Османські літописи – величезна і таємна сторінка історії України. І якщо читач гадає, ніби в нашій історії вже все відомо, усе прочитано, то це анітрохи не так. Структура козацького війська та Запорізької Січі з їхніми кошовими, писарями, бунчужними та обозними один в один відповідала тюркським степовим утворенням і тому ж Кримському ханству.
Річ у тім, що вже понад століття більшість українських істориків послуговується турецькими хроніками через треті руки. Ще від часу Костомарова й Грушевського ми переважно отримуємо “турецьку” інформацію про Україну то з російських, то з польських, то з німецьких або французьких джерел.
Якби то ще в перекладі, а то ж нерідко й просто – нате вам факт, беріть посилання на нього – і користуйтеся.
Наприклад, багатьом відома “Історія Кримського Ханства” російського історика В. Смирнова. Книжка й досі залишається найавторитетнішим джерелом з історії ханату; там є чимало згадок і про козаків. Але тільки сліпому непомітно, як тонко маніпулює її автор історією кримських татар, “ощасливлюючи” цей народ приєднанням до Російської імперії.
Проте Смирнов ще багато часу й далі залишатиметься авторитетом для багатьох дослідників Криму, оскільки його праці всіяні посиланнями на ті-таки загадкові османські джерела. От лиш як ними послуговувався або, прямо кажучи, маніпулював російський сходознавець? Щоб це знати, українцям пора самотужки дослідити турецькі писання.
Східні орієнтири
Власне, такі спроби робляться ще з часу Агатангела Кримського й Омеляна Пріцака. А ще сюди можна додати: Любомира Гайду, Віктора Остапчука та Олександра Галенка. Це найпомітніші постаті з когорти вітчизняних османістів.
Цікаво й те, що ґрунтовні студії турецьких сторінок про історію України, по суті, започаткували наші науковці з діаспори. Зрештою, ясна річ.
Поки “совок” творив із турків і татар образи вічних ворогів, а на українське сходознавство наклав табу, діаспора розвивала геть інший дискурс.
І, звичайно, що він був пов’язаний із тими близькосхідними орієнтирами, які здавна існували в українській історії як альтернатива “західноєвропейському” та “московському” геополітичному вибору.
Скажімо, український емігрант Сергій Дубровський, чию збірку публікацій недавно видали й у Туреччині, і в нас, ще в 50-х роках закликав турецьких та українських радянських істориків попрацювати в київських та стамбульських архівах, щоб відновити втрачені сторінки нашого спільного минулого.
Читайте також: Характерники – одвічні хранителі козацького роду
Той-таки Дубровський чи не першим наголосив і на тому, що цілком імовірно українці комфортніше почувалися у своїх поселеннях на території Кримського Ханату, ніж, наприклад, у Речі Посполитій.
До речі, з багатьма “східними орієнтирами” українських науковців варто ознайомитися нашим націоналістам. Упевнений, що їх чекало б удосталь несподіванок. Це й відкриття про те, що давні кияни могли бути хозарами, а отже, предосить із нас – найближчі родичі не лише половців та кримських татар, але – і євреїв. І про те, що багато козаків вільно розмовляли кримськотатарською мовою, а більшість мешканців середньовічного Криму – українською. І про те, як гетьман Пилип Орлик навернувся на схилі літ в Іслам.
Сучасний український сходознавець Ірина Дрига свого часу заявила в інтерв’ю турецькій пресі: “Наш справжній націоналізм починається з тюркології”.
“Козаки Жовтої Тростини”
То чому, власне, стільки поколінь поодиноких ентузіастів б’ються над тим, щоб українці прочитали заморські манускрипти? Як зауважила один із турецьких істориків Айше Хамде Джан, опрацьовуючи османський літопис “Історія Кам’янця”: “Подані тут відомості – важливі ниті, що снують розповідь про виникнення сучасної України”.
Так можна сказати про чимало турецьких хронік. Адже мова польських і російських істориків ХVI -ХVIII століть нам уже відома: українці в них – такі-сякі, словом, “грязь Москви”, або “варшавське сміття”.
Натомість геть інше ми прочитуємо в тій-таки “Історії Каманіче” (як називали турки теперішній Кам’янець-Подільський). Скажімо, автор хроніки, описуючи перемовини поляків та османів під містом Бучач 1672 року, цитує польських послів, і ті говорять:
“Тим часом козаки Жовтої Тростини, які чотириста літ у підданстві нашому перебували та запопадали, нам почали надокучати. Дорошенко ж, ставши гетьманом, претендує на рівність із нашим королем та своєю поведінкою уподібнюється решті християнських королів… Хіба не очевидно, скільки лиха нам завдали напасті Жовтої Тростини й те, що Дорошенко зібрав батальйон під крилом у султанського війська його величності могутнього падишаха з роду Османів та, щоб засвідчити свою відданість, під час завоювання кріпості Каманіче дав погуляти рушницям із гарматами, і те, що нині їздить верхи в королівській манері та зі свитою своєю розгулює в палаці воїнів Ісляму, і нам наперекір дійшов до земель, де ми перебуваємо?”
Принагідно нагадати, що османи називали козаків саме Військом Жовтої Тростини
Ця назва згодом потрапила і в європейські історичні видання. Та цікаво, що в “Історія Каманіче” вона переноситься на всіх українців, ще й датує їх польськими підданими з 1272 року.
Зрештою, достатньо пробігтися очима по цитованому фрагменту “Історії Кам’янця”, аби навіть із польських уст відчути шанобу османів до українців як до давнього народу. Це підтверджують і їхні вимоги, висунуті до короля Речі Посполитої під час тих же Бучацьких переговорів:
“Надалі не вторгатися й не нападати на країну Украйну, де панував Дорошенко, гетьман козаків Жовтої Тростини, котрі стають вірнопідданими столиці держави його величності падишаха Ісламу, та – на нарід козаків, що під Його, султана, покровом”.
Країна Украйна або Укранья
Окрім того, османські літописи – це й чіткі згадки про нашу землю як про “Украйну”, чи “Укранью”. Так вона фігурує й на багатьох турецьких мапах нового часу.
Навіть у середині вісімнадцятого століття, коли Росія остаточно охрестила нас перед сусідніми країнами “Малоросією”, османи нерідко й далі послуговувалися більш відомою їм назвою. Наприклад, коли посол султана Мустафи ІІІ Шегді Осман-ефенді 1757 року добирався до Петербурга, то так описував нашу столицю:
“Київська кріпость стоїть на рубежі сторони “Украньї”, Ляської землі, і здавна відомі її міцні фортеці, як оплот безпеки малої “Русіййе” та довколишнього благополуччя…”
Ще цікавіше за століття до султанського посла відгукувався про мешканців нашої столиці й відомий турецький мандрівник ХVII століття Евлія Челебі:
“Самі вони [жителі Києва] — давній народ, а мова їхня ще більш всеосяжна і багата, ніж фарсі, китайська, монгольська та всякі інші. Але вона має схожість з московитською мовою… Але дивно, що всі вони однаково (і руси, і московити) обходяться двадцятьма дев’ятьма буквами”.
Певна річ, згадували османи українців як “русів”, а самі наші землі – “краєм русів”, проте вже якщо і плутали народ “русів” із кимось, то радше з тими ж поляками, ніж із “московитами”.
Плутанина в їхніх джерелах – це, взагалі, окрема тема, бо вряди-годи французи для турків могли стати німцями, італійці – французами, а назва “рус” – цілком імовірно могла стосуватися й польської адміністрації в Україні. Принаймні, про це тривалий час в українському, а далі й у західному сходознавстві тривала запекла дискусія, що нічим не завершилася.
Для прикладу цитата про ставлення русів-козаків до московітів із оповіді турецького літописця 17 століття Мустафи Наїми про козацько-російську битву під Конотопом 1659 року:
“Три роки, як московський цар посягає на нас, що й от-от прибере до рук. Передусім він замірився знищити вояків татарських, ловців на ворога. Затим – завоювати краї рабів Ісляму, оскільки ж досі козаки не слухаються його й не скоряються, то післав незчисленне військо на чолі з вельможними боярами здобути фортецю на (наших) кордонах”.
Отож загалом чітка ідентифікація українців – це та особливість османських літописних джерел, що найчіткіше опонує імперським дискурсам істориків із сусідніх країн, де нас висвітлюють, самі знаєте як.
“Вірні кошові” та “брати-гетьмани”
До слова, у згаданій оповіді яничарського прихильника Мустафи Наїми росіяни постають і “невірними”, і “вояками, якими верховодить шайтан”, і “проклятими”, і “пилюгою землі”. Натомість в історичному пролозі до опису Конотопської битви, цебто в одному з попередніх розділів своєї хроніки, що стосуються подій 1657 року, літописець геть інакше відгукується про козаків:
“…Гетьман бунтівного війська, що славиться братами-козаками, післав посла, як запоруку вісті про свою відданість, до дверей милосердя, щедроти султанської, та попросив у сторони високої жалувати йому шиту сріблом шапку з султаном (оздоба головного убору) на знак приязні як у воєвод Валахії та Богдана (Молдови)”.
Узагалі, в османських хроніках ми можемо нерідко зустріти відверто дружні оцінки щодо Війська Жовтої Тростини. Особливо ж вони посилювалися, коли між українцями й турками укладалися чергові угоди та союзи.
Наприклад, той самий Мустафа Наїма час від часу називає козаків у своїй історії не інакше як: “брати-козаки”, а українського гетьмана – “братній гетьман”. Це доволі гарно звучить і османотурецькою мовою: “кардаш казаги” та “кардаш гетьмани”.
Та, певне, ще гарніше звучить звертання до наших кошових. В оригіналі це буде “садакатлю”. Утім, перекладати його можна не менш звучно: і “вірний”, і “відданий”, і “дружній”, і – “вірний”, або “щирий друг”.
“Бритоголовий народ”
Проте висвітлювати спомини про українців в османських літописах лише як про отакий древній та дружній туркам народ було б надто однобоко та не об’єктивно. Цитовані фрагменти наведені в цій статті передусім для того, щоб читач склав чітке уявлення про османські давні книги як альтернативу російським і польським, що переповнені імперською ідеологією.
Та було б зовсім не об’єктивно бодай пробіжно не згадати й про інші характеристики хроністів. Так той же Евлія Челебі знайомить свого читача з козаками таким чином:
“Уступивши в їхню країну в середині місяця мухаррема 1068 (кінець жовтня 1657) року, ми проїжджали по ній з молитвами; “О господи, урятуй нас від їх злості! Амінь!” Тому що одного дня, під час війни за фортецю Азів, я, нікчемний, схопив горе від цих лиходіїв і бачив, як вони б’ються…”
Сам же цей розділ своєї книжки Челебі назвав: “Про характер бунтівних козаків, або ж бритоголового народу”.
І річ не в тому, що опис Евлія Челебі робить навіть честь козакам. Зрозуміти його можна тільки в контексті решти хронік. А вони, м’яко кажучи, не завжди сповнені славослів’я щодо наших предків. Скажімо, згаданий Наїма, описуючи взяття запорожцями Синопа, вже не шкодував на них негативних епітетів: і “пси”, і “прокляті”, і “невірні”, і “мерзенні”, і “грабіжники”.
Хоча цьому ж літописцю належить і найвідоміший вислів про козаків, який облетів чи не кожну відому працю з вітчизняної історії:
“Можна з певністю сказати, що не знайти на землі людей сміливіших, які б так мало дбали про своє життя і так мало боялися б смерті”.
Отож описи українців у турецьких хроніках, до всього – ще й річ суперечлива.
Прочитати все!
Тому, підсумовуючи розповідь про османських літописців та наші землі, можна насамкінець зазначити єдине – давні манускрипти навіть не потребують, а вимагають свого прочитання. Їхні суперечливі відомості про країну “Укранью”, “землю русів”, “бритоголовий нарід” і “братніх козаків” із “вірними кошовими” містять стільки загадок, що здатні кардинально змінити наше уявлення про власну історію, хай як несподівано це поки що й не звучало б.
Олесь Кульчинський,
сходознавець, перекладач
Джерело: Спадщина предків
