В який спосіб вшанувати Леоніда Кононовича, батька українського бойовика, яким він заявив себе на початку 90-х, ми вже знаємо. Тим паче, коли він нещодавно видав свій феноменальний роман «Чигиринський сотник» про стародавні часи запорізької слави, козаків-характерників, та малого джуру, що вибився у світ рятувати Україну. По суті, це український Толкін, а також вітчизняний Ден Браун і Перес-Реверте в одному жанровому флаконі.
Але все це в жанровому, мовити б, еквіваленті, а як щодо громадського визнання? І ось, нарешті, сталося. «Чигиринський сотник» отримав першу премію Держтелерадіо в номінації «Проза», і це правильне рішення, оскільки такої яскравої оповіді в сучасній українській літературі годі й шукати. В неукраїнській історії письменства, можливо, щось подібне знайдеться, але хіба що за часів трубадурів зі скальдами і лицарями Круглого столу, де геральдика стилю поєднується із бойовою динамікою історичної саги. Натомість сьогодні, як знати, всі полюють за сюжетом, і мало хто дбає про орнаментальність, жанрово-стилістичну канву, відповідну поетику героїчної оповіді, де не лише вибухи гармат і мушкетів, але й мудра сповідь історії достоту в усьому, що згадується зокрема в романі Кононовича. Зброя, вбрання, традиції і ритуали, коли герої «в кожухах, вивернутих догори вовною, у шапках пелехатих, і під кожним бахмат добрячий», і «тільки зблизька знати було, що то щирі запорожці, бо в шаблі, ратиська й огневу стрільбу озброєні».
Зчаста українська традиція перегукується в цьому романі з чужинними світоглядними практиками, але на це так само існує слушна одповідь. Особливо, коли, наче у «Володарі перснів», де орки мчать верхи на варгах, «з-за річкової кручі, хоркаючи, сапаючи і повискуючи, висипало стадо диких вепрів, на кожному вепрові сиділа верхи старезна кощава відьма зо щитом на плечі та мечем при боці». Отже, про що це свідчить? Про спільну міфологію як коріння казки під колискою людства? А чи про спільні вірування, які проростали у переказах різними мовами, якими люди в усьому світі молилися до одного-єдиного Бога в різних подобах? У будь-якому разі, в історії літератури ця межа, наче у «Чигиринському сотнику» Кононовича пролягає поміж білим світом і пеклом. «Така се місцина, куди й ворон кості не заносить, бо воно ні, те, ні се – ні Богу не належить, ні чортові! Ото й водиться тут нечисть, та ще татаре тирлуються, як мають в Україну йти».
У такий спосіб триває ця гостросюжетна оповідь про малого козака, що наче вимандрував з прадавньої міфології таким собі безжурним їздцем демонологією нашого краю. А саме звідти, де Дике Поле і Базавлуцький ліс, де в пеклі Чорнобог-Триглав панує, а на цьому світі йому служать відьми, перелесники і песиголовці. І де живуть козаки-характерники, що моляться батькові Дажбогові та Матері Божій, Пречистій Ладі, до чиєї історії автор роману сюжетні ходи прокладає. І якщо у того ж Толкіна світом перстень править, то тут – Троянів ключ, що ним Господь землю одімкнув, і який приходить в Україну, коли на нею лихо зависне. Коли ж до правди, то це як Троянський кінь українства у засмічене західною культурою сьогодення. Або вірус Троян, покликаний знищити бацилу зневіри у звироднілих читацьких душах. А що в романі козаки, а не ельфи попереду, то це все даруйте, бо на те й кров у запорожців, щоб її проливати, як слушно зауважує автор. А як інакше? Або, як каже старий козарлюга у Кононовича, нащо козакові знати свою долю? Мовляв, «козацька доля у Бога на колінах, то ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, – бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!»
По суті, «Чигиринський сотник» – це справжній лицарський роман, який на догоду сучасній моді доводиться рекламувати, як «козацьке фентезі». Але навіть у цих шорах стилю все одно знайдуться шати, якими вільно буде не прикрити, але прикрасити суху табель про літературні ранги, бо на те авторова воля, що «наче козацьке право, яке завелося на світі, як і князів у Києві не було, та, либонь, і Києва самого». Таким чином, тверда жанрова категорія «фентезі» легко розчиняється в контексті «українського світу», який в романі нашого автора не вимагає ніяких «стилістичних» прикрас.
Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут
