Вони набагато цікавіші, ніж ті, до яких ви звикли. Хоча часто пов’язані з труднощами.
Мисливці за мерцями
Звичайно, ці люди не вистежували зомбі, ми ж не у фільмі жахів живемо. Вони нишком викопували свіжі (іноді й не дуже) трупи з могил, знімали з них все більш-менш цінне, а потім продавали в анатомічні кабінети.
Річ у тім, що у Великій Британії з часів Генріха VIII хірургам дозволялося ексгумувати не більше шести небіжчиків на рік, і лише серед засуджених злочинців. Страчені люди, до речі, повинні були повисіти, закуті в ланцюзі, на шибениці для науки іншим. Такий похмурий символізм. Тому тіла діставалися не найкращим анатомам, і ті у прагненні науки намагалися всіляко обходити обмеження. Їм просто було цікаво, що в людини там усередині.
Хірурги наймали ризикових хлопців, котрі за скромну плату постачали їм матеріал. Особливо велике поширення ця професія набула у XVIII–XIX століттях, коли медицина стала розвиватися швидше.
Англійці іронічно називали цвинтарних викрадачів тіл resurrectionists — «воскресителями».
З погляду закону воскресителі не робили нічого аж злочинного, оскільки трупи нікому не належали — у гіршому випадку можна було на штраф нарватися. А ось близькі померлих були, як правило, незадоволені, що хтось колупається у могилах. Родичі пускали у хід найрізноманітніші засоби, щоб уберегти покійників від викрадення. Одні чергували біля цвинтарів і, заставши ексгуматорів за цими заняттями, били їх. Деякі навіть організовували патрулі із собаками.
Інші поміщали тіла перед похованням в укріплені залізними ґратами труни, які було важко розкрити. Або використовували штуковини, які називалися мортсейфами. Їх встановлювали на могилу тижнів на шість, щоби труп встиг розкластися і стати непотрібним для копачів. Особливо такі клітки прижилися у Шотландії.
Математик і тополог Вільям Ходж якось порівняв единбурзькі цвинтарі із зоопарками — було дуже схоже.
Епоха мисливців за мерцями минула у 1828 році в Единбурзі. Сталось це після серії вбивств, організованих Берком та Хейром – парочкою викрадачів тіл. Коли небіжчиків, які померли своєю смертю, почало не вистачати, викрадачі вирішили «допомагати» відповідним кандидатам відійти в інший світ швидше. Таким чином, Берк і Хейр набрали матеріалу як мінімум на 16 «експонатів».
Згодом вбивства розкрили. Берка, як організатора, повісили, а його кістяк виставили в Анатомічному музеї Единбурзької медичної школи, де він перебуває і досі. Карма, мабуть. А хірургам влада Великобританії нарешті дозволила отримувати тіла для розтину більш легально.
Камергер стільця
У європейській високій аристократії було прийнято, щоб прислужували їм теж шляхетні панове, а не якась чернь. Наприклад, щоб одягати короля, потрібно було бути як мінімум бароном. Або на найгірший кінець адміралом флоту. Ця посада називалася гардеробмейстер.
Однак допомогти величності застебнути штани або залізти на коняку — це ще куди не йшло. Придворним доводилося виконувати й неприємніші заняття. Наприклад, витирати монарший зад після здійснення природних потреб. Дворянин, удостоєний такої честі, іменувався камергером стільця (англ. Groom of the King’s Close Stool). Ця посада згадується в історичних джерелах з початку Тюдорівського періоду (1485).
Король не міг дозволити, щоб його під час туалету чіпав слуга-простолюдин. Інакше монарх міг випадково схилитися перед смердом, а це впустило б честь корони. Тут потрібна допомога людини благородної крові.
Робота була відповідальною. Крім іншого, «майстер туалетних справ» подавав величності чашу з водою, щоб помити руки, рушник і відповідав за роботу королівського кишківника. Виражалося це в тому, що камергер стільця стежив за дієтою короля. Щоб із цим самим стільцем було все гаразд.
Камергер стільця також служив королеві особистим секретарем, адже, як відомо, дуже часто розумні думки, які варто було б записати, з’являються у самий невідповідний момент.
Пост камергера стільця існував до 1901 року. Потім король Едуард VII, справедливо розсудивши, що вже дорослий і може користуватися туалетним папером без сторонньої допомоги, скасував посаду.
Цирульник
Швидше за все, при слові барбер (barber surgeon) ви уявляєте собі татуйованого хіпстера з борідкою, що жонглює ножицями і кремами для натирання лисини. Але справжні середньовічні барбери були набагато суворішими хлопцями.
Медицина в ті часи була така собі, і особливої пікантності ситуації надавав той факт, що лікарям, власне, лікуванням займатися фактично не можна було. Вони отримували освіту в університетах з праць Гіппократа, Галена і Аристотеля, а багато з них до того ж і духовний сан отримували. Тому дипломованому лікарю не можна було різати людей і взагалі якимось чином забруднити руки кров’ю.
Ось так пораниш палець, а такий dottore тебе і перев’язати не зможе. Натомість прочитає лекцію про зв’язок гріха із хворобою та зціленням. Молись — і палець загоїться і чума пройде.
Тож лікарі лікували тільки «внутрішні» хвороби. До них належали захворювання шлунку, серця, нирок, печінки, легень і, звичайно, душі. А «зовнішні» захворювання, тобто переломи, рани, опіки та інші неприємності віддали на відкуп барберам.
Типовий середньовічний цирульник міг не тільки підстригти і поголити вас, але ще зробити масаж, вправити вивих, перев’язати рану, поєднати краї кістки при переломі і накласти шину, помити вас у лазні, поставити клізму або банки, витягти кулю, що застрягла в організмі, або інший сторонній предмет та навіть вирвати зуб. Могли і кінцівку гниючу відпиляти, і п’явок приліпити, і припалити щось. Будь-який каприз за ваші гроші.
Особливо відповідально барбери ставилися до кровопускання. У середньовічній Європі застоєм крові в організмі пояснювалося все: від застуди та любовної туги до спадкових хвороб і лихоманки. Отже, кровопускання або флеботомію виконували з приводу і без, просто для профілактики. Це як зараз вітамінку з’їсти.
Проте оскільки тоді про гігієну люди мали дуже невиразне уявлення, барбери мили свої інструменти дуже рідко.
Традиційний «стовп перукаря» символізував операцію, яку зараз проводить цирульник. Стовп із червоними смугами означав, що перукар пускає клієнтові кров, із білими — рве зуби чи вправляє кістки. А сині смуги показували, що невідкладні операції завершено і можна спокійно поголитися.
До цього дня біля входу в цирульні встановлена біло-синьо-червона палиця, що крутиться .Це данина традиції. Правда, сучасні цирульники, на жаль, втратили навички: ні зуб вирвати, ні ногу відрізати не можуть.
Похоронний клоун
Похорон — вкрай похмурий захід. Усі плачуть, ходять засмучені. У Середньовіччі вважали, що це нікуди не годиться.
Стародавні римляни вважали, що надто сильно засмучуватися на похороні недобре, адже це ображає небіжчика. Неприємно, коли на заході на твою честь усі сидять засмучені. А злити померлих негоже – а раптом померлий встане з могили, та ще й кусатиметься ночами чи насилатиме невдачу в любовних справах.
Тому аж до IV століття на римські похорони запрошувалася спеціально навчена людина, яка працювала там клоуном. Він одягав маску, що імітує риси померлого, наслідував його голос, кривлявся і підбадьорював скорботних родичів. Не сумуйте, мовляв, все нормально – це я.
Як ви, напевно, вже здогадалися, ставлення римлян до смерті було дуже специфічне.
Часто клоун був не один: ціла трупа показувала з себе веселих покійників. Дехто навіть був удостоєний честі зображати померлих імператорів, щоб усе було за вищим розрядом. Танцювати та веселитися на могилах анітрохи не заборонялося.
Похоронні клоуни були дуже шановними людьми, і їхня робота вважалася правильною та відповідальною. Між іншим, у Чехії вона існує й досі.
Судовий ентомолог
У той час, як у середньовічній Європі винних у злочині нерідко визначали судовими поєдинками або «випробуваннями віри» (зумів утримати в руках розжарену підкову — виправданий), у Китаї реально намагалися розслідувати злочини. Один із перших відомих судмедекспертів в історії — китаєць на ім’я Сун Ци.
У 1247 році Сун Ци написав працю з судової медицини «Сі юань цзи лу», «Збори звітів судді Суна про зняття несправедливих звинувачень», в якому розповів, як потрібно розслідувати злочини.
Наприклад, він пояснив, як можна виявити малопомітні подряпини від ножових поранень на кістках загиблих, накривши їх напівпрозорою жовтою парасолькою, зрозумів, чому утворюються трупні плями і як відрізнити прижиттєві рани від посмертних. Також він розпізнавав ознаки отруєння миш’яком та іншими отрутами. Загалом створив справжній довідник для патологоанатома.
Для порівняння, у Європі про подібне почнуть замислюватися лише з 1602 року, коли італієць Фортунато Феделе опублікує свій перший трактат із судового дізнання.
Але справжнім досягненням Сун Ци було визначення часу смерті за станом личинок трупних мух на тілі. Історики вважають цього китайця прабатьком судової ентомології. У своїх мемуарах Сун Ци описав, як одного разу мухи допомогли йому розслідувати смерть зарізаного селянина.
Сун зрозумів за формою ран, що жертву вбили серпом для збирання рису, і наказав усім мешканцям села розкласти свої серпи на землі. Замиті сліди крові на знарядді вбивства, невидимі неозброєним поглядом, привернули увагу м’ясних мух, і власникові довелося зізнатися у скоєному.
Це перше задокументоване застосування судової ентомології. Звісно, знаходити злочинців, використовуючи мух, не кожен здогадається.
Європейці дещо відставали на терені судової ентомології. Просто вони не вважали мух чимось значимим. Передбачалося, що комахи з’являються самі собою із фекалій, бруду та інших неприємних субстанцій.
Тільки в 1668 році італієць на ім’я Франческо Реді здогадався це перевірити, засунувши шматок гнилого м’яса в банку і замотавши горловину ганчіркою. Мухи в банці не утворилися, і так Реді спростував головну на той час теорію самозародження.
А пов’язати життєвий цикл мух і стан тіл убитих людей у Європі змогли аж у 1855 році. Це заслуга французького доктора Луї Франсуа Етьєн Бержере, який народився через шість століть після Сун Ци. І в Європі, і в Азії судова ентомологія існує і зараз.
Хлопчик для биття
Узагалі-то бити дитину за її провини не дуже добре з погляду сучасних психологів та педіатрів. Але п’ять століть тому ніхто думки цих розумників не питав, і дітей били зовсім даремно. За невеликим винятком: чіпати синів монархів було заборонено.
«Лорд – майже те саме, що король. Король майже те саме, що бог», – Віктор Гюго, “Людина що сміється”
Вважалося, що монархи підзвітні лише Богу. Це поняття називалося divine right of kings, тобто божественне право. Тож відтягти малолітнього принца за вуха, якщо він, скажімо, вазу розбив чи придворну даму за сукню смикнув, міг лише король чи сам Господь Бог. А в них, напевно, були важливіші заняття, ніж виховувати якогось дрібного хулігана.
Тому придворним, які займалися королівськими дітьми, доводилося вдаватися до винахідливіших способів виховання.
З ранніх років до принців приставляли спеціального малюка, найчастіше шляхетної крові (але могли і безпритульного хлопчика для цієї мети взяти, щоб не шкода було). Він отримував посаду «хлопчика для биття» (англ. whipping boy; нім. Prügelknabe). Якщо його високість погано поводився, отримував на горіхи за нього саме Prügelknabe.
Хлопчик для биття та принц росли разом, були друзями. Найчастіше бувало так, що хлопчик ставав єдиним товаришем спадкоємця короля. Отже, коли за провини принца карали його кращого товариша, перший відчував сором і каявся (або ні, якщо був егоїстичним негідником).
Дворяни по-справжньому змагалися за право зробити свою дитину професійним хлопчиком для биття, оскільки ця посада могла забезпечити величезний вплив у дворі в майбутньому.
Але заради справедливості варто сказати, далеко не всі королівські нащадки мали спеціально уповноважену особу, готову отримувати прочухана за їх витівки. Того ж Людовіка XIII часто били у дитинстві за дефекти мови. Однак монарх виріс і навіть отримав прізвисько Справедливий.
