З давніх-давен для українців свято осіннього обрядового циклу — Покрова Пресвятої Богородиці було чи не найшанованішим св’ятом, із ним пов’язано дуже багато народних прикмет, випробуваних і перевірених часом, а також звичаїв, що збереглися й досі.
Щодо походження свята побутує давня легенда про те, що саме цього дня воїни-руси, взявши в облогу Константинополь, стали свідками незвичайного видовища: Божа Матір явилася перед жителями міста і вкрила їх омофором від ворожого ока. Вважається, що саме завдяки цьому вражені завойовники прийняли християнство.
Тому не дивно, що й донині Покрова перш за все асоціюється з жінкою. “Покрова накриває траву листям, землю — снігом, воду — льодом, а дівчат — шлюбним вінцем”, — кажуть у народі. У багатьох українських селах і зараз вважається, що найкраще ставати на весільний рушник після цього свята. Є безліч свідчень про те, що дівчата, які втомилися дівувати, зверталися до Покрови, щоб та сприяла омріяному заміжжю.
Цей день був палко шанований українським козацтвом, адже козаки свято вірили в заступництво Пресвятої Богородиці, охорону Святої Покрови, схилялися перед однойменною іконою. Можна впевнено сказати, що для Запорізької Січі знаменнішого дня не було, навіть гетьманів козацтво обирало на Покрову. Після зруйнування Січі вояки забрали дорогий образ із собою в еміграцію, що свідчить про їхню беззаперечну віру в його силу. Через цю віру, напевно, і почали, паралельно з усталеною назвою, називати це свято “Козацькою Покровою”.
Значно пізніше, у 1942 році, саме 14 жовтня було створено Українську Повстанську Армію, яка, керуючись історичною шаною, визначила цей день як День Зброї. Тому в сучасній Україні святкування Покрови неодмінно пов’язане зі вшануванням народного війська, що упродовж віків захищало рідну землю від загарбників.
У переддень Дня Українського козацтва дуже багато згадують про їх набутки і втрати, звитягу, звичаї, перемоги і поразки тощо. Тому, здається, нестачі розмов про воїнів, паралелей, проведених між історією й сьогоденням, не буде й нині. А тому хотілося би поговорити про жінок козацької доби, чарівних дружин, сестер і матерів славетних вояків, що не шкодували себе у боротьбі з ворогом так само, як і їхні сильні половинки.
Українська жінка завжди вважалася берегинею сімейного вогнища, була шанованою, а найголовніше — рівноправною з чоловіком. Навіть розглядаючи визначення “дружина”, можна впевнитися, що представниця слабкої статі вважалася за друга. У порівнянні з відношенням до жінки, її статусу і прав у багатьох інших народів, можна впевнено сказати, що жінка-українка була в привілейованому становищі. А за доби козацтва то й поготів.
Є свідчення, що навіть з пропозицією шлюбу до козака приходила дівчина, а не навпаки. Майбутня козачка, освідчуючись коханому, обов’язково нахвалювала його, майже лестила, висловлюючи впевненість у тому, що він буде гарно ставитися до дружини: “Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку” (Гійом Боплан, “Опис України”).
Так само козачка проявляла ініціативу в процесі розлучення, і це було далеко не поодиноке явище. Цікаво, що дівчина за козацтва могла врятувати парубка навіть від смертної кари, якщо публічно погоджувалася вийти за нього заміж. Ще один цікавий факт, що засвідчує домінуюче положення жінки-козачки: приймак обов’язково повинен був узяти прізвище дівчини, з якою одружується. Так, наприклад, козак Андрій Безрідний, прадід славетного Т. Г. Шевченка, узявши прізвище дружини Єфросинії Швець, став Шевченком. Навіть видозміна прізвища в таких випадках означала, так би мовити, підлегле становище.
Загалом, якщо досліджувати особливості міжстатевих стосунків наших предків, помітно, що жінка в родині часом була впливовіша, волелюбніша і практичніша. Хоча за мовчазною угодою в подружжі й вважалося, що чоловік — авторитетніший, але, на відміну від жінок інших народностей, українки вели активну громадську та просвітницьку діяльність, а за часів війни брали на себе обов’язки і переймали права голови сім’ї. Наприклад, у сусідній Росії представниця слабкої статі була повністю обмежена у правах, її називали “глупою бабою”, відмежованою від чоловіків навіть у житловому плані. Жінка Московії мала бути ледь не рабинею, вести домашнє господарство і жити в “бабьей половине”.
Незалежність українки підкреслювалася ще й тим, що вона мала власну печатку, а за відсутності чоловіків гетьманша мала право вести громадсько-політичну діяльність, підписувати універсали, тим самим тримаючи у своїх тендітних руках всю повноту влади. В історичних архівах є багато документів, зокрема підписаних першою і третьою дружинами Богдана Хмельницького, Ганною Золотаренко і Ганною Сомківною. Що одна, що друга вміло керували країною під час військових походів козацького війська. Жінки-керівниці були одночасно і дипломатами: на гідному рівні приймали послів і підтриммували стосунки із впливовими дамами інших держав.
Немало історичних свідчень є й про те, що у військовий час деякі козачки брали безпосередню участь у боях. Тут варто згадати славну Палійку (дружину Семена Палія), яка за відсутності чоловіка не лише вміло правила Правобережжям, а й неодноразово провадила військові кампанії проти Московії і союзних їй поляків. Ще одна Жінка з великої літери — Марія Магдалена Київська, мати Івана Мазепи, яка була незмінною порадницею і підтримкою сина. Якими б не були його дії та їх наслідки, але вплив матері на діяльність сина багато в чому скерував українську історію саме так, а не інакше.
Жінки успішно відбивали атаки ворога на власні маєтки, вели в бій цілі військові угрупування, впевнено тримали в руках зброю, кидаючись у саме пекло бою, а часом, коли зазнавали поразки, обирали смерть як свою, так і своїх дітей, аби лише не потрапити в полон. На жаль, українська минувшина має і такі жахливі картини. Але вони ілюструють незборність і силу духу української жінки, козачки і войовниці. Щодо поведінки українок в полоні, то гідним прикладом, звісно, є Роксолана. Жінка-легенда, про яку написано купу томів художньої і наукової літератури, і яка й досі лишається загадкою для багатьох із нас. Але упевнено можна сказати, що подібних роксолан в тогочасній Україні було немало.
Маємо “Думу про Марусю Богуславку”, яка описує долю полонянки, маємо “Бояриню” Лесі Українки, де українка змальовується на фоні бутності тогочасної Росії, а також багато інших художніх творів і свідчень для того, щоб сказати: українська Берегиня береже своє вогнище до останнього, щиро і віддано служить суспільній справі, а також дуже розумна, метка і винахідлива в екстремальних ситуаціях.
Автор: Наталя Святокум
Джерело: UA Модна
