Сьогодні часто говорять про токсичних людей. Але це не зовсім коректно, адже такий вираз створює враження, ніби існують якісь особливі індивіди, які отруюють життя іншим, і від яких краще триматися подалі.
Насправді ж доцільніше говорити про токсичні вчинки, які справді можуть завдавати шкоди оточуючим. І не кожному, а конкретним людям, чутливим до певних дій. Більше того, токсичним у певні моменти може бути будь-хто з нас. Не існує таких, хто міг би зійти на вершину гори й світити білизною свого пальта замість сонця. І це цілком нормально, адже ми — живі люди, а не роботи. Ми втомлюємося, не завжди вміємо реагувати правильно, та й просто схильні до когнітивних викривлень.
Але так само нормально — помічати у собі звички, що заважають здоровому спілкуванню, й стежити за тим, щоб не зловживати ними.
1. Перекладати відповідальність
Існує таке когнітивне викривлення, як фундаментальна помилка атрибуції. Це схильність людини пояснювати чужі невдачі їхньою поведінкою та особистісними рисами, а свої — обставинами.
Наприклад, хтось домовився зустрітися зі знайомим. Припустімо, він уже прийшов, а товариш стоїть у заторі. І ось наш герой нетерпляче тупцює на місці й думає: «Що за неповага, він зовсім не цінує мого часу. Було ж зрозуміло, що ввечері будуть затори — можна було вийти раніше». Але опинившись у тій самій ситуації, своє запізнення він легко спише на транспортні проблеми й не відчує провини.
Само по собі це не так страшно, адже обставини справді змінюються незалежно від нас. І звинувачувати у всьому лише себе — несправедливо і шкідливо для психіки. Але, можливо, ви знаєте людей, у яких завжди хтось або щось винне — тільки не вони. У їхній мові часто можна почути фрази на кшталт «воно само зламалося», «так вийшло». Ніби їх зовсім не було поруч. Це сильно ускладнює спілкування, бо на таких людей важко покластися. А ще можна опинитися винним.
Тому важливо, зважаючи на обставини, все ж брати на себе частину відповідальності за те, що відбувається. Життя складається з явних і прихованих домовленостей, і більш усвідомлений підхід робить будь-яку взаємодію якіснішою. А ще відповідальність дає свободу — бо дозволяє не тільки визнавати проблеми, а й самостійно ухвалювати рішення.
2. Бути надто суворим до людей
Фундаментальна помилка атрибуції має й інший бік: за промахи інших ми звинувачуємо саме їх і їхні риси. І одне діло — просто так думати. Але часто ми сваримось з іншими або відмовляємо їм у допомозі чи співчутті, бо «вони самі винні».
Та інші — не всемогутні. Вони не бачать майбутнього. Іноді в події справді є частка їхньої відповідальності, а іноді — погане просто трапляється. У такі моменти людям потрібна підтримка або хоча б відсутність агресії у відповідь.
Тож іноді краще зупинитися й поглянути на ситуацію ширше. Чи справді людина винна? І навіть якщо так — чи справді вона заслуговує на ігнор чи засудження?
3. Давати непрохані поради
Багато хто не любить, коли їм щось радять без запиту або коментують їхні дії. Але це якраз той випадок, коли влучною є приказка про скалку в чужому оці й колоду у своєму.
Втриматись від поради буває важко — ми виросли у такій культурі. До того ж ми впевнені, що хочемо для співрозмовника якнайкращого і точно знаємо, як би мали вчинити на його місці. Але й ті, хто радить нам, — не якісь лиходії, вони керуються тими ж принципами.
Тому важливо спершу запитати себе, чи доречне зауваження, а потім — самого співрозмовника: чи потрібні йому ваша думка й порада.
4. «Робити добро» силоміць
Поради — це одне, адже сказати легко. Інше діло — реальна допомога, думаємо ми. І от починаємо творити добро: домовляємося про співбесіду замість родича, організовуємо побачення для подруги, щось купуємо бабусі, загалом — піклуємося. А потім дивуємося, чому нас недостатньо цінують.
Але справжня допомога — це не просто зробити щось хороше з кращих спонукань. А зробити те, що людині справді потрібно. І якщо вона сама не просила — варто уточнити, як саме і в якій формі ви можете бути корисними.
5. Знецінювати проблеми
Нас, на жаль, рідко вчать, як підтримувати інших. Коли ми бачимо когось засмученим або тривожним, нам стає незручно. І один із природних поривів — «полагодити» співрозмовника. Сказати, щоб думав позитивно, що це не проблема, он у голодуючих дітей в Африці все серйозно. І взагалі — хай перестане сумувати й усміхнеться.
Тільки це не працює. Якби складні почуття можна було вимкнути за бажанням, усі б давно ходили щасливі, як герої анекдотів. Але придушувати емоції не тільки важко, а ще й шкідливо — якщо робити це постійно. А коли людині погано, її проблема здається значущою. А отже — вона такою і є, незалежно від того, наскільки серйозна «насправді».
Інша річ — у нас самих не завжди є ресурс вислухати, підтримати, вникнути. Але в такому випадку краще просто не втручатися, ніж говорити дежурні фрази.
6. Вибачатися для годиться
Просити вибачення — це теж навичка. Відчувати себе винним неприємно, тож часто ми вибачаємось так, ніби й не винні зовсім. Наприклад, кажемо співрозмовнику, що це він нас довів, або просто намагаємось зам’яти конфлікт.
Але слово «вибач» — не чарівне. Воно саме по собі не знімає образу. Тому просити вибачення варто щиро: визнаючи свою провину й демонструючи готовність зробити все, аби таке більше не повторилося.
