Самійло Величко – перший історик козаччини

0
454

Козацькі літописні джерела XVII-початку XVIII століття — то винятково цікава та високою мірою важлива частина національної історичної спадщини українського народу. Чи ведемо ми мову про непересічні літературні достоїнства творів Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка, чи розглядаємо ці визначні пам’ятки історико-філософської думки з точки зору науковця, що вивчає на основі наявних документальних матеріалів минуле рідної землі — в кожному разі неможливо не визнати особливу цінність та непроминальну пізнавальну й естетичну вартість доробку цих трьох видатних “Геродотів” козацької доби.

Але можна, очевидно, стверджувати, що й з-поміж названих літописців козацької України особливе місце в історії відведено Самійлові Величку.

wiki.kspu.kr.ua

Самійло, Василів син, Величко походив із козацького роду з Полтавщини. Освіту здобув, очевидно, у Києво-Могилянському колегіумі, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами. 1690-го – “на самому його початку, в міжсвяття Різдва Господнього” – 20-річним потрапив до генерального писаря Василя Кочубея. З того й вираховують його дату народження – 1670-й.

Отже, Величко почав “служити в Запорозькому війську в поважнім домі малоросійських панів, шляхетного його милості пана Василя Леонтійовича Кучубея, писаря на той час військового генерального”, – пише він у своїй “Передмові до читальника”. І додає: “За згаданого Мазепиного гетьманства служив я вірно і дбало, як веліла мені моя цнота, не тільки в домашніх усіляких ділах мого пана, найбільше писарських, але й у військових найпотрібніших і секретних на той час справах”.

Що то були за секретні справи? Величко пише, що йому довіряли готувати листи від гетьмана до самого царя Петра І. За дорученням свого господаря Кочубея займався таємною – зашифровану цифрами – кореспонденцією гетьмана Мазепи до волоського господаря. “Прослуживши відтак у таких великих невсипущих трудах упродовж 15 років, я був виправлений за ту мою службу на початку 1705 року до військової генеральної канцелярії, в якій з-поміж гірших братії моєї був я в ділах писарських не останній упродовж чотирьох літ”, – розповідає про наступний щабель у своїй кар’єрі.

Старшим канцеляристом він прослужив до переходу гетьмана Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Побував у складі гетьманських посольств. Був у поході “через тогобічну малоросійську Україну, що лежить на захід від Корсуня й Білої Церкви”. Побачив фактично все Правобережжя: “Перейшов я Волинь та князівство Руське до Львова, Замостя, Бродів і далі, і перед моїми очима постали численні безлюдні міста й замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори й горби. Всі вони правили тоді за пристановище і поселення диких звірів”. Запустіння, що настало після Руїни “отчизны нашей Украины малороссійской”, Величка шокували. Коли згодом у його літописі про ті часи, з-під пера вирветься: “Паде, паде Україна тогобічна малоросійська, козако-руська з багатьма міцними містами й селами, як ото стародавній великий град Вавілон!”. Це після описів спустошення Правобережної України наприкінці гетьманування Петра Дорошенка.

Самійло Величко знав про потаємні плани гетьмана Мазепи. Навіть писав від імені гетьмана до запорожців. Про що – невідомо, лист не вцілів. Зате збереглася відповідь кошового писаря Запорозької Січі Григорія Рогулі від 24 листопада 1708 року. Той, між іншим, просив Величка доповісти гетьманові, аби посли від шведського і польського королів на Січ “писма по руску (українською. – “Країна”) писали для нашое не вмістности и для войскового латвійшого вирозумленья”. А Величкові зичив щоби “з своими любымыми друзьями в мирном поведении во всецілом здравии всегда пребывал непремінно”.

Московські драгуни нібито схопили Величка наприкінці 1708-го, коли той виконував завдання гетьмана чи генерального писаря Пилипа Орлика. Чи заслали його до Сибіру, як сотні мазепинців і їхні родини? У своєму літописі він лиш натякає, що на сім літ “змінив у той час добре своє життя на невільниче”. Політкоректність його взагалі не зраджувала. У літописі Мазепа – “Махіавель” і “хитрий лис”, а вже реабілітований Кочубей – “пан добрий, мудрий і побожний чоловік”.

З ув’язнення вийшов 1715-го. Посприяв молодий Василь Кочубей – син страченого Мазепою Василя Кочубея-старшого. Відтоді мешкав у його маєтках – у селі Жуках під Полтавою, згодом у Диканьці.

У тому кочубеївському маєтку “в селі Жуках, уїзду полтавского, року 1720” колишній військовий канцелярист Самійло Величко закінчив “Сказаніє о войні козацкой з полякамі…” – перший том свого літопису. Писав для читачів “у малоросійській Україні, пообидвабіч Дніпра”. Українців називав “козацько-руським народом”. Його походження виводив від стародавніх сарматів і хозар. За його концепцією, українці та поляки були єдинокровними братами, бо пішли від спільного предка – сарматів. Зрада поляків призвела до кривавих козацьких війн.

Чого взявся за цю справу? Бо попередники не спромоглися. “Славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів, – ганить їх. – Бо коли хто з давніх слов’яно-козацьких письменників і відтворив якусь, варту пам’яті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком”.

Величко писав так званим козацьким наріччям – книжною українською мовою або – бароковою строкатою сумішшю української народної і старослов’янської, густо приправленою полонізмами й латинізмами. Своє “Сказаніє” характеризує так: “вкратце стилем гисторичным и нарічіем малороссійским справленное и написанное тщаніем Самоила Велічка канцеляристи негдись Войска Запорожского”.

Заробляв на хліб, навчаючи грамоти місцевих дітей-підлітків. Завершуючи другий том, почав різко втрачати зір і на схилі життя остаточно осліп. Останню працю – переклад із німецької “Космографії” книжною українською – надиктував у Диканьці 1728-го вже сліпим. Це була свого роду енциклопедія про культуру, географію та історію різних народів на 866 сторінках. Наприкінці залишив підпис: “Истинній Малія Росіи син з племени Хозарского и из слуг Войска Запорожского найменший слуга”.

Самійло Величко помер після 1728 року.  За 10 кілометрів від Полтави у селі Жуки Віталій Зайцев – депутат місцевої сільської ради – показує місце, де планують побудувати Меморіальний музей Козацької слави: “Діди розказували по тих часах, що тут лежить писака якийсь. Ну, тоді люди не знали – хто тут лежить. Тепер ми уже точно знаємо, що він похований тут: Самійло Величко лежить тут – на нашій землі жуківській”.

Жорстоке знищення гетьманської столиці Батурина військами Меншикова, наслідки Руїни, тобто зруйновані міста та села Правобережної України, де кістки людей лежали десятиліттями непохованими. Все це на власні очі бачив Самійло Величко, що і спонукало його до написання літопису. Він охоплює період від часів повстання Богдана Хмельницького до початку 18 століття.

Хоча, твір Самійла Величка літописом звуть умовно. Він більше нагадує розлогу військову повість-епопею на 785 сторінках, зіткану із численних оповідей. Побудований він на дуже багатьох джерелеах – праці А.Гваньїні, М.Кромера, С.Окольського, С.Пуффендорфа, С.Твардовського, козац. хроніки, документи Генеральної військової канцелярії, мемуари та ін.

Величко тяжів до змалювання істор. діянь і повчальних подій минулого “високим” стилем за правилами риторичного мистецтва. В дусі такої методології та естетики він вдавався до літературної обробки джерельних текстів, вставок “під документ” (зокрема, йдеться про кілька неавтентичних листів Б.Хмельницького, а також запорожців до різних адресатів). Водночас історик досить коректно ввів до твору значний масив автентичних документальних матеріалів, причому досить часто спираючись на метод критики писемних пам’яток. Чимало з цих документів уціліли лише на сторінках літопису Величка.

Iсторик наголошував на престижності походження, етнокультурній та етнополітичній самобутності козаків, а також українського народу в цілому. В політичному устрої українського суспільства історик виділяв конструктивну і стабілізуючу роль Запорозькій Січі, яка, доводив він, була ідеальним інструментом козацької демократії, служила противагою гетьмана-владолюбця і стояла на сторожі цілісності Вітчизни.

Величко ніколи не був людиною байдужою, його мучила трагедія України. Бачив наш літописець страшну картину: “Гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до цих, злопригоди й непотребства” (переклад з книжної української мови Валерія Шевчука).

Сам автор, який вже сліпим і у злиднях дописував твір свого життя, закликав: “Ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то може воно так і є …., але не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі від Бога розумом”.

wiki.kspu.kr.ua

Рукопис праці в автографі зберігається в Російській національній бібліотеці у Санкт-Петербурзі, один зі списків – в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського в Києві. Уперше у 1848-1864 роках у чотирьох томах його видрукувала Київська археографічна комісія.

Аудіокнига: Літопис Самійла Величка – toloka.hurtom.com

Джерело: Спадщина предків



Не пропустіть: