Російська пропаганда століттями нав’язувала світу ідею, що назва “Україна” походить від слова “окраїна”, натякаючи на її нібито другорядність та залежність від росії. Але історичні факти доводять протилежне.
Український історик Олександр Алфьоров спростовує цей наратив, опираючись на численні документи, зокрема й московські. Він наголошує, що термін “Україна” століттями використовувався для позначення конкретних державних утворень, окремих від росії.
Вперше цей термін згадується у 1187 році в літописі, де описано смерть переяславського князя Володимира Глібовича: “вся Україна плакала”. Це підтверджує, що вже у XII столітті Україна була усвідомленою територією з власною назвою, а не чиїмось “задвірком”.
Алфьоров пояснює, що слова можуть мати різне значення у різних мовах. Російські історики намагаються прив’язати термін “Україна” до слова “окраїна”, що є відвертою маніпуляцією. Насправді, у середньовічних джерелах він позначав не периферію, а самостійне державне утворення.
Ба більше, навіть у царських документах XVII століття зустрічаються назви “Литовська Україна” та “Польська Україна”. Це свідчить, що в тогочасній Московії термін “Україна” не асоціювався з її власними територіями, а означав окремі землі.
Російські історики часто порівнюють Україну з європейськими “марками” – прикордонними територіями. Проте ця аналогія не витримує критики. “Марки” були лише адміністративними одиницями, створеними для захисту імперій, тоді як “Україна” вживалася для позначення конкретних земель із власними політичними інститутами.
Навіть московські царі визнавали Україну окремою територією. Петро I називав Малоросійський край “Україною”, а Єлизавета Петрівна, дружина брата гетьмана, у своїх зверненнях говорила про відновлення гетьманства саме “в Україні”. Це зайвий раз доводить, що навіть у російській історичній традиції Україна не сприймалася як “околиця”.
Міф про “окраїну” є частиною російської пропаганди, спрямованої на применшення української ідентичності. Його мета – знецінити історичну спадщину України та нав’язати світові хибну картину про її нібито підлегле становище щодо росії.
Однак історичні джерела та лінгвістичний аналіз переконливо доводять: Україна – це незалежна держава з багатовіковою історією та самостійним шляхом розвитку.
