З гучним “егегей” українські курорти біжать до краю прірви. Ще кілька років, і сюди поїдуть лише найбідніші – цей прогноз очевидний, але нікого не зупиняє від бездумної забудови.
Наприклад, Південь України дуже красивий, і дуже засмічений. Століттями тут усім було чхати на ландшафт. Рибальські села і доіндустріальні військові гарнізони природа ще якось терпіла…
Але ХХ століття покрило все нелюдським радянським індастріалом (чого варта лише товарна колія прямо по набережній Бердянську), санаторіями, подібними на гуртожитки, хрущовками і панельками.
ХХІ століття до цього додало хаотичного новобуду різного ступеню пафосності, але однаково сумнівної естетики, курятників “частного сектора”, в яких “хороший номер” з телевізором і холодильником, але без кондиціонера, і з вікном у двір, ядучої реклами, вихлопних газів і нестерпного звукового забруднення.
Щоразу, коли потрапляю на українське море, мені хочеться знести все бульдозером.
Щоб замість колись мальовничих сіл, де сьогодні до кожної хати добудований монструозний сарай для отдихающіх, були красиві вілли, які тонуть в зелені, а не в двометрових парканах.
Щоб на набережній були велодоріжки, а не залізнична колія.
В ресторанах – їжа і свіжа морська риба, а не фрі з півасом і скумбрія на мангалі.
Замість напіврозвалених радянських санаторіїв і модних готелів, де території три метра, а ціна за номер як в Італії, добре продумані готельні комплекси, з сервісом, а не тьотями з синдромом вахтьора.
Щоб на пляжі була не пахлава мєдовая, а рятувальники Малібу.
Щоб можна було відійти від міського пляжу на 300 метрів, і не потрапити в смітник.
Щоб дикі пляжі залишались дикими, адже місце для цього є.
Щоб по жодним пляжам не їздили машини і квадроцикли, і на них не стріляли з зброї по банкам!
Щоб таксі було Uklon і Uber, а не Вася “сбєй побольше с туріста”.
Щоб рибу вирощували рибхози, а не ловили браконьєри.
Щоб усі платили податки і провадили підприємницьку діяльність легально.
Щоб зустрічати людей, які щиро люблять місце, в якому живуть, турбуються про нього і допомагають побачити його красу.
Південноукраїнські міста, містечка і села вже втратили мене як туристку – і мої гроші. Я не згодна дивитись на цей урбаністичний кошмар, який з кожним роком стає все гіршим. Особливо враховуючи, що тиждень в сезон в Затоці коштує як “олінклузів” в Єгипті.
Я можу лише сумувати за піщаними і глиняними пагорбами, запаморочливою степовою рослинністю, птахами, які живуть у кручах. Нескінченністю піщаних пляжів. Тихим спокоєм лиманів. Медитативністю хвиль і широким горизонтом.
Якщо мене зараз читають галичани і радіють, що то ті східняки такі, а в нас Європа, не обманюйте самі себе. З’їздіть у Трускавець.
Від потворного новобуду, натиканого між старих дерев’яних вілл, метрових вивісок секонхенду, ларьків уперемішку з дорогезними ресторанами, занедбаного парку з напіврозваленими бюветами, усього цього бездумного забудовування заради бабла і завішування рекламою, увінчаного пам’ятником Степану Бандері, я довго відходила.
Бо Трускавець – це не миле курортне містечко. Це плювок в очі.
У місці, де люди проводять 21 день, навіть немає жодного маркованого пішого маршруту, хоча Трускавець оточено красивим лісом.
А в лісі що?
Правильно, що ж ще може бути в українському лісі. Смітник і вирубка.
Усе це існує досі (ще й приносить прибуток) лише тому, що українці звикли до урбаністичного лайна. У них удома такі ж приватні і приватизовані споруди-почвари, спотворені площі і брудні вулиці. Ті ж вивіски секонхенду і музон з кожного ларька.
Розбагатілі й не дуже діти спальних районів досі вірять, що круто – це золоті шпалери і спа в готелі. Те, що в цьому спа непродуманий простір і на підлозі плитка для стін, яка звісно ж страшенно слизька, і люди падають, ризикуючи серйозними травмами, ролі не грає. Краще ж ніхто не бачив.
Після радянського санаторія з туалетом по коридору, готель з душем в номері і басейном – суперкрутий, навіть якщо басейн розміром з ванну, а вікна виходять на парковку і супермаркет.
Користуючись невибагливістю вітчизняних туристів, усі, хто урвали хоч якийсь кусень землі, витискають з нього що можуть.
Архітектурний план?
Стилістика?
Нормативи, які планують забудову так, щоб не дивитись сусідам у вікна, і щоб у всіх був красивий пейзаж?
Хахаха, дуже смішно. У нас же распіл і відкат, не заважайте.
Жадоба і невігластво застлало очі і підприємцям, і мерам, і директорам природних парків, і головним архітекторам. Вони не помічають, що уже зараз більш-менш пристойний готель в Трускавці, Затоці чи Коблево коштує 40 доларів за добу і вище. Це ціни Єгипту, Туреччини, Італії чи Хорватії середньої руки.
Тільки там, вийшовши з номера, ви потрапите в красиве курортне містечко, нічим не спотворене.
Ви не будете перебігати з готелю до бювету, ризикуючи зламати ногу в ямах на тротуарі, а з задоволенням прогуляєтесь.
По дорозі на пляж не потрапите в коридор ларьків з ширпотребом за завищеними цінами.
В природному парку не гасатимуть джипами по степу і не палитимуть багаття.
Там буде мальовнича площа і набережна, і на них не смердітиме мангалом. Ваші вуха не мордуватимуть децибели попси. Пам’ятки історії й архітектури не ховатимуться за шаром реклами і МАФів.
Бо в умовній “європі” в ціну готелю входить красивий простір довкола. Продумана архітектура. Не спотворений ландшафт. Повага до природи. Любов до свого краю, якою вміють ділитися.
Все те, про що в Україні забули в погоні за “золотим батоном”.
Трагедія українських курортів в тому, що це все лайно, яке здуру набудували за останні 20 років, і продовжують будувати досі, уже нікуди не дінеш.
Можна знести старий сарай для отдихающіх, і замість нього побудувати новий, але вікна і далі будуть на такий же сарай.
Можна зробити ремонт в номерах, але простір готелю не стане продуманим, сам цей готель – доречним у міському ансамблі.
У місті не з’являться велодоріжки – адже для них не залишили місця.
Забудова-вирвіглаз не перетвориться на романтичні вулички, навіть якщо дуже захотіти.
На українських курортах нарікають, що “мало туристів”, намагаються побільше заробити “в сезон” й поменше витратити, мляво продають шаурму і пахлаву, не помічаючи, що їхній час спливає з кожним польотом лоукоста чи чартера.
Тамара Злобіна, кандидатка філософських наук,
редакторка інформаційного ресурсу “Гендер в деталях”,
спеціально для УП.Життя
Фото підібрані автором із туристичних сайтів
