Кохання, зрада і ненависть у книжках цього огляду не заступають сюжетного розвитку в описі чи то історичних подій, а чи буденної драми. Навпаки, яскраві типажі, характери і постаті героїв, з яких і складається, власне, будь-яка історія, додають оповіді життєвої снаги, позбавляючи її картонної бутафорії.
Ярослава Дегтяренко. Лицарі Дикого Поля. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2016
Авторка цього надзвичайно цікавого роману наполягає на його актуальності у наш непростий час, коли вкотре постає питання єдиної і неділимої Української Держави. Як же так, спитаймося? Події, описані у цій буремній епопеї, сталися триста шістдесят сім років тому, а перегук із сучасністю неухильно стає на очі? Саме так, бо, як казав римський літописець, прагнучи миру, готуйся до війни, і тому все у цьому романі актуальне. Тут докладно, буквально день за днем, описано Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку битви, події літа 1648 року, складну політичну ситуацію, у якій опинилася Україна без надійних союзників, і яка спонукала простий український люд до повстання. Як про це розповісти, винісши за історичні дужки знайомі з трилогії Генріка Сенкевича постаті хрестоматійно замисленого Богдана Хмельницького, запального Івана Богуна, підступного Потоцького. І якщо вже мова про польську епопею «Огнем і мечем», то якими, згадаймо, показані у ній наші запорожці? Дикуни, бандити, головорізи – інакшої оцінки для повстанців автор не знайшов, але чи всі з них були такі? Попри те, що образ рядового, але не пересічного козака в авторки більш автентичний, ніж у наських істориків, не кажучи про не-наських режисерів, чи не вперше дається психологічний портрет польського вояцтва. «Усі ці шляхтичі на чолі зі своїм гетьманом – своєрідні патриції Речі Посполитої – могли стати її гордістю, її опорою, її міццю, – погоджується авторка, додаючи: – Але вони воліли марнувати своє життя в рясних бенкетах і узливаннях, полюваннях та інших забавках, водночас тупіючи й опускаючись, доводячи рідну Польщу до анархії та беззаконня своїм свавіллям, жадібністю й жорстокістю». Тож побуту в романі більш ніж достатньо, причому з обох боків – звичаї, родинні та релігійні стосунки, а також суто людські почуття, ті самі – ненависть зрада, кохання, що не заступають сюжетного розвитку, а навпаки – додають йому життєвої снаги, олюднюють, позбавляючи картонної бутафорії.
Кларісе Ліспектор. Час зірки. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
Напевно, найточніше про стиль та стилістику цієї авторки свого часу висловився відомий американський перекладач Григорій Рабаса. «Я був вражений зустріччю з рідкісною жінкою, – вигукував він, – яка виглядає, як Марлен Дітріх, а пише, як Вірджинія Вульф!» Хай там як, але стиль письма Ліспектор – справді легкий, нехитрий і, звичайно ж, пристрасний. Утім, усе це, можливо, лише в українському перекладі, за що маємо дякувати перекладачу. Бо це не «містечкова» проза Бруно Шульца або Йозефа Рота – п’янка, екзотична і безумовно «колоритна» – хоч би які близькі були родинні зв’язки цих авторів з українськими корінням, а цілком «міська» і навіть «європейська». (У 1940-х роках Ліспектор мешкала в Європі). Насправді, це історія непримітної друкарки, «дівчини з південного сходу», розказана від імені юнака, який єдиний не помічає її ущербності, готовий дарувати їй квіти, парфуми і слова. Свінг його летючого стилю перетворює героїню снів у джазову «дівчину з Іпанеми» у виконанні легендарного Стена Ґетца (Станіслава Гаєцького, видатного американського джазового музиканта українського походження) і «кінематографічну» Амелі, яка безтурботно посміхається всім на вулиці, оскільки її все одно ніхто не помічає.
Ніколас Спаркс. Записник. – Х.: Віват, 2016
…Що й казати, картинку малювати автор цього роману вміє. А це ж головне, щоби в сучасного читача одразу образ змалювався, пейзаж склався, ситуація вибудувалася. Тож уявіть собі старого, який, наче Клінт Іствуд в «Гран Торіно», сидить біля вікна, затуманеного «подихом майже згаслого життя». Шарф, який сплела дочка на його день народження тридцять років тому, не гріє душу, бо наш герой не може зігрітися від часу, «коли Джордж Буш був президентом», а медсестри за спиною в будинку престарілих знай собі пліткують. І застереження на початку оповіді недаремне – будь-які збіги з реальним життям випадкові, а імена, герої та події – витвір авторської уяви, бо таке мало з ким може статися. А саме – читання старого записника, що повертає усім іменам, героям та подіям несподівану силу, творячи з буднів старого справжнє диво, а з нашого читання чужої долі – Книгу життя минулих поколінь. Звісно, це про кохання. Ясна річ, що романтики назвуть цю історію драмою, а циніки – трагедією. Передбачаючи це, герой не скаржиться, свідомий того, що міг би нам на потіху «наповнити скаргами й цирковий намет», а намагається повернутися, та й нас повернути до того самого місця, але багато років тому. Коли шарфи ще гріли, президентам вірили, а споглядання світу з веранди в жовтні 1946 року не було таким тоскним і гідним ностальгійної екранізації, як у випадку із «Записником» Ніколаса Спаркса.
Олексій Нікітін. Victory Park. – Х.: Фабула, 2016
Роман «Victory Park» Олексія Нікітіна – цікаве чтиво про авантюриста, що косив під Боярського, ну, і трагічне, якщо згадати Афганську війну, яка відгукнулась в локальному сюжеті твору з обороною київського парку «Перемога». Це коли пенсіонери під «Інтернаціонал» в атаку на міліцію ходили. Крім того, тут безліч історій про те, як народу в 1980-х «обіцяли докторську ковбасу, сардельки «Молочні», обіцяли навіть вершкове масло в пачках по тридцять чотири копійки». Загалом метафоричний «Victory Park» – це майже альтернативна історія – ось що таке цей роман з часом, що трапився в Києві перед самим розвалом Радянського Союзу. Про це ви навряд чи знайдете в офіційних документах. «Джинси Віля купив минулого літа, – підтверджує автор. – Узяв дві пари за вісім червінців у фіна з «Ленінської Кузні» у валютному барі «Либіді». Другу пару потім скинув за стольник Белфасту, відбивши покупку».
Олена Захарченко. Вертеп. #Роман про Майдан. – К.: Нора-друк, 2016
Авторка цього незвичайного роману про нещодавні революційні події, які змінили світ, недаремно вважає, що кожне історичне дійство відбувається на двох поверхах вертепу. На верхньому – героїзм, зрада, самопожертва та національні символи. На нижньому – прості людські взаємини. Тож, як нам нагадують, «спершу була ейфорія, коли людей було повно, люди зустрічалися й обіймалися, люди приїхали з різних міст, люди були старі й молоді, усякі різні, але всі веселі, і всі були раді, що тут опинилися сьогодні». А потім, як, знов-таки, нас попереджали, назовні виринали «відчай, дрібні шахрайства і задавнені комплекси». Адже будь-яка Революція – це не лише барикади і виступи зі сцени, це також обов’язкова межа в особистих стосунках у вчорашніх приятелів, друзів і навіть коханців, а також тихий голос вглибині душі. Але спочатку, звісно, здивування, дитячі пустощі, нерозділене кохання, просто цікавість до незнайомих людей: «- Знаєш, кого я бачив? – раптом перебив сам себе Омелько. – Я бачив учора цю саму вашу подружку, Вітку, з якою ви з Тарасом в універі вчились. Я її по фотографії з фейсбуку пізнав, я якраз перед тим лазив по її профілю! – Нащо тобі її профіль? – питала і сміялася я. – Чого ти там лазив? – А мені подобається знаходити профілі всяких цікавих людей, тобі ні? З роману про Майдан, якщо чесно, можна скласти портрет нашої юної епохи не лише в профіль, а чи в анфас, а взагалі на тлі історичних декорацій та на зразок оптимістичної трагедії. Про те, як змінювалися ті самі профілі нашого люду на очах не лише героїв цієї драматичної оповіді, але й всієї країни, ба навіть, нагадаймо, всього світу – у «вертепному» дійстві роману. Високі стосунки, ідеї та поривання, а по тому – «низова» культура, темні пристрасті, таке зрозуміле всім «людське» питання.
Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут
