Вчені вже багато років сперечаються, як міг виглядати Великий сфінкс у Гізі до обробки єгиптянами — і чи вони задали форму самі чи «болванку» їм надала природа. Команда американських фізиків провела низку експериментів, щоб це з’ясувати, і розповіла про результати в новій статті в журналі Physical Review Fluids.
Теорія полягала в тому, що величезну скульптуру не створили з нуля, вирубуючи фігуру лева у камені. Натомість протягом тисячоліть швидкі потоки вітру з піском обтесували брилу вапняку — а єгиптяни лише помітили у формі схожість із левом і доопрацювали деталі.
Авторам потрібно було довести, що отримати схожу форму можна за допомогою вітру. Зрозуміло, у них не було можливості стежити за шматком вапняку 4500 років, тому вони використовували матеріали, які дозволяли отримати результат значно швидше.
Замість вапна взяли шматки глини, всередину яких помістили більш твердий і менш схильний до ерозії матеріал — імітуючи різницю в щільності матеріалу самого Великого сфінкса. Потім цю глину омили швидким потоком води – симулюючи сотні років впливу сильного вітру.
Така симуляція дозволила досягти схожої на сфінкса форми: шматок щільнішого матеріалу, з якого зійшла м’якша глина, став головою, а обтесаний матеріал нижче – “шиєю” і “лапами”.
Теорію про те, що саме так могла з’явитися основна форма Великого сфінксу, побічно підтверджує існування ярдангів у єгипетській Білій пустелі — це химерні скульптури з вапняку, утворені ерозією. Нерівні виступи, кути та вигини текстури з’явилися в результаті різниці в силі, напрямі та частоті поривів вітру, які обтесували їх протягом тисячоліть. На форму вплинув і склад каміння: м’які частини породи зруйнувалися швидше, залишаючи більш тверді частини довільної форми, які потім допрацьовував вітер.
Вченим про ці ярданги відомо вже давно, але публіці вони не такі цікаві — адже стародавні єгиптяни свого часу не перетворили їх на монументальні витвори мистецтва.
