«Донецька» тема в літературі не завжди була популярна серед авторів з читачами. Перших, як правило, ніхто не знав, другим вистачало того, що в шахтарському краю викладав Василь Стус і народилася Емма Андієвська. Натомість з часом все змінилося, будь-яка оповідь з Донбасу довоєнного, а краще воєнного часу сприймається читачами з надзвичайною увагою, натомість автори, які, здавалося, стали через це відомими, не дуже радіють своїм перспективам. «Ничего уже не вернется, и ничего уже здесь не будет, – переконують в одного з них. – Помнишь Славика и Клару? Ночью к ним приходили трое с автоматами. Предупредили, если еще раз они на своем сайте напишут что-нибудь нелестное о русской идее, схлопочут по пуле в живот. Еще счастливо обошлось, могли бы ребят кинуть в подвалы бывшего СБУ».
Олексій Жупанський. Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек
…Роман «Чорний генсек» Олексія Жупанського можна назвати найкращим «донецьким» чтивом сьогодення, а також гідною відповіддю постмодерніста, якщо вже говорити про альтернативну історію. Адже український постмодернізм ранньої доби, який цілком законно дратував своєю невиправданою вседозволеністю, насправді не помер, а перекинувся на інші жанри нашої літератури. Останнім часом у нас вийшло чимало книжок про цей забутий донедавна регіон, і кожен з авторів по-своєму працював з тамтешніми кліше. Олексій Чупа у «Бомжах Донбасу», Володимир Рафеєнко у «Демоні Декарта» і «Довгих часах», Дмитро Савочкін у «Марку Шейдері», який взагалі поклав донецьку специфіку на мотив голлівудського кіно, створивши ремікс «Бійцівського клубу». Що ж до «Чорного генсека» Жупанського, то хтось скаже, що десь тут заритий Лавкрафт (можливо, тому що книжки цього великого і жахливого автора виходили у цьому ж видавництві). Комусь ввижатиметься Жадан (певно, через те, що авторська оповідь надміру «печальна»). Дехто порівнюватиме із Подерв’янським (очевидно, через засилля матюків і суржику). Але все це – лише для зубожілого у своєму вітчизняному ostмодерні споживача псевдопатріотичної баланди сучукрліту, натомість для більш обізнаного з бунтарської кухнею одинака скинеться це чтиво на авангардні фільми Бунюеля, Годара, Антоніоні. Так само стилістичним дрейфом убік метафізичного реалізму в дусі не стільки Лавкрафта, скільки Павла Пепперштейна та інших маркшейдерів «незалежної» епохи на зразок згадуваного Савочкіна чи навіть Дмітрія Глухівського автор «Чорного Генсека» упевнено виходить за межі калинового дискурсу, створюючи власну казку про українського Голема.
Володимир Рафеенко. Долгота дней
Новий роман плюс новели донецького автора, який нині мешкає в Києві – про «умовне місто Z на сході України», з якого його герой втік було в столицю, оскільки надто тісним і жорстоким виявився «рускій мір», який окупував його рідні краї. По суті, це хроніка подій, зав’язана на історії чергового бідаки-фотографа, який, не вірячи в долю, довго придивлявся до передвоєнного шабашу диких гастролерів на чолі з російськими «відпускниками», аж поки страшна трагедія увірвалася в його особисте життя. Может, правы они, – міркував він спочатку. – Может, Запад во всем виноват? Может, и виноват. Но почему-то Запад по-прежнему оставался на западе. А вот с востока народу приезжало все больше. Бандиты и городские сумасшедшие вступили в свои права. По ночам стрельба и мародерство, днем лозунги, митинги и плакаты. Сушкин со страхом глядел на вооруженных людей. Они наглели от драйва, который придают оружие и власть. Чувствовали себя героями оттого, что громадный город взят ими без боя». Таким чином, у цьому романі – про кохання, смерть, втечу від долі, яку, як відомо, конем не об’їдеш. Тож, навіть виїхавши в столичну далеч, як, власне, й автор роману, наш герой змушений повернутися. Гіркі подробиці злиденного побуту в рідному місті, яке тепер не «может спать спокойно», мішаються з реалізацією творчого завдання, яке він вирішив звично поставити перед собою, щоб не помічати повсюдну окупаційну «довготу днів». З іншого боку, як вважає сам автор, його книжка виходить далеко за межі військової тематики. «Тому що це, перш за все,- роман загалом про Україну, – пише він. – Про національні та культурні виклики сучасності. Про жагу до життя і невідворотність смерті. Про щастя бути людиною».
Дмитрий Савочкин. Марк Шейдер
У цьому екстремальному довоєнному чтиві забагато нецензурних сцен і заборонених тем. Наприклад, пояснюється, чому державі вигідна проституція і наркоманія, куди дівається шахтарська зарплатня, і як саме міліція контролює злочинність. А ще маємо неприховану правду про каторжну шахтарську працю – буденне пекло назвою «забій», щоденний шахтарський наркотик, що зветься «нацвай» (на цвай – на двох), безликі роботяги на спільне для всіх прізвисько «Саня». Загалом цей роман – наче вибуховий коктейль, злитий у пластикову пляшку афористичної оповіді. Гротеск, чорний гумор, потік роздвоєної свідомості головного героя. З одного боку, спогади розчавленого лавою молодого шахтаря, який згадує своє трудове життя, заповнене страхом, втіленим у слові «забій» («ви гадаєте, забій схожий на пекло, це і є пекло»). З іншого боку, сповідь співробітника районного відділу боротьби з наркотиками, який злетів з посади за продаж конфіскованого товару, і працює «координатором действий по предотвращению и уменьшению негативных последствий экстренных ситуаций на угледобывающих предприятиях со стороны концерна «Западдонбассуголь». А поблизу блукає містичний Марк Шейдер, який живе одночасно у кількох тілах, замислюючи щось недобре проти влади. Насправді ж це таємниче божество – уособлення шахтарського пекла, оскільки «маркшейдер» – це той, хто відповідає за підземні комунікації, себто такий собі злий троль з вугільного пекла.
Предания о наивных праведниках. Антология странного рассказа
Це вже третій випуск збірки «дивної прози», задуманої в кінці 90-х донецьким культуртрегером Сергієм Шаталовим, і жанрово-стилістично у ньому все залишається незмінним. Авторська географія широка, але метафізичний градус «дивацтва», як і раніше, не спадає. «Прошел слух», что в городе было замечено Ухо», – повідомляє Олена Морозова з Донецька. «Беккет жив», – нагадує Гунтіс Береліс з Риги. «Тексты этой книги существуют на грани радикального эксперимента и тишайшего словотворчества, тем самым проявляя внутренню напряженность языка», – підтверджує анотація. І все ж певні зміни є. По-перше, в передмові нарікають, що кількість письмаків сьогодні наближається до числа читачів, хоч насправді все давно не так. І в цій антології письменники розмножуються навіть у межах одного-єдиного міста. Звісно, Донецька. Природно, довоєнного. Так, наприклад, з першого випуску «дивної прози» залишилися метри тамтешнього регіону – Рафеєнко, Свєнцицька, Зав’язкін. По-друге, географія все-таки розширилася більш «всередину», ніж у емігрантську далечінь. Так, з’явилися харків’яни (Краснящих, Пічахчи, Цаплін) і утвердилися нові донецькі автори (Купрейчик, Морозова, Чупа). Шкода, що зникли Капкін, Крусанов і Байтов, зате є оновлений Дмитро Дейч з Донецька, який мешкає в Хайфі і Сень-Сеньков з Душанбе. А головне, кудись подівся «Інший вітер» Крусанова, в якому «стало зябко без Империи на свете, как с дырой в валенке».
Элина Свенцицкая. Проза жизни
…Сповідальною жіночою прозою нині нікого не здивуєш. І стояти б Еліні Свєнцицькій за такого розкладу сучасного соціокультурного контексту десь поміж Діною Рубіною і Людмилою Уліцькою, схиляючись до Вікторії Токарєвої з Наталею Медвєдєвою, якби не одне «але». Розглядувана тут авторка донедавна мешкала в Донецьку і віршувала українською. Утім, проза у Свєнцицької російськомовна. З одного боку, факт її оприлюднення зазвичай ставить на очі проблему існування такої літератури в Україні, так само, як у дечиїх очах дається помітити весь жаль єврейського народу. З іншого боку, хоч пише Еліна Свєнцицька давно, проте не відсутність відповідного «места печати» у нашому періодичному підсонні (авторка успішно друкувалась у російській періодиці, будучи навіть лауреатом тамтешнього фестивалю малої прози), а скоріше, жорстокість і безкомпромісність оцінок не сприяло широким публікаціям. Ну, можливо, ще не зовсім коректні назви оповідань з її першої збірки «Простите меня». «Кресло-кончалка», «Кайфоловка», «Приспособление для утреннего секса». Приносиш такі оповідання в редакцію, а їх не друкують, кажуть – проза. «Проза жизни», – підтверджує авторка, називаючи так свою другу збірку.
Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут
