У всіх книжках цього огляду так чи інакше за торкнута тема мандрів – чи то у далеку історію, а чи в сучасне життя так само неблизького Квебеку, що в Канаді. Натомість зробити з буденної подорожі цікаву літературну мандрівку, не схожу на туристичну, а з міської прози – сучасний бестселер кожен з авторів намагається по-своєму.
Володимир Потульницький. Корона та ціна: Історіософія династичної історії Центральної та Східної Європи IX-XVIII ст. – Л.: Наутілус, 2018
Вже вкотре книжка львівського «Наутілуса» підтверджує концептуальний статус видавництва, яке робить лише непроминальні та вартісні речі. Цього разу це дослідження, присвячене актуальним історіософським проблемам історії України та домінантних щодо неї націй в добу середньовіччя та ранньонового часу. Це були часи, коли наша країна з повним правом могла інтегрувати свою історію у світову. Адже українці, крім князівсько-королівських династій, мали ще дві гетьманські — Хмельницьких та Скоропадських, які фактом свого існування вписали Україну в систему європейських координат династичного державотворення. Окрім цього, в книжці розкривається чимало «білих плям» історії, і ми дізнаємося правду про багатьох історичних героїв та персонажів. Тож нас чекає зустріч з видатними історичними постатями, які дещо маліють при розгляді крізь призму не «фактографічних», відредагованих у літописах, подій, а в контексті історіософського підходу до штампованих стереотипів. Зокрема про те, хто назвав Ярослава – Мудрим, до кого на поклон ходив вільнолюбний Олександр Невський, як імітував заколоти Іван Калита. Так само ми дізнаємося про цікаві подробиці щодо ролі здобичників-варягів в утворенні та консолідації давньоукраїнської княжої держави, імперію Габсбургів на політичній авансцені Європи та історію Великого князівства Московського, Великого князівства Литовського і Королівства Польського. На основі авторської методології з історіософського погляду розглянуто вузлові проблеми української та загальної історії, з’ясовано спільне та відмінне у менталітеті, специфіці державних утворень і функціонуванні політичних систем різних типів держав,
Євген Лакінський. Мій Квебек. – К.: Нора-Друк, 2018
Ця незвичайна книжка про життєвий вибір 22-річного одесита, який емігрував до Канади, має підзаголовок «Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді», і це вже від початку інтригує. Справді, потрапивши після закінчення одеського політеху до своєрідної школи життя найвищого випробувального ступеню – наче в багатонаціональний казан культур – автор-герой зіткнувся з екзотикою не лише географічного, але й ментального характеру. Звісно, довелося попрацювати, і то не лише над французькою, яка у Квебеку головна з мов, і якої автор на початку не знав, але вивчив. «Я був першим (і поки що єдиним) українцем серед бібліотекарів Національної асамблеї (парламенту Квебеку) за всю її двохсотрічну історію», – несподівано дізнаємося ми подробиці культурної «інтеграції» Окрім опису цікавих зустрічей, вражень і видовищ, маємо, по суті, курс з виживання у закритій спільноті, позбавленій, як виявилося, расизму та інших соціальних речей, щодо яких існують численні забобони. Місто Квебек — закрите: люди знають виключно свою культуру, лише свою мову і тільки свої реалії, – дізнажмося ми про місцеву специфіку. – Решта світу знаходиться нібито «ззовні». Квебекуа, які переселяються сюди у дорослому віці, інколи жаліються, що тут «важко інтегруватися». Та саме у цьому місті за чотири роки замішування в мене з’явилося більше друзів, ніж за шість років — у багатокультурній, «відкритій світові» Оттаві.
Алексей Бобровников. Крайности Грузии. – Х.: Фоліо, 2017
Ця збірка «грузинських» етюдів від автора, що проїхав велосипедом крізь всю легендарну країну горців, цілком у нинішньому тренді «мандри замість туризму». І тому життя екзотичного краю показане не з офіційного боку, а з «народного» нутра, чим книжка відрізняється від звичних путівників. Або якщо й так, і треба визначити жанр, то зауважено, що це «емоційний путівник». «Цей хлопець повторив те, що сто п’ятдесят років тому зробив Дюма: – зауважує Вахтанг Кікабідзе, – він проїхав Кавказ, поглянувши на нього свіжим поглядом». А хіба може бути інакше в Грузії? Відповідь на це риторичне питання ми так само отримаємо. А також дізнаємося про те, що можна пити в Грузії, крім кахетинського? Що ми знаємо про Воєнно-Грузинську дорогу, крім того, що Остап Бендер з Кісою Вороб’яніновим танцював на ній лезгинку, випрошуючи гроші у пасажирів автобусів. А ще, звичайно, про час, який тут точиться паралельно з виростанням трави. За переказами, під час Першої світової війни на допомогу царю прийшов озброєний загін грузин. Танки, літаки, бронепоїзди – і триста середньовічний лицарів з мечами і в обладунках. І все-таки, грузинський фольклор не дуже розходиться з життям. Пригадуєте анекдот про грузинську кухню, в якому вередливий відвідувач все просив і просив «чогось гостренького» в офіціанта, аж поки той спитався: «Кинджал в дупу підійде?» Те саме, до речі, в реальності, коли перше питання до автора книжки, що пролунало від грузинського друга, якого давно не бачив, було таке: «Чи коли-небудь відчував холодний ніж у животі?»
Антон Фридлянд. Путешествие вместо туризма. – Х.: Виват, 2017
Автор цієї книжки, відомий київський письменник і журналіст пропонує нетривіальний погляд на звичайнісіньку мандрівку, яку, на його думку, аж ніяк не варто плутати з виснажливим походом за три моря. 28 країн, в яких побував автор, і які напрочуд лаконічно, яскраво і детально описує у своїй книжці – це одна велика пригода, позбавлена будь-яких подорожніх незручностей. Справа в тому, що у даному випадку він не турист, який не знає, що саме подивитися і як розважитися у тій чи іншій країні світу. І його книжка – це не путівник, який відрізняється від звичної продукції цього типу хоча б відчутністю набридлих оповідок про всім відомі пам’ятки архітектури і популярні місця на традиційних туристичних маршрутах. Насамперед автор приділяє увагу не таким очевидним місцям відпочинку, зазвичай відсутнім в офіційних туристичних путівниках, не забуваючи при цьому детально роз’яснити процедуру в’їзду та візові правила, якщо мова не про Європу, а також розповісти про ціни, місцеву кухню, транспорт. У першій частині книжки розповідається про безвізові країни, у другій, відповідно, навпаки. І триває ця захоплююча подорож від Камбоджі та Грузії, і від Чехії до Нідерландів.
Елена Мордовина. Баланс белого. – К.: Каяла, 2017
У цьому романі, авторка якого претендує на лаври Джека Керуака, бенкетує молодість – тусівка, театрали, мандри автостопом. Коньяк з вишневим соком, склянка плану, легкі «Мальборо» і «Лілі Марлен» на відеокасеті. По тому зазвичай «упаковка «Сибазона» удивительно похожа на пачку «Житана», але це дрібниці в порівнянні з прозою Бориса Віана, яку нагадує роман. «Все было раскидано – рюкзак, карримат, новеллы Сэлинджера, лента презервативов с ребрышками в красной коробке. На столе валялись кубики бульонного концентрата, на полу – подсушенные кусочки ветчины в корочке коричневого сахара и горчицы, анчоусы в жестяных коробках. Блокнотики, карманные книжечки безвестных поэтов, альбомы Бердсли – все, что должно иметься у добросовестного каторжанина собственного интеллекта». Втім, часи були не декадентські – тривала київська епоха індіанського літа, коли здавалося, що «сексуальное влечение – не есть исходная мотивационная тенденция», і що порошок в іграшковому ведмедику, від якого помер Джим Моррісон, і за який тепер страждати героїні, наснився Київській Лаврі уві сні про Василя Блаженного.
Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для ВСВІТІ
