Пророчими віднедавна стало чимало книжок про війну, застерегти від якої їхнім авторам не вдалося. Відтак спротив, який виник вже по тому перевершив будь-які сподівання, і в цьому заслуга вже більш дієвих сил нашого сьогодення.
Ярослав Мельник. Маша або IV Rайх. – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2023
Цей пророчий роман, який передрікає повернення постфашизму, звучить особливо актуально в час, коли Україна бореться з новими нацистами. Поділ людей на вищих і нижчих, приниження людини до рівня тварини, сегрегація – до якої межі може дійти людська жорстокість? На жаль, відповідь прийшла з нашого реального життя – з Бучі, Ірпеня, Маріуполя, Ізюма… Наразі ж перед нами четверте тисячоліття, третя зона Четвертого сектора Євразійського штату Рейху. Журналіст з газети з відповідною назвою «Голос Рейху» – це представник однієї раси, ну, а прекрасна, м’яко кажучи, тварина – дитя зовсім іншого світу не зовсім людського зразка. «З порога будинку я спостерігав за самками, – згадує герой початок свого кінця. – З’ясувавши щось між собою, вони розійшлись у різні боки. Молодша, більш струнка, з великими гарними грудьми, присіла біля паркану і рясно мочилася. Вони не мали жодного уявлення про сором. Молодшу звали Машею, ми купили її минулої осені в одного Ельзиного родича» Утім, навряд чи цей роман – лише про расову дискримінацію в далекому майбутньому, він, окрім «воєнних» асоціацій, так само змушує замислитися про день сьогоднішній, коли поняття «родини» аж ніяк не у всіх, як стверджують модні журнали, «асоціюється з шлюбом, дітонародженням і набором «тато, мама, щасливі діти і собака».
Любов Загоровська. Моя УПА. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2023
У цій книзі – 39 розповідей про людей, які або воювали в УПА, або допомагали українській армії боротися за незалежність України майже 100 років тому – учасників бойових дій, вояків УПА і тих, хто лікував, годував, передавав інформацію. Тож у «Моїй УПА» згадують бої і арешти, допити і радянські табори. Як відбувалася робота над книжкою? Авторка просто їхала за адресою, яку їй повідомляли добрі люди, сідала поруч з ветераном і записувала. Загалом про все це було відомо, адже ще в 1970-х виходив діаспорний «Літопис УПА» у п’ятдесяти трьох томах, і автор передмови даремно пише, що «великі масиви архівних документів про ОУН та УПА ще довго залишалися недоступними», бо це стосувалося лише радянських дослідників. Що ж до подальших часів, коли «стало можна», і були розкриті архіви КДБ, цінність таких мемуарів, як, знов-таки, наголошує передмова, не була перекреслена, адже саме вони «здатні відтворити атмосферу часу, переживання людей, емоції, які не забулися через десятиліття. Без них історик ніколи сповна не зрозуміє особливостей описуваних подій, мотивів людей».
Світлана Ославська. Сєверодонецьк. Репортажі з минулого. – Л.: Човен, 2023
Ця книжка писалася у 2020–2021 роках, тобто до повномасштабного вторгнення Росії у місто, в якому народилася авторка. Тож «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» – про те, яким було і чим жило до 2022 року це місто Луганщини, місто на межі Донбасу і Слобожанщини; як воно переходило від ідентичності радянського промислового міста до усвідомлення себе містом у незалежній Україні. Одні репортажі розповідають про людей цього міста, інші – про локації, треті – про важливі для Сєверодонецька події, зокрема 2004-го і 2014 року. «Коли у травні росіяни взяли під контроль частину Сєверодонецька, -згадує авторка, – у мережі з’явилося відео, де нібито місцеві жителі з випивкою і під гітару розказують, як з нетерпінням чекали на освободителей. Це відео й інші подібні викликали хвилю дописів-спростувань у соцмережах. Різні сєверодонеччани пояснювали, що саме вони є справжніми людьми цього міста, а не ті персонажі у відео. Автори цих дописів хотіли повернути собі право говорити про своє місто – заявити, що саме вони мають це право». Ясна річ, що правда буває ситуативною, а спогади хибують на упередженість. Ностальгія – це привід писати історію, натомість люди з гармошкою цілком можуть бути фейком. Тим не менш, як і будь-де, у місті, про яке мова, завжди чимало людей, які чекають на повернення різних часів: «радянських» чи «незалежних», минулих чи сучасних. «Ця книжка – також втілення мого права говорити й бажання поговорити про Сєверодонецьк, – зауважує авторка. – Розказати про нього по-різному: десь ностальгувати, не робити йому компліментів, вдивлятися в його людей, спостерігати за міськими дивацтвами й нотувати ці спостереження».
Війна голосами дітей / Благодійний фонд «Голоси дітей». – Київ: ТУТ, 2023
Зафіксувати слова дітей, які є свідками сьогоднішніх подій, мають свої думки про війну та спостереження – саме такий проєкт здійснено авторами цього видання – співзасновниками Благодійного фонду «Голоси дітей» Оленою Розвадовською і Азадом Сафаровим. Адже ніхто, крім самих дітей, не зможе описати дитячі переживання і думки про війну. Про що діти війни мріють тепер? В чому шукають порятунку? Яким вони бачать своє майбутнє? «Я хочу, щоб мені приснився сон, що типу я телепортуюсь в рідні міста України і бачу, що робиться в Україні, побачу свого тата, і щоб я була невидима, і мене ніхто не бачив, і я нічого не відчувала, і мене ніхто не відчував» (Таня, 8 років). «Мама, а мої друзi з Харкова живі? Мені буде з ким гратися?» (Рада, 3 роки). «Мамо, давай подивимось старі фотки, на них ми були щасливими» (Кіра, 6 років). «Хто придумав війну?» (Іван, 4 роки). Чесні і емоційні слова дітей стали основою книги, яку команда благодійного фонду «Голоси дітей» видала до річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну. Загалом до книги увійшли близько 100 зворушливих цитат, які демонструють дитячий погляд на війну. Ця книга створена насамперед для того, щоб голоси дітей почули. Причому не тільки в Україні, а й в усьому світі. Саме це зробили творці, видавши книгу українською та англійською мовами. До того ж, кожну цитату проілюстрували дизайнери, художники, фотографи та митці з різних куточків світу і звісно самі діти.
Соломія Степаненко, Євген Степаненко. Абетка війни. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2022
На прикладі цієї душевної книжечки вільно буде побачити, як війна поволі входить в мирний обіг – описується, оспівується, розмальовується. Це не звикання до неї, а переведення вищезгаданого травматичного досвіду в інший формат сприйняття, коли автор не черствіє, а навпаки – вчиться любити ще ніжніше, а цінувати – ще більше. Звісно, це потребує звичної техніки розкладання на слова і почуття, на листи і відповіді на них. Саме так сконструйована «Абетка війни». «А – «аколи» як одиниця виміру, чи вічне питання «А коли закінчиться війна?». «Б» – Батьківщина, в якій живуть і Солі, і Барбі!». «В» – ясна річ, «волонтери». Таким чином, ця книжка – одна з історій російсько-української війни, яка почала писатися ще 2015 року, коли Євген Степаненко у складі підрозділу медиків воював на Сході України, а його донька Соля, чекала тата з фронту в мирному Києві. Як всі вже зрозуміли, кожна літера в абетці – це один із вимірів війни та миру навколо війни. «Щоб листи не загубилися, і тато прочитав їх усі, я вигадала, що кожен має починатися з літери абетки, за порядком. Так цікавіше, ніж просто ставити номери на кожному листі», – каже Соля. У цьому листування переплітається життя дитини в мирному місті і життя тата на війні. Соля телефонує татові на фронт, пише есемески та листи, розповідає про свої справи, школу, друзів, змагання, танці, домашніх тварин, а ще ставить дитячі й недитячі питання про війну. Як же татко із побратимами і посестрами там живе? Чи є на війні діти? Що їдять на війні? Чи можна на війні хитрувати? Чи буде тато інший після війни? А тато просто і чесно, а разом з тим бережно пояснює донечці все на світі. І це не просто особисті сімейні історії, а щось дуже близьке всім українцям.
автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для ВСВІТІ
