Карабінери і кролики – 5 зарубіжних перекладів, на які варто звернути увагу на Форумі видавців

0
158

На цьогорічному Форумі видавців представлено чимало цікавих перекладних видань зарубіжної класики, сучасних бестселерів, науково-популярної літератури і навіть казок. Але для обов’язкового прочитання можна порадити лише деякі з них, найкращі як з точки зору перекладу, так і актуального змісту.

Пітер Х. Фогтдаль. Царська карлиця. – Х.: Фабула, 2017

Спочатку, за словами автора роману, перекладеному Іваном Плясовим, він не хотів писати чергову біографію Петра, але спроба вигадати альтернативну історію, в якій дещо залежало від другорядних, здавалося б, героїв і персонажів, переконали його у зворотному. В результаті роман став бестселером і був перекладений англійською, французькою, португальською та іншими європейськими мовами. Черга вподобати це «фантастичне» чтиво прийшла його також до українського читача. За сюжетом, талановиту дитину спочатку продали старому графу в рідній Данії, потім, вже дорослою дівчиною, її придбав сам Петро Перший. І мова при цьому не про горезвісну кунсткамеру російського самодержця, а про історію культу придворних блазнів, який споконвіку існував при дворі. Зазвичай з царських паяців виходили не лише герої казок Андерсена, здатні заявити, що «король – голий». Бувало, що ці люди з тілесними вадами, але з глибоким розумом і феноменальною інтуїцією, ставали першими радниками при тиранах. Те саме у випадку з данською дівчиною, адже Петро Перший саме через розум і кмітливість придбав це диво для власної втіхи. Але чи лише для втіхи? В присутності царя катують його сина, Олексія. У сусідньому казематі сидить Василь Долгорукий. «Усе це я бачу своїм карликовим баченням, – каже героїня. – З монастиря в лісі я бачу великий світ. І я не впевнена, що хочу бути будь-якою частиною цього світу».

Франческа Меландрі. Ева спить. – К.: Нора-Друк, 2017

Ця велика і велична епопея, майстерно перекладена Мар’яною Прокопович, простяглася в часі від початку минулого століття аж до нашого сьогодення. Натомість географія при цьому важила хіба що в період Другої світової війни, важкий період в історії Італії з боротьбою в її північних прикордонних районах, що межували з Австрією. Оскільки сьогодні, як з гіркотою зауважує авторка, зникнення фізичного кордону, що відділяє Південний Тіроль від Австрії – подія, вимріяна протягом майже вісімдесяти років, за яку проливали кров, якій намагались перешкодити військовою силою – тепер, «на цій охопленій глобалізацією планеті, майже не має ніякої ваги». Тому-то важлива розповідь про велику родину, що почала відлік ще за Австро-Угорщини, проминувши час, коли було  заборонено «розмовляти німецькою на людях, носити тірольський одяг, ніяких дірндлів, ніяких трахтів чи ледергозе – нічого, що могло б навіть натякнути на те, що новий кордон на Бреннері – це не священна межа італійської землі: таким був фашистський закон». За сюжетом, онучка великого роду їде до старого коханця своєї матері, щоб дізнатися родинну таємницю. Що це за таїна? Чи стосується вона часу  Мусоліні, альпійських стрільців, одним з яких став герой роману, за переказами, віддавши наказ «розстріляти всіх» при облаві? Ритм оповіді, що перебивається історичними вставками про різні часи життя німецького гетто в Італії – напружений, рвучкий і розлогий одночасно. Сімейна історія, висвітлена крізь призму світової історії це саме те, приватне, чому можна довіряти  у згадані часи вихолощеної пам’яті доби глобалізації.

Хуан Рамон Хіменес. Платеро і я. – Брустурів: Дискурсус, 2017

Нобелівську премію автор цієї «андалузької елегії», перекладеної Юрієм Ананком отримав за «ліричну поезію, зразок високого духу і художньої чистоти в іспанській поезії», проте відомий він саме за книжкою прози, нехай навіть ліричної, яка вийшла в 1917 році. Парадоксально також те, що всі вважали, ніби книжка написана для дітей, через що довелося навіть вставити «Застереження батькам, які читатимуть цю книгу дітям». Утім, «дорослого» в осінній лагідній історії про малого віслюка не більше, ніж у «Маленькому принці» Екзюпері чи «Джалапіті» Еми Андієвської. І навіть школа, така доречна цієї пори, згадується у ній з дитячою наївністю. «Коли б ти пішов, Платеро, як усі діти, до школи, то вчив би літери й писав би палички. Знав би стіль­ки, як осел в музеї воскових фігур, сусіда русалоньки, що виринула з води в лахмітті з квітів, висвічуючи золотаво-рожевим тілом, — знав би більше ніж лі­кар чи палоський кюре, Платеро… Ні, Платеро, ні. Ти підеш зі мною. Я розповім тобі про квіти й про зірки. І не сміятимуться над тобою, мов над тим тупаком, якого ще й узивають віслюком і саджають за останню парту, іменовану ослячою».

Беатрікс Поттер. Кролик Петрик та інші історії.  – Л.: Астролябія, 2017

Цілих двадцять три книжечки, зібрані в цьому ошатному виданні – справжній подарунок не лише маленьким, але й дорослим читачам. Адже повне зібрання казок видатної англійської письменниці та малярки, розкішно перекладене Оленою ОЛір вперше приходить в нашу культуру, і обов’язково задасть, як-то кажуть, високу планку в даному жанрі. Справді, не так давно до нас прийшли автентичні видання про Вінні Пуха і Алісу в Задзеркаллі з оригінальними малюнками того часу, і тепер чергова англійська дитяча класика стане набутком для вітчизняного книжкового ринку. Варто зауважити, що ці оповідки – про кролика Петрика, білченя Горішка, жабеня Яреми Рибалки, качки Джемки – тривають, за сюжетом, доволі довгий час: персонажі дорослішають, заводять родини, переходять із казки в казку, з пригоди в пригоду, з мандрів у чергову подорож. Упродовж якої, до речі, трапляється всяке, тож слід бути обережним, оскільки від «дитячих» нещасть не застраховані  навіть «дорослі» герої. «- Сьогодні, мої любі, – сказала пані Кроликова якось уранці, – ви можете погуляти полем чи стежкою, але не ходіть на город пана Григора: з вашим Татом там сталося лихо – пані Григориха зробила з нього начинку для пирога».

Ларс Фр. Г. Свендсен. Філософія самотності. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2017

Самотність у книжці відомого норвезького філософа, перекладеної Софією Волковецькою іноді означає щось позитивне, як привілейований простір для роздумів, в якому людина наближається до істини. Утім, нас просять не плутати стан депресії з натхненням творчого одинака, адже у світі багато незбагненного, і навіть те, що доступно нашому розумінню, людина часто наповнює ілюзіями та міфами. Виглядає на те, що ті, хто сьогодні живе один, мають меншу потребу в прив’язаності до інших, ніж ті, хто живе разом з іншими; вони не мають ані нижчого рівня задоволення від існування, ані вищого рівня поширеності самот ності, ніж у тих, хто живе з іншими. Це дивує, оскільки люди, які живуть одні, як правило,повідомляють про вищий рівень самотності, ніж люди, які живуть разом з іншими». Тож в урбанізованому та техногенному суспільстві наша особистість – лише інструмент, за допомогою якого ми проживаємо своє життя, і його можна і потрібно удосконалювати. Будучи колективним створінням, людина залишається самотня, коли вже не може діяти, як інструмент, старіє, набуває депресивного синдрому, зрештою, стає самотня. Однак, як, знов-таки, застерігають нас у цій книжці, при цьому вмикаються захисні механізми, і не кожен зі старих людей хоче жити з молодими, в родині, і автор розповідає, як до цього спричинилися ті чи інші «філософські» чинники.

Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для ВСВІТІ

Поділись

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ