Усі книжки в цій добірці – про альтернативні шляхи розв’язання проблем. Причому будь-яких – від драматургічних пошуків і справи серійного вбивці до свідомого фітнесу, який заміняє муки щоденних тренувань. Головне – професійність авторів, які роблять ці тексти цікавими, захопливими, актуальними.
Вацлав Гавел. Після відставки. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2024
У спілкуванні з колишнім канцлером, до якого завітали на інтерв’ю журналісти, панує абсурд, як і в попередній п’єсі автора – відомого есеїста, драматурга й першого чеського президента. «Після відставки» Вацлава Гавела взагалі видається за альтернативу «Королю Ліру» й «Вишневому саду», які так само опосередковано тут «присутні». «ДЖЕК (читає): Можете нам розповісти, пане канцлере, як після стількох років перебування… ІРЕНА: Може, ти представиш мене? РІГЕР: О, так, вибач, це Ірена, моя давня подруга. ДЖЕК: Джек. ІРЕНА: Приємно познайомитися, Джеку. ДЖЕК (до Рігера): У вас симпатична давня подруга. РІГЕР: Дякую. ДЖЕК (читає): Можете нам розповісти, пане канцлере, як після стількох років перебування… ІРЕНА: Вибачте, але що вам можна запропонувати? ДЖЕК: Дякуємо, не турбуйтесь. Хіба що – два пивка, для Боба і для мене. РІГЕР: Я також вип’ю з вами пива. ДЖЕК: Можна мені трохи кориці? Підходить Освальд з тацею, ставить на стіл три пива, з нагрудної кишені дістає пакетик і насипає з нього Джекові в пиво корицю. ІРЕНА (до Освальда): Ти знайшов прищепки? ОСВАЛЬД: Я їх іще не шукав». Тож за сюжетом, головний персонаж – канцлер Ріґер – іде у відставку в неназваній країні, в неназваний час. Але втручається згаданий чеховський мотив, і маємо вимушений від’їзд Ріґера з урядової вілли, і вишневого сад вирубують, щоб побудувати на його місці гігантський торговий центр. Що ж до шекспірівської драми, то тема відходу, самотності, старіння, змін і непорозумінь у власній родині не раз нагадує, звісно, про «Короля Ліра», хоча й часто висвітлювалися у світовій драматургії, але Гавел дивиться на неї трохи інакше, самоіронічно, ніби визнаючи, що не може змиритися з цими речами, і при цьому запитуючи сам себе: а чому він повинен про це турбуватися? Турбуватися – хвилюючись на переживаючи – має читач, з чим ми його й вітаємо.
Голлі Джексон. Ні жива, ні мертва. – Х.: Ранок, 2025
«Мертвий погляд, адже так кажуть? – уточнює героїня цієї книжки. – Мертвий, скляний, порожній. Тепер мертві очі були її вірними супутниками, усюди супроводжували її, завжди лишалися у полі зору. Вони ховалися в глибині свідомості й увижалися, аж поки вона не засинала. Його мертві очі. Такі самі, як у мить, коли він перетнув межу між життям і смертю. Вона бачила їх у випадкових поглядах і в глибоких тінях, а іноді навіть у дзеркалі, в обрамленні свого обличчя. От ї зараз Піп їх бачила – вони дивилися просто на неї. Мертві очі мертвого голуба, розпростертого на під’їзній доріжці. Скляні й порожні. Єдиною іскринкою життя в них було відображення її рухів, коли дівчина присіла навпочіпки й схилилася до пташки. Не для того, щоб торкнутися, – просто хотіла подивитися на неї зблизька». Тож цілком доречно, що «Ні жива, ні мертва» Голлі Джексон – це фінальна частина «Посібника з убивства для хорошої дівчинки». Адже спогади про останні події не полишають головну героїню Піп, а її емоційний стан доволі похмурий. Аж тут – нова проблема, і цього разу вся справа в ній самій! І хоч після свого вірусного подкасту дівчина звикла до погроз у мережі, та є один конкретний троль, який раз по раз ставить одне й те саме запитання: «А хто шукатиме тебе, коли ти зникнеш?». Піп з’ясовує, що він не обмежується інтернетом – за нею реально хтось стежить! Дівчина виявляє зв’язок переслідувача з місцевою справою серійного вбивці, начебто розкритою 6 років тому. Чи справжній убивця все ще на волі?.. Поліція відмовляється діяти. Тож Піп робить те, що вміє найкраще – розслідує сама. Невже цього разу вона справді влипла?
Анна Горпинчук. Жінка – не лялька. – К.: Probooks, 2025
Авторка цієї книжки пройшла складний шлях від самостійних тренувань вдома до викладачки кафедри здоров’я, фітнесу та рекреації Національного університету фізичного виховання та спорту України. Тож у такій непростій справі, як власне тіло, їй цілком можна довіряти. Адже «Жінка – не лялька» Анни Горпинчук – про ваші стосунки з тілом, коли тренування це не лише про навантаження та втому, а й про усвідомлення того, наскільки це важливо. Отже, перед нами книжка про здоров’я і фітнес простими словами. Причому фітнес свідомий, тобто не відомі практики знущання з власного тіла заради модних «габаритів» 90/60/90, а свідомий підхід до здоров’я і краси ближнього. Але як виявити, наскільки якісно тренер вас тренує? «Ви радієте, коли тренування різноманітні, тіло болить, а піт заливає очі, – нагадує авторка. – Як казала якось моя клієнтка на тренуванні: «А як же no pain, no gain?». Цю книгу я вирішила створити, щоб показати зовсім інший підхід у тренуваннях – лагідний та свідомий вид фізичної активності, системний та екологічний. Тож якщо після прочитання цієї книги у вас зникне бажання шукати чарівну пігулку чи магічну вправу, яка вирішить всі ваші проблеми, вважайте, що авторка досягла своєї мети, а ви знайшли вашого тренера. «Я в цьому впевнена, – запевняють нас, – бо всі мої клієнти через місяць тренувань зі мною починають відчувати своє тіло, розуміти, як воно працює і де необхідна корекція руху. Вони починають цінувати силу простих та усвідомлених рухів». Незважаючи, додамо, на модні «габарити».
Ніл Бредбері. Отрута на будь-який смак. 11 смертельних речовин і вбивці, що їх застосували. – К.: Наш Формат, 2025
Ця книжка – захопливе поєднання науково-популярної літератури, історії медицини і реальних злочинів, де автор досліджує одинадцять смертельних речовин і їхній вплив на людський організм на молекулярному, клітинному та фізіологічному рівнях. Адже отруєння – один із найпопулярніших способів, який вибирають підступні вбивці. Отруту можна підсипати в напій, намастити нею вістря стріли чи ручку дверей, або розпилити, щоб вона потрапила в організм через легені. Та як саме отрута руйнує нас із середини? Тож у своїй книжці «Отрута на будь-який смак» Ніл Бредбері – доктор з медичної біохімії, професор фізіології і біофізики – сплітає воєдино розповіді про покинутих коханців, сумнівних науковців, підозрілих медиків і політичних убивць. Від смертоносного походження коктейлю джин-тонік до шпалер із миш’яком у спальні Наполеона – ця книжка занурить у цікаву подорож заплутаними і складними системами, які підтримують наше життя. «З усіх злочинів в історії людства вбивство – чи не найогидніший, – зауважує автор. – А серед методів убивства мало які здатні так нездорово зацікавити, як отрути. На відміну від імпульсивних, скоєних спонтанно убивств, холоднокровно сплановане отруєння чудово надається до юридичного визначення «злочинний намір». Отруєння потребує підготовки: треба добре знати звички жертви і продумати, як застосувати отруту. Одні речовини вбивають за лічені хвилини, інші можна давати протягом тривалого часу, щоб вони накопичувалися й наближали жертву до неминучої смерті».
Олександр Петухов. Університет для мольфарів. – К.: Зелений Пес, 2025
Поки мольфари у цій книжці вчаться, у нас є шанс пізнати не менш важливу науку щодо сучасної міфології та її реальних наслідків. Роман Олександра Петухова «Університет для мольфарів» – безперечно, цікаве й повчальне читво, але ми також можемо, нарешті, дізнатися про саму суть цього прадавнього явища. Адже до цього були хіба що чутки про те, як мудрі віщуни з карпатського краю передбачають майбутнє й захищають від зла. Загалом у романі чимало про таємниці мольфарів, але хіба тільки про це? Чимало міфологічного люду живе в цій історії, встигай лише запам’ятовувати, стежачи за карколомним сюжетом. «Люди-горили – так, але їх небагато, – дізнаємося ми. – Це елітні жовніри сусідньої країни. Степняки – і менші, і слабші, і висоти бояться. Вони б і не лізли у гори, та їхньому кагану потрібна інформація. Тому наймає перших і гонить примусово других. Наші гори відділяють східну країну від великого західного світу. Кружний шлях довгий. Мокшики шукають коротку путь і через це шлють горил кагану степняків, які не дуже войовничі самі по собі. Каган і сам – мокшик, даруночок від сусідів. Він і не думав домовлятися, лаштував набіги. Та літуни – горці, а горці і гордість – одне й те саме». Тож, за сюжетом, головні героїні потрапляють у пригодницьку круговерть, що сягає часів Данила Галицького. Здавалося б, це лише сон, і марення скоро мине, та не все так просто, адже сила, якою наділені дівчата, передається із покоління у покоління, і саме вони – обрані. Та й дивні зникнення людей у горах змушують задуматись, адже вісточки від тих, хто, здавалося б, давно загинув, приходять рідним. Героїні зустрічають легендарних та міфічних особистостей, проте шлях, який вони мусять пройти разом, не завжди віщує перемогу, — тут хоч би лишитись живими. Хоча що таке життя без пригод? А також таємниць, які варто розкрити.
