Головна подія в літературному та видавничому світі – це безліч нових книжок, зустріч з авторами та зарубіжними гостями і, нарешті, присудження премій та нагород. Тож щоб не розгубитися серед цих подій, варто наперед дізнатися, що ж цікавого нас чекає на «Книжковому Арсеналі».
Домінік Фортьє. Книжкова обитель. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2018
Страх перед друкованим словом – знайденою у сховищі стародавньою книгою – іноді переважає навіть побоювання головного героя цього роману, що все розумне довкола зникне. Розповідь ведеться, по-перше, від імені переписувача книжок у неприступній фортеці, що стоїть острові, і звітувати йому, колишньому художнику, що втратив дружину, доводиться перед церковним начальством. Буквально відстоюючи кожну з книжок – чи то з магії, а чи з будівництва – оскільки деякі можуть стати не лише променем світла чи рятівною лампою прогресу, а навіть пожежею, від якої спалахне все королівство. Однак, ідеї просвітництва все ж таки знайдуть дорогу, і ця ідея несподівано відлунює у другій, паралельній частині оповіді, де розповідає сама авторка. Мова про її життя, таємниці творчості та радощі материнства. Таким чином, маємо своєрідний роман у романі, рукописну спадщину стародавнього майстра і справжній майстер-клас від відомої сучасної письменниці.
С. Дж. Тюдор. Крейдяна людина. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018
Хоча все, що сталося на початку цього моторошного детектива, було в далекому дитинстві головного героя, але згадка про страшне вбивство знаходить його навіть через сорок років. Так само, як правосуддя. Його старі добрі друзі – Гладкий Ґев і Металевий Міккі, Гоппе і красуня Ніккі – які ніде не поділися, хоча саме один з них надсилає здалеку електронного листа, в якому йдеться про те, що він знайшов вбивцю. І з пам’яті спливає спогад про те, як малий герой разом з учителем рятував дівчину, яка стала жертвою нещасного випадку на каруселі, а потім в лісі знайшли обезголовлений труп, а голову так і не відшукали… Зате в річці виявили тіло його кривдника Шона, про якого той же вчитель казав, що закони карми його покарають. Невже це він з’являвся вночі, малюючи крейдою чоловіка, або, може, це жартували друзі? «І лише на півдорозі до школи до мене дійшло, – згадує малий герой. – Кожен знас мав свій колір крейди. Гладкий Ґев червону, Металевий Міккі блакитну, Гоппо зеле¬ну, Ніккі жовту, а я помаранчеву. Жоден із нас не малював білою крейдою». Також в будинку вчителя виявилися портрети постраждалої дівчини з каруселі. Але набагато гірше те, що в перекличці розділів з минулого і сьогодення несподівано виринули крейдяні чоловічки, яких друзі використовували в дитинстві, як зашифровані послання. Вже дорослий герой знову бачить ці дивні знаки. «Я не міг відвести погляду. Сланець навколо печі повністю покривали малюнки. Сліпучо-білі на темно-сірому. Десятки однакових, намальованих один на одному ніби божевільної рукою. Білі крейдяні чоловічки».
Айріс Мердок. Чорний принц. – Х.: Віват, 2018
Цей захоплюючий роман – історія немолодого письменника, який мріє написати, нарешті, воістину великий твір. З одного боку, його пошуки себе в контексті постійних професійних, родинних і побутових проблем можуть видатися рутинними, якби не пригода, яку йому судилося пережити. З другого, не просто кохання, зрада чи неможливість усамітнення роблять з цього чтива інтелектуальний бестселер з відсиланням до Шекспіра. І не лише розповідь про старіючого літератора, котрий переживає складне почуття до 20-річної дочки свого колеги, а ціла подорож підсвідомістю героя, хитросплетіння філософії, психології, мистецтва, що затягують в сюжет твору – ось чим цікавий цей роман. Популярність друга і колеги, легкість з якою книги виходять з-під його пера, стають предметом гарячих суперечок, і одного разу наш герой вирішує тікати, щоб створити свій власний шедевр. І навіть те, що він одразу стає всім потрібний – другові, його дружині, власній сестрі та навіть колишній жінці – не може загнати його в глухий кут так, як це зробить він сам через свою поступливість. Оскільки, навіть фінальні невдачі не зможуть відібрати розуміння того, наскільки цінне може бути запізніле кохання, як самотньо може почуватися людина навіть в колі близьких людей. І як мистецтво і література здатні впоратися із цим, роблячи всі життєві та любовні переживання лише робочим матеріалом, стимулом до творчості, імпульсом до дії. «У якомусь сенсі ця книжка – історія мого життя, – підтверджують наприкінці. – Але, сподіваюся, це ще й чесне оповідання, проста історія кохання».
Олесь Ульяненко. Софія. – Х.: Фоліо, 2018
Старі, як світ, сюжети у викладі цього автора – і церковною анафемою покараного, і в порнографії звинуваченого, і, нарешті, убитого «за нез’ясованих обставин» – щоразу виглядають трагічно привабливими. І все через те, що Ульяненко, немов Буковскі, пише «з життя», тобто, не вигадує, а розповідає все, як є, як було, і як буде. Хоча, на перший погляд, кримінальний світ в його текстах мало чим відрізняється від того, що ми бачимо в житті і по телевізору. Але зрозуміти його героїв та їх дії – так, щоб читач не тільки отримав задоволення від чергової «чорнухи» з «полуничкою», а перейнявся гірким пафосом автора – це було під силу тільки Ульяненку. Ось і на цей раз його новий роман, останній з кримінального циклу, заснований на реальних подіях, хоча, дійсність в ньому «деформована» особистими рефлексіями героя, і в цьому теж суть магії цієї прози.
Наталя Тисовська. Київські канікули. – К.: Нора-Друк, 2018
За сюжетом цього роману, американська аспірантка Дженні приїздить в Україну, де її одразу ж грабують в метро. І це була не остання халепа, в яку вона втрапила, вважаючи, що така вже її доля. Утім, насправді це виявилися ще квіточки, оскільки далі вона на пару з незнайомою дівчиною стала свідком пограбування, в результаті чого обох вивезли за місто, де тримали замкнутими в хаті якомусь селі. І навіть зустріч з іншими учасниками цієї пригоди – малим Санею з псом Тунгусом, Максом і Юрком – не зупинили навали подій, які, здавалося, як навмисне складаються в загадковий, таємничий і кримінальний пазл. «Роззявивши рота, я втупилася в екран. У голові роїлися якісь цілком божевільні думки. Поліція точно обстежила той будинок, на який вказала я? Звідки там міг бути труп? Ми з Лідою, тікаючи, ніякого трупа не лишали. Чи лишали? Пригадую, нам принесли чипси на вечерю. Потім по черзі вивели у вбиральню – спершу мене, тоді Ліду. Коли Ліда повернулася, за нами ж хтось замкнув двері? Чи ні? Хоч убийте, не пам’ятаю».
автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для ВСВІТІ
