роймер. Homo Urbanus. Парадокс еволюції. – К.: Видавництво Жупанського, 2017
Аналіз, аргументи з фактами, і головне, діагноз в книжці відомого палеонтолога і директора природничо-історичного музею в Роттердамі різкі, цинічні, як це притаманно науковцям, але, здається, справедливі. Читачеві вкотре пропонують замислитися над тим, чи не фашизм це збоку людини – призначення себе вінцем творіння, царем природи та еволюції, і чи не ущемлення це прав інших видів – мурах, крокодилів і навіть секвой. «Ніщо не вказує на те, що еволюція мала на меті виникнення людини, – додає автор. – І ніщо не вказує на те, що життя обертається навколо одного-єдиного індивідуума. То чому ж ми самі вважаємо себе такими важливими, такими унікальними?» Таким чином, індивідуалізація за нашої доби доведена до абсурду, збігаючись з груповою поведінкою, що нагадує «поведінку табунця риб або зграї шпаків». Справді, життя не спиниться через те, що ролі в природі поміняються, оскільки, як вважає автор, види самі здатні себе підтримувати завдяки постійному перетасовуванню генетичного матеріалу, наче карти у колоді. «Механізм, за допомогою якого ми перемішуємо карти, називається сексом», – пише він. Тож, аби вижити у майбутньому, нам потрібна мутація, щоб зробити наступний крок в еволюції. «Ми йтимемо назустріч своєму золотому майбутньому групами по щонайбільше декілька сотень людей і по одному чунцинському хмарочосу на колонію», – переконують нас у цьому своєрідному футуристичному маніфесті. І це не вигадка, адже автор дотримується тих самих фактів, яких упродовж еволюції дотримувалося життя, оскільки саме наше майбутнє за еволюцією.
Маеліс де Керанґаль. Ладнати живих. – К.: Нора-друк, 2017
Людина у фіналі цієї історії не належить сама самій, даючи після смерті можливість жити іншим. З іншого боку, якби не існувало пристрасте й, якими славиться виключно людська натура, а саме – азарту, любові до авантюри, безоглядного ризику – жахливої трагедії у цьому романі б не сталося. А ще якби батьки не мали дітей. Або матері не одружувалися, і тоді б один з подружжя не картався, що винен в смерті сина, а друга не мучилася б тим, «як могла допустити, щоб у її домі виплекали цю пристрасть до сильних відчуттів, як могла дозволити сину впасти у цю запаморочливу спіраль — спіраль закрученої хвилі, цю дурню?» Утім, три юних друга, «Три кабальєро», або «Мисливці за високими хвилями», які уявили себе всесвітньовідомими серферами, будучи насправді просто ліцеїстами, були якраз на своєму бунтарському місці, і саме довкола їхньої смертельної пригоди, яка сталася раннім ранком, закрутилося дійство цього роману. Білл Гейтс рекомендував його для обов’язкового прочитання, хоч важить в романі не драматична фабула, а довгограючий сюжет – справжня психологічна драма, в якій можна розпізнати і доктора Хауса, який керує операцією з вилучення органів, і закохану медсестру, наче з мексиканського серіалу, і згорьованих батьків, які погоджуються на шокове, найстрашніше для християнської моралі, щоби допомогти іншим хворим (те саме «ладнати живих»). Зокрема внутрішньою перемогою батьків одного з постраждалих хлопців – їх своєрідним воскресінням до подальшого, самотнього життя – все й завершується в цій медичній епопеї, оскільки у фіналі «все відбувалося так, наче ці двоє повільно відділялися від решти людства, мігрували до меж земної кори».
Станислав Асеев. Мельхиоровый слон, или Человек, который думал. – К.: Каяла, 2017
Мутація, якою рятується більшість персонажів цього автобіографічного роману, не торкнулася лише його героя. Не кажучи вже про автора, донецького журналіста, який під час війни до останнього залишався в місті, надсилаючи в столицю репортажі з фронту. Решту рідних та знайомих у романі від самого дитинства життя підбиває під загальноприйняті норми – поведінки, моралі, побуту-буття. Батько п’є і тиранить родину, бабуся згадує містичних родичів на зразок Махна, світ все більше скочується в оазу радянського кітчу, який видається чимось на кшталт покинутого раю. Натомість сам герой, який у згаданий спосіб, підтримуваний зусібіч правилами-нормами-міфами, уподібнюється до «вертикальної людини» (хоч і не п’є, як Рінго Старр, в якого, як відомо, так називався його перший «тверезий» альбом), бачить себе в іншому, більш декадентському світі. Вступивши на факультет філософії, він здобуває тверду позицію, а також впевненість у свої остаточній правоті. «Чем я хотел заниматься? – звіряється він. – Ничем. Не знаю, право, поймёте ли вы меня, но хочу сразу же сделать ремарку: я вовсе не лентяй, нет. Просто из огромного количества смененных мною профессий мне не нравилась ни одна, и я понятия не имел, в каком направлении мне следует двигаться дальше. Конечно, свою будущую идеальную жизнь я представлял себе эдак миль за шестьсот-семьсот от Украины, в прекрасных лесах Норвегии, где я полностью смог бы посвятить себя написанию книг, живя в тишине и покое от всех этих разнузданных криков вроде «борщ на столе» или «ганьба!». У принципі,
Олексій Винокуров. Ангел пригляду. – Х.: Фабула, 2017
Жах людської ситуації, про яку мова в цьому романі полягає у «нелюдській» буденності його сюжету. Демони і рядові чорти, архангели і святі мешкають тут у сусідніх під’їздах, працюють в офісах і редакціях, вмирають на посту і знову відроджуються. Хоча б у божевільні. Адже за всі часи вважалося, що душевнохворі – це божі люди, яким не писаний ані закон, ані сюжет. У романі з таких ангелів та пророків складається ціле паралельне життя-буття в психіатричній лікарні Донецька під час нинішньої війни. Втілення і перевтілення, спуск архангелів на землю і передчуття великої битви – ось міфологічне наповнення сюжету, в якому описують, знов-таки, цілком буденні реалії військового часу. Ангела, наприклад, розстрілюють в ярку, а судова трійка, звісно, складається з чортів. Тим часом трійко мандрівців простують в пекло, яким виявляється Москва, де навіть вхід у Тартар – звичайний офіс посеред міста. Антиутопія тут межує з бурлеском, Орфей перетворюється на Енея, а бульварний журналіст – на передвісника революції, яка закінчується вбивством відомого російського опозиціонера на мосту, що веде у вічність міжнаціональних стосунків. «Він знав, як це станеться, до найдрібніших деталей. Борис з дівчиною – тільки зараз стало ясно, що це Діана з новим обличчям, – неквапом йдуть по мосту. Їх повільно наздожене снігоприбирач, на якусь мить приховавши і Бориса, і його супутницю від усього світу. Заклацають постріли, він впаде, а вбивця, підморгнувши Діані, стрибне в «десятку» кольору металік, яка тут-таки підскочить, і все скінчиться. Для Бориса, для Суботи, для всієї країни, а може, й для всього світу…»
Лаура Есківель. Пишемо нову історію. – Л.: Кальварія, 2017.
Підходячи до вирішення буденних проблем з точки зору науки (нехай навіть популярної), авторка цієї книжки вимальовує незатишну, але цілком справедливу картину майбутнього. Наприклад, якщо прямувати шляхом грошей, то прийдемо до джерела корупції, а вона приведе нас до соціальної організації, що функціонує на основі єдиної думки: «спочатку – це я, потім – це я, і далі – знову я». У такий спосіб нам зокрема представлено економічну систему, що ґрунтується на екстремальному індивідуалізмі. За великим рахунком «Пишемо нову історію» – запрошення до дії. Особисте, «наукове», засноване на «приватній драматургії». «Щоб ми не залишалися осторонь, коли нас ігнорують, або в ролі «Сплячої красуні», яка існує, не існуючи, яка слухає і не чує, яка бере участь, не беручи участі, – попереджає автор. – Її присутність демонстративно пасивна, летаргічна, неспроможна. Нас хтось найняв грати цю роль? Хтось із вас погодився її грати? Чи ви просто належите до групи тих, хто подав у відставку, вважаючи, що жалюгідне існування, пекельний шлюб, уряд убивць та крадіїв – це той хрест, який ви маєте нести до кінця свого життя?»
Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для ВСВІТІ
