Топ-10 українських книжок року, які варто прочитати
Механізм премій, як відомо, допомагає зорієнтуватися в книжковому морі новодруків, які регулярно заповнюють наш ринок. Утім, більшість авторів цього огляду не потребують зайвої реклами, будучи відомими майстрами свого жанру, ба навіть живими класиками сьогодення.
Що ж до решти успішних письменників, то успіх, лауреатство і почесні місця у номінаціях – лише підкреслюють їх вагу в легкокрилому жанрі літературних премій, пише Еспресо.
Леонід Кононович. Чигиринський сотник
Перша премія Держтелерадіо у номінації «Проза»
Донедавна автор цього роману вважався батьком кримінального жанру в сучасній українській літературі, будучи автором перших в Україні бойовиків з «національною» підкладкою. Як вже сьогодні вшанувати Леоніда Кононовича? Український Толкін? Вітчизняний Ден Браун і Перес-Реверте в одному жанровому флаконі?
У будь-якому разі в його новому романі тішить око щира «козацька» автентичність, а такої яскравої оповіді ще пошукати в сучасній українській літературі.
Адже сьогодні всі полюють за сюжетом, і мало хто дбає про орнаментальність, жанрово-стилістичну канву, відповідну поетику героїчної оповіді, де не лише вибухи гармат і мушкетів, але й мудра сповідь історії в усьому, про що згадується зокрема в романі Кононовича.
Зброя, вбрання, традиції і ритуали, коли герої «в кожухах, вивернутих догори вовною, у шапках пелехатих, і під кожним бахмат добрячий», і «тільки зблизька знати було, що то щирі запорожці, бо в шаблі, ратиська й огневу стрільбу озброєні».
У такий спосіб триває ця гостросюжетна оповідь про малого козака, що наче вимандрував з прадавньої міфології таким собі безжурним їздцем демонологією нашого краю. По суті, «Чигиринський сотник» – це справжній лицарський роман, який на догоду сучасній моді доводиться рекламувати, як «козацьке фентезі».
Саме тут Дике Поле і Базавлуцький ліс, де в пеклі Чорнобог-Триглав панує, а на цьому світі йому служать відьми, перелесники і песиголовці. І де живуть козаки-характерники, що моляться батькові Дажбогові та Матері Божій, Пречистій Ладі, до чиєї історії автор роману сюжетні ходи прокладає.
І якщо у того ж Толкіна світом перстень править, то тут — Троянів ключ, що ним Господь землю одімкнув, і який приходить в Україну, коли над нею лихо зависне. Коли ж до правди, то це як Троянський кінь українства у засмічене західною культурою сьогодення. Або вірус «Троян», покликаний знищити бацилу зневіри у звироднілих читацьких душах.
Ярослава Дегтяренко. Лицарі Дикого Поля
Лауреат премії «Коронація слова» у номінації «Романи»
Авторка цього надзвичайно цікавого роману наполягає на його актуальності у наш непростий час, коли вкотре постає питання єдиної і неділимої Української Держави. Як же так, спитаймося? Події, описані у цій буремній епопеї, сталися триста шістдесят сім років тому, а перегук із сучасністю неухильно стає на очі?
Саме так, бо, як казав римський літописець, прагнучи миру, готуйся до війни, і тому все у цьому романі актуальне. Тут докладно, буквально день за днем, описано Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку битви, події літа 1648 року, складну політичну ситуацію, у якій опинилася Україна без надійних союзникі, і яка спонукала простий український люд до повстання.
Як про це розповісти, винісши за історичні дужки знайомі з трилогії Генріка Сенкевича постаті хрестоматійно замисленого Богдана Хмельницького, запального Івана Богуна, підступного Потоцького. І якщо вже мова про польську епопею «Огнем і мечем», то якими, згадаймо, показані у ній наші запорожці? Дикуни, бандити, головорізи – інакшої оцінки для повстанців автор не знайшов, але чи всі з них були такі?
Попри те, що образ рядового, але не пересічного козака в авторки більш автентичний, ніж у наських істориків, не кажучи про не-наських режисерів, чи не вперше дається психологічний портрет польського вояцтва. Так само побуту в романі більш ніж достатньо, причому з обох боків – звичаї, родинні та релігійні стосунки, а також суто людські почуття, ті самі – ненависть зрада, кохання, що не заступають сюжетного розвитку, а навпаки – додають йому життєвої снаги, олюднюють, позбавляючи картонної бутафорії.
От лишень попри яскраві сцени бенкетування, тютюнокуріння ніде у творі не згадується, про що одразу попереджає авторка. Не до нього було у ті п’янкі часи національно-визвольного руху, коли українці вперше свідомо виборювали своє право на свободу.
Таня Малярчук. Забуття
Переможець премії Книга року ВВС
…У романі Малярчук мова про В’ячеслава Липинського, хоча з-під її вигадливого пера це цілком міг бути Симон Петлюра, Дмитро Донцов чи Марко Черемшина – яка різниця, за яку липу чи вільху чіплятися, коли, як свідчить авторка, приходить зрілість.
Те що вона народилася в один день з героєм твору, насправді не єдине причина обрати саме Липинського за об’єкт уваги, адже, скажімо, всі попередні претенденти на геройство так само надаються до «схожої» біографії: і померли одного й того самого століття, в якому вона народилася, і на тій самій планеті, і всяка така інша зручна «подібність».
Тож немає значення, про що думати, щоб забути про згадану зрілість. «Що довше я живу, то більше щезаю, – уточнює авторка. – Щезають мої почуття й емоції, мій біль і моя радість, щезають місця, які я бачила, і люди, з якими зустрічалася. Щезають мої спогади, мої думки. Щезає моє розуміння світу. Щезає моє тіло, кожного дня дедалі більше. Світ в мені і навколо мене безслідно щезає, і я нічого не можу зробити, щоб його вберегти».
І зарадити при цьому вільно буде лише знайомим стилем, до якого можна притулити свою жанрову трембіту. У принципі, непогано придумано, коли «росте Антонич, і росте трава», тобто біографія Липинського розповідається паралельно з її прочитанням авторкою роману. Це така собі альтернативна історія, дидактично дуже виправдана і корисна у просвітницькому сенсі.
Тимофій Гаврилів. Чарівний світ
Кращий «європейський» роман за читацькими уподобаннями
Випереджаючи всі юнацькі футурології в прозі, «Чарівний світ» Тимофія Гавриліва розповідає насамперед про те, як воно ведеться у наших закордоннях, про які сучасні «діти індиго» не дуже чули. Загалом це типова проза поета-перекладача. А також типовий «роман речей», себто оповідь і сповідь предметного світу і заодно «фактурне» чтиво в стилі Марселя Пруста, Йозефа Рота і Бруно Шульца.
Тут тобі й історія про викрадений фруктовий десерт, і таємничі Жора і Кузя, схожі на вуличних котів, хоч це й бомжі-інтелектуали, які вечеряють знайденими на буржуйському смітнику ковбасками, бананами і половиною торту, і на яких не зважаєш, бо автор жене свого героя-волоцюгу все далі.
Ну наче справжнього Одіссея сьогодення, а чи новочасного Гамлета, якому дається бачити і чути те, чого не зауважують пересічні обивателі в Україні.
ДНК (С.Жадан, Ю.Винничук, І.Карпа, Фоззі, А.Кокотюха, В.Рафєєнко, М.Кідрук)
Краща стилізація року за читацькими уподобаннями
Автори ідеї цього колективного роману – харків’яни Сергій Жадан та Олександр «Фоззі» Сидоренко, що й не дивно: саме в першій столиці Радянської України, де, за легендою, Микола Хвильовий викликав на змагання колег-прозаїків, народився метод літературного підряду.
Цього разу це сім історій, сім життів одного роду крізь призму пам’яті, зчитаної в майбутньому з ДНК головного героя: починаючи з кінця ХІХ століття, за яке в романі «відповідає» Жадан, минаючи «полудень» століття з розділами від Винничука, Карпи, Фоззі та закінчуючи «незалежним» періодом від Кокотюхи, а також футурологією до 2056 роки від Рафєєнко та Кідрука.
Наскрізний сюжет при цьому, очевидно, не був потрібен, значно важливішим було стилістичне багатоголосся. Втім, авторській «поліфонії» так і не вдалося заглушити генетичну ненависть – як головну рушійну силу роману.
Андрей Курков. Шенгенская история
Кращий роман про мандри Європою за читацькими уподобаннями
Цей роман, який писався чотири роки, можна читати з будь-якого місця, розділу чи сторінки. Ясна річ, він має сюжет – мандри Західною Європою трьох подружніх пар, які, дочекавшись «шенгенської ночі», коли мешканців Литви стали пускати у заповідник демократії без паспортів і віз. Але доля кожної з родин, що обрали, відповідно, Англію, Італію та Францію – це окремі історії людей, що опинилися немовби у грі з невідомими правилами.
Хоча, навіть з літературного досвіду можна дізнатися, як на початку 90-х вихідці з колишнього СРСР чи то «танцювали кіно» на вулицях вільного світу, а чи займалися ще якоюсь «розважальною» діяльністю заради заробітку. У цьому романі, наприклад, один з героїв працює клоуном в дитбудинках. Утім, йому самому, як і решті персонажів не дуже смішно, бо насправді Європа – це не зовсім рай для втікачів від самих себе.
І лише старий вовк на зразок одноногого незнайомця, що першим перейшов кордон того вікопомного для литвинів дня, мандрує світом з шістьма паспортами у дерев’яному протезі та стійким бажанням здійснити свою місію. Кожен з розділів роману схожий на біблійський апокриф того чи іншого періоду вже новітнього апокаліптичного часу. І лише любов – до ближнього, батьківщини, яка не завжди там, де тобі добре, і свого роду – зазвичай об’єднує і часи, і народи, і розділи цього різдвяного чтива.
Марія Козиренко. Жуйка
Шорт-лист конкурсу «Сучасне фентезі»
У цій повісті, яку на Форумі видавців у Львові придбав мер міста Андрій Садовий, яку обов’язково екранізує Люк Бессон, що зняв «Пятий елемент», і в якій, нарешті, нас закидають у недалеке майбутнє є, звичайно, й історія кохання, і тема творчості, і навіть гротескно-фантасмагоричні алюзії на «федеративні» наслідки сьогоднішньої політики – від Києва до Харкова, і далі – скрізь.
«Коли Марц купував квитки з Кишинау до Хака (з пересадкою в Кейсіті), по вокзальному гучномовцю якраз передавали класику – «The Road to Hell», якою уже кілька років саркастично проводжали потяги до міст у східній частині Крайну».
Але головне, що в книжці молодої харківської письменниці, написаній задовго до нинішніх соціально-політичних катаклізмів, передбачене фактично все. Від війни на Донбасі до сумних наслідків революції високих технологій. Природно, «фантастична» форма оповіді дозволяє дещо перебільшувати досягнення злого генія і без того неповноцінних «божевільних професорів» нашого часу всіх рангів і мастей, але, в принципі, соціальні прогнози і висновки в повісті «Жуйка» Марії Козиренко цілком правдиві, закономірні й невтішні.
Сергій Батурин. Шизгара
Лауреат конкурсу «Коронація слова»
Цей чудовий «роман речей» цілком може увійти до меморіальної трилогії про 1970-80-ті, в яких місце заброньовано за «Дітьми застою» Василя Кожелянка і «Victory Park» Олексія Нікітіна. Справді, всі три епопеї доповнюють одна одну.
Немає значення, що одна з них про галицьке життя-буття за брежнєвської епохи, і лише дві другі – про суто столичні пригоди того часу. У будь-якому разі «предметні», «речові», «ширвжиткові» лінії сюжету в них важливіші за будь-яку «застійну» ідеологію.
Так, наприклад, у напрочуд строкатій, як ковбойська сорочка, «Шизгарі» Сергія Батурина весь «утилітарний» зріз життя у 1970-х роках у Печерському районі Київа чудово проектується на решту союзних міст, районів і республік. Пригоди героїв у спальних районах радянської Вітчизни, назви музичних гуртів і ціни на модні шмотки майже всюди були однакові.
Пісні під гітару біля під’їзду, перше шкільне кохання, магнітофонні бобіни та інша ностальгійна галантерея і бакалія того періоду – винні «бомби» і «бецмани», «полотняна торба з набитим олійною фарбою трафаретом «Slade» а також, безперечно, вартість і якість джинсів.
«Справжні фірмові джинси, — які-небудь «Лі», «Ренґлер» чи «Супер-райфл», – коштували до ста вісімдесяти карбованців. Напівкустарні ж псевдоковбойські панталони «техаси» з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися «чухасами». Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські «Odra», і індійські «Miltons», і решта — шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з великого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не «терлися», тобто, не мали ані форми, ані вигляду».
Лесь Подерв’янський. ПЗТ: П’єси, оповідання, есеї, сценарії
Канонічний збірник класика українського андеграунду, лідер читацьких уподобань
З уваги на передруки «гаремних» творів доби дев’яностих особливого криміналу у виданні довгоочікуваної повної збірки творів Подерв’янського явно не спостерігається. І не лише тому, що всі вони, включно з маловідомою комедією-екшн «Ваша Галя балувана», здобули заслужену славу в самвидаві 1970-80-х років, а пізніше навіть були видані на аудіокасетах і дисках.
Просто еротики у збірці небагато, оскільки її в ті бровасті часи заміняло все, чого не було в офіціозі. Наприклад, грімка суміш абсурду і чорного гумору, перенасичена суржиком і тією самою «ненормативною лексикою», яка свого часу – разом із одіозними творами Андруховича і Винничука – загрожувала висадити на демократичне повітря хиткі підвалини суспільної моралі.
Хоч і без еротики, ясна річ, не обійшлося. «Я сексу захотіла по дорозі, – звірялася тамтешня героїня-феміністка. – І в піхву файні кульчики запхала, / Але того мені було замало: / Я з’їхала з хайвею на леваду, / І там займалась сексом із стік-шифтом, / Бо всі чоловіки — то є тварюки, / Їм тільки факу хочеться од жінки, / А в мене є душа, і я люблю співати, / Ще вірші я пишу про Україну…»
Насправді ж Подерв’янський всього лише артистично грає з «народним» словом, завдяки чому йому вдається донести до нашого сьогодення незабутній флер кондового соцреалізму, де навіть нецензурщина і суржик несподівано виявляються самостійною цінністю.
Андрій та Світлана Клімови. Моя божевільна
Кращий роман про Розстріляне Відродження, лідер продажів
В контексті нашого «дитячого» огляду з «повоєнними» рефлексіями доречно буде згадати, з чого все воно починалося. І по яких страшних роках за воєнного «окупаційного» часу, коли більшовики залишили місто, з усіх закутів злої долі повиходили на люди залишені напризволяще родини «ворогів народу», серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього «золотого» письменства: діти Хоткевича, Свідзінського, Куліша, Буревія.
А також, не забудьмо, головного героя і цього роману, і тих полум’яних років, а саме – Миколи Хвильового, чия прийомна донька, той самий Золотий Любисток, згаданий у передсмертній записці письменника. «Я страшенно переживала смерть свого учителя і друга — Григоровича, згадувала вона згодом. – Мене відвезли до міста Золочева в стані близькому до втрати розуму».
Тим часом у романі «Моя божевільна» розповідається саме про ті причини, що призвели її вітчима до трагічного кінця. Це не переказ офіційної історії, чи пак белетризована «біографія» періоду Розстріляного відродження 1930-х років, а цілком авторське бачення того легендарного періоду – з таємницями письменницьких рукописів, особистих стосунків, підступів, зрад і страшного розчарування в результатах «революційних» перетворень у Радянській Україні.
Час протверезіння, гіркої спокути на тлі Голодомору і підступаючих репресій, показаний ніби як зсередини – через родинні взаємини, любовні зв’язки і решту «неврахованих» офіційним літературознавством «інтимних» моментів життя.