Згідно з даними, оприлюдненими директором Інституту соціології НАН України Євгеном Головахою, 16% українців готові погодитися на умови росії, що передбачають передачу чотирьох областей, відмову від вступу до НАТО та скорочення української армії. Цей показник є значним: для порівняння, у 2022 році частка подібних відповідей становила лише 4%. Збільшення кількості прихильників компромісу відбулося переважно серед громадян, які проживають ближче до лінії фронту, повідомляє «Апостроф».
Аналітики наголошують: передача територій, відмова від НАТО чи скорочення армії не призведуть до припинення війни. Вона триватиме, доки хоча б частина України залишатиметься незалежною. У своїй риториці владімір путін та його пропаганда називають цю війну «екзистенційною» — тобто війною за виживання росії. У викривленій логіці путіна сама наявність незалежної України є загрозою, і лише її повний демонтаж може «прибрати небезпеку».
Розмови про «кілька областей» є, по суті, способом переконати Захід, що путіну потрібно лише «трохи землі», і після цього все завершиться. Однак, його вимоги щодо НАТО, «денацифікації» та скорочення української армії не мають нічого спільного з територіями. Водночас, у Карелії, Калінінграді й Білорусі зводяться нові військові бази, будуються оборонні заводи, а дітей виховують у дусі майбутньої війни.
Насправді путіну потрібна не Україна як самостійна держава, а контрольована, залежна територія, навіть без видимості суверенітету. Поразка перетворила б Україну радше на уламок держави, подібний до Придністров’я або Абхазії, повністю підконтрольний москві.
Мир на умовах капітуляції — це саме те, чого кремль прагне досягти, ведучи війну на виснаження не лише проти армії, а й проти суспільства в цілому. Зростання кількості тих, хто готовий «погодитися на мир будь-якою ціною», є ознакою того, наскільки росія просувається до своєї мети.
Частка у 16% є значною: на гіпотетичних виборах така кількість виборців утворила б велику фракцію в парламенті. Однак, ігнорувати цих громадян є небезпечно.
Оглядачі наголошують, що Україна воює у війні, яку не може собі дозволити програти, оскільки поразка торкнеться кожного, незалежно від місця проживання чи поглядів. Перемога можлива лише тоді, коли суспільство залишатиметься єдиним, згуртованим навколо спільної мети — вистояти. При цьому єдність не виникає сама собою: вона потребує зусиль влади, чесності та прикладу згори.
