Найвищий відсоток українців на території нашої держави жив триста років тому, а найбільше росіян — перед розпадом СРСР
Ця тема досі в епіцентрі бурхливих обговорень, відколи міністр культури Євген Нищук на одному з телеканалів зробив заяву, яка зчинила справжній скандал: “Ситуація, що склалася на півдні та сході, – це прірва свідомості. Ми так багато говорили про генетику на Запоріжжі, на Донбасі – це ж міста завезені, немає там ніякої генетики. Черкаси – славетний гетьманський Шевченків край. Місто Черкаси – наполовину завезене”.
За ці слова критики не перестають вимагати звільнення Нищука як “нациста”, а прихильники, навпаки, захищають його позицію. Мовляв, до чого тут нацизм – міністр говорив не про генетичну неповноцінність якоїсь частини громадян країни, а тільки про очевидний факт цілеспрямованої міграційної політики Москви.
Але чи такий вже очевидний він насправді? Чи дійсно Росія свого часу змінювала етнічний і мовний склад наших міст, зумисне заселяючи їх переселенцями із своєї території? Наскільки значними були масштаби міграції?
Усі нюанси цієї непростої теми ми обговорюємо з дослідником Андрієм Процюком.
– Коли росіяни стали на нинішніх теренах України не випадковими гостями, а кількісно вагомою національною групою? Як змінювалося співвідношення двох національностей?
– За даними історика Володимира Кабузана, який досліджував дані ревізій населення, на рубежі 10-х і 20-х років XVIII століття росіяни становили близько 1% населення українських земель, тоді як українці – близько 85%. Абсолютна більшість росіян зосереджувалася у малозаселеній на той час Слобожанщині, де вони становили 6-7% населення (у сучасних межах охоплює частину Сумської, Луганської, Донецької області та Харківської областей. – Ред.). Із середини XVIII століття вони брали участь у заселенні причорноморських степів, проте ця міграція масштабами поступалася українській. Загалом наприкінці цього ж століття чисельність росіян на українських землях оцінюють у 250 тисяч осіб, це 2,4% населення.
У XIX столітті міграція з Центральної Росії на все ще малозаселені степові райони України посилилася. Серед мігрантів були і вільні поселенці, і робітники для новостворюваних промислових підприємств, і поміщицькі селяни, яких переселяли організовано. У 1850-х роках чисельність росіян сягла 458 тисяч осіб, або 3,5% населення.
Наприкінці ж XIX століття частка українців (за методологією тодішнього перепису – україномовних) у населенні українських повітів Російської імперії знизилася до 73,8%.
Натомість частка російськомовних зросла до 10,7%. Якщо ж рахувати у межах всієї сучасної території України, то у 1897- 1900 роках україномовні становили 72% населення, єврейськомовні – 9%, російськомовні – 8,8%.
Отже, лише на початку ХХ століття російськомовні стали третьою за чисельністю етнолінгвістичною групою на українських землях, а випередили вони кількісно євреїв вже після 1917 року.
– Чому ж вплив росіян і російськомовних зростав непропорційно з їхньою часткою в суспільстві?
– По-перше, вони зосереджувалися у містах, особливо великих. Серед російськомовного населення українських губерній у міських населених пунктах мешкали 42,3% проти 5,4% серед україномовних. По-друге, їм було створено незрівнянно кращі освітні можливості. Серед осіб з освітою, вищою за початкову, російськомовних було у 3,4 раза більше, ніж україномовних. А з розрахунку на душу населення російськомовні в Україні мали середню або вищу освіту у 23-24 рази частіше, ніж україномовні. Все це свідчить: русифікація під впливом російськомовної освіти та урбанізації на межі ХХ століття вже дуже активно провадилася.
– Як змінила національний склад населення політика комуністів у часи СРСР?
– Завдяки політиці коренізації (у нас – українізації), яку більшовики оголосили в перші роки задля свого закріплення у національних республіках, спочатку ситуація навіть трохи поліпшилася. Під час радянського перепису 1926 року вперше було поставлено поряд з питанням про рідну мову і питання про національність, тому частка росіян у населенні Української СРР з Кримом (10%) виявилась нижчою, ніж частка російськомовних за переписом 1897 року (10,7%).
Притім росіяни серед міського населення були представлені ширше (25,1%), ніж серед сільського (5,6%). За мовою диспропорція була ще помітнішою — російську назвали рідною 15,2% населення УСРР, при цьому серед міського аж 44,5%, серед сільського – 8,6%.
Особливо високою була частка росіян і російськомовних у населенні великих міст у південних і східних округах. З 17 найбільших міст УСРР і Криму (з населенням понад 50 тисяч) росіяни були найбільшою етнічною групою у 7 містах (Севастополь, Симферополь, Сталіне, Миколаїв, Луганськ, Одеса, Херсон, а російськомовні — у 12 (крім згаданих, ще у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Зинов’євську (згодом Кіровограді, нині Кропивницькому) та в Києві).
Однак українізація, на відміну від подальшого зросійщення, протривала недовго. Із 1926 року і аж до розпаду СРСР неухильно зростала чисельність і частка росіян у складі населенні.
– А як це відбувалося? Унаслідок чого росіян у радянський час в Україні стало значно більше, ніж було до того?
– У 1920 — 1950-х роках основним фактором став міграційний приріст. Незважаючи на поширену думку про завезення росіян переважно після Голодомору в села замість загиблих хліборобів, насправді левову частку міграційного приросту з Росії спрямовували у промислові міста Сходу. Там відбувалися неймовірні демографічні процеси! Наприклад, населення Маріуполя за 1926-1939 роки зросло у 5,4 раза, Запоріжжя – у 5,1, Макіївки – у 4,8, Донецька – у 4,5 раза. Темпи були такими що чисельність населення подвоювалась (!) кожні 5- 6 років.
Утім це буде тільки півправди, якщо не сказати й таке: попри масове завезення населення з Росії, міграція з Центральної України у східні міста була не меншою. У більшості великих міст Сходу частка українців у 1926-1939 роках зростала навіть швидше, ніж частка росіян. Голодомор і колективізація посилили міграційні настрої села і пришвидшили переселення українців у промислові міста Півдня і Сходу, зробивши їх більш українськими. Не за духом, але принаймні формально, етнічно. Наприклад, у Донецьку частка українців зросла з 26,2% у 1926 році до 41,2% у 1939-му, у Харкові – з 38,6% до 48,6%, у Дніпропетровську – з 36% до 54,6%, у Запоріжжі – з 47,5% до 64,6%, у Маріуполі – з 32,9% до 49,0%.
Тобто, з одного боку, за 1926-1939 роки частка українців у населенні УСРР зменшилася з 80% до 76,5%, а з другого – частка українців серед міського населення зросла з 47,3 до 60,2%.
– А як змінилася за цей час частка росіян?
– Зросла з 9,2% до 13,5%. І протягом наступних десятиліть чисельність й частка росіян у населенні України далі зростала, сягнувши 1989 року позначки 22,1% (зокрема, серед міського населення 29,0%). Якщо порівнювати з початком століття (російським переписом 1897-го та австрійським 1900 року) чисельність українців зросла тільки на 77,1%, тоді як чисельність росіян – на 372,3%!
Ще варто зазначити, що у XX столітті Україна остаточно перестала бути багатонаціональною, ставши фактично двонаціональною. Колись численні та впливові громади євреїв, поляків і німців майже зникли. Частка євреїв у населенні скоротилася з 9% на початку XX століття до 0,2% на початку XXI, частка поляків зменшилася з 4,4% до 0,3%, німців — з 2,1% до 0,1%.
– А як у підсумку виявилися розселеними ті понад 22% росіян, які 1991 року автоматично стали громадянами незалежної України?
– У Криму і двох областях Донбасу, звичайно, їх було найбільше. 46% всіх росіян УРСР мешкало у цих трьох регіонах. У Криму вони становили більшість, у Донецькій і Луганській областях поступалися українцям 6 — 7%, але, враховуючи тенденції останніх радянських переписів, років за двадцять після перепису 1989 року (тобто тепер) росіяни могли стати більшістю і у цих двох областях, у разі збереження тодішніх умов.
Однак не Донбасом і Кримом єдиними… Традиційним місцем концентрації росіян були великі міста загалом. Рівень урбанізації серед росіян становив 87,6%, тоді як серед українців лише 60,3%.
Згідно з даними перепису 1989 року у трьох обласних центрах (Симферополі, Донецьку і Луганську) чисельність росіян перевищувала чисельність українців і становила 71,6%, 53,6% та 52,4% відповідно. У Харкові та Одесі росіяни в 1989-му становили 43,6% та 39,0% населення. Близько третини росіян було зафіксовано у Запоріжжі, Миколаєві, Дніпропетровську та Херсоні. Близько 1/5 – у Києві, Черкасах, Кіровограді (нині Кропивницький), Сумах, Чернівцях та Полтаві. У решті обласних центрів росіян залишалося менше, мінімум — у Тернополі (7,1%), Луцьку (11,9%) та Рівному (13,1%).
Загалом у радянський період до України, здебільшого в міста, переїхали кілька мільйонів росіян (за даними того ж перепису 1989 року у Російській РФСР народилися 5,2 мільйона, або 10,1% жителів УРСР).
– Очевидно, саме цим і можна пояснити, чому ми й нині чуємо мало української мови у центральноукраїнських містах, а у східних вона взагалі стала екзотикою?
– Так, це справді важливий фактор. Однак річ не тільки у етнічних росіянах – приїжджих чи народжених вже в Україні. У соціолінгвістиці вважається, що в разі конкуренції двох мов, мова, використання якої потребує менше психологічних та фізичних зусиль, витісняє ту, для використання якої треба докладати більше зусиль. У СРСР, як і раніше у Російській імперії, для державної російської мови та її носіїв були створені тепличні умови, і перехід на російську у великих містах робив життя психологічно легшим. Як наслідок, міста не просто поглинали дедалі більше українців зі села, але й інтенсивно зросійщували їх.
– І наскільки ж активно піддавалися зросійщенню українці?
– Як індикатор зросійщення великих міст можна розглянути, скільки українців за переписом 1989 року назвали рідною російську мову та скільки росіян — українську.
У Симферополі серед етнічних українців 62% назвали рідною російську, у Донецьку і Луганську – 56-59%, у Миколаєві, Харкові та Одесі – 43-44%, у Херсоні, Запоріжжі, Дніпропетровську – 32-34%.
Щодо столиці, то тут російську рідною назвали 21% етнічних українців. У Чернігові таких було 19%, у Сумах, Кіровограді та Житомирі – 11-12%. Найнижчі показники були у Чернівцях (9,0%), Черкасах (8,8%), Вінниці (8,5%), Хмельницькому (7,7%), Ужгороді (5,5%), Полтаві (5,5%), Івано-Франківську (3,3%), Львові (3,1%), Рівному (2,9%), Луцьку (2,2%) та Тернополі (1,1%).
– А чи багато наших росіян вважали рідною українську?
– Ото ж бо й воно! Загалом, українську мову у 1989 році назвали рідною лише 178 тисяч росіян, або 1,6% їх загальної кількості. Притім навіть визнання людьми української мови рідною аж ніяк не завжди означає, що вони нею послуговуються у публічних місцях чи бодай удома. Так звана “мовна ситуація” у містах була і залишається значно гіршою для української мови порівняно з російською.
