Юрій Шевчук викладає українську мову студентам Колумбійського та Єльського університетів. Щонайменше раз на рік приїздить в Україну, зазвичай влітку – на вакації. Цього червня він у Харкові за американською програмою обміну ім. Фулбрайта і вже встиг виступити з публічною лекцією «Мова війни, війна мов в Україні».
Нагоду послухати міркування Юрія Шевчука не втрачають ті, хто обстоюють українську мову й поділяють у цьому питанні позицію вченого. Адже саме завдяки його монографії «Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно?» проблема «мовного роздвоєння» стала об’єктом нового витка дискусій як у наукових колах, так і в суспільстві загалом.
Свіжа харківська лекції Юрія Шевчука, яку ми нижче подаємо тезово, продовжує цю тему.
Мова — інструмент цивілізаційної війни
Мене багато що пов’язує з Юрієм Шевельовим. І це не тільки відчуття інтелектуальної спадковості, а й певні фізичні речі. Я живу за три будинки від дому, в якому він жив. Так вийшло, що після його смерті в мене опинилися деякі його особисті речі. Навіть його вазонки стоять у моїй кімнаті…
Для формування моїх поглядів щодо України як цілісної та самобутньої держави визначальними стали праці саме Юрія Шевельова. В опублікованому 1954-го з нагоди 300-річчя «возз’єднання» України та Росії есе Шевельов пише про багатовікову цивілізаційну війну, в якій він називає три одвічні вороги України: Москва, кочубеївщина (як комплекс зради українських еліт в доленосні моменти історії) та хуторянство (як комплекс провінційності й усвідомлення власної вторинності).
В іншій праці Шевельов пише про новацію у веденні цивілізаційної війни, яку застосував радянський імперіалізм: втручання у саму систему української мови з метою її поступової асиміляції.
І саме така політика провадилася з 30-х років ХХ століття й аж до розпаду СРСР, а тепер, в умовах гібридної війни між Україною та Росією, трансформувалася в інші форми, ставши «війною мов як смислів».
Я скажу про п’ять постулатів мовної ідеології, які активно тиражуються в сучасному медійному просторі, та спробую їх спростувати:
Мова не має значення. Вибір мови — акт аполітичний та позбавлений будь-яких моральних наслідків.
Це фікція, аби ми опустили зброю. Якщо мова не має значення, тоді чому мова є основним засобом визначення для Путіна так званих «соотечественников» поза межами території Росії, яких він має захищати?
Мова не є європейською цінністю.
Цю думку озвучив один львівський історик. Якщо мова не є цінністю для членів ЄС, тоді чому всі 24 мови кожного члену Союзу є офіційними мовами Європейського Союзу замість того, щоби для зручності оголосити офіційною англійську?
Мова не визначає українців як культуру та ідентичність.
У середині 1990-х академік Петро Толочко опубліковав есе, в якому докладно розгортає свою тезу про те, яка українська мова і культура буде бідною без російської. Погляд на те, що їй чогось бракує, є расистським за своєю суттю. Будь-який антрополог, соціолог, лінгвіст скаже вам, що не буває неповноцінних мов. Кожна мова може передати найтонші нюанси смислів — за умови, якщо їй дадуть це зробити. У 1920-х роках українська наукова термінологія просто вибухнула різними виданнями словників, тому що українцям надали можливість.
Якщо в українській мові слова «лікарня» асоціюється із позбавленням від хвороби, а в російській «больница» – зі словом «болеть», то я не стану на цьому будувати цілу теорію про те, що російська мова є неповноцінною. В кожній мові можна знайти проблематичні речі, але завжди треба зупинитися, бо це колонізаторський спосіб мислення, який передбачає здійснення цивілізаційної місії по відношенню до менш вартісного об’єкта.
Можна бути українцем та не розмовляти українською мовою.
Чи можна бути французом і не говорити французькою? Чи можу сказати, що я — китайський патріот, якщо говорю, приміром, українською? Чи ви повірите в це? З одного боку, я не заперечую, що люди, які не володіють українською, борються за незалежність. Водночас їхнє існування є основною причиною зазіхання Путіна на Україну. Якби їх не було, він би не казав, що має тут когось захистити. Це дуже амбівалентна складна ситуація. Але для мене існування російськомовних патріотів є переходовою фазою. Це колоніальний спадок. Феномен, який перебуває у процесі розвитку.
Російська мовна гегемонія в усіх сферах суспільного життя представляється як нейтральний факт.
Це суперечить світовій демократичній практиці. Наприклад, Америка. Це теж імперія, яка знищила мільйони індіанців, корінного населення Сполучених Штатів. Але, на відміну від росіян, американці давно почали усвідомлювати свою історичну вину і застосовують різні форми компенсації, відомих як «зворотня дискримінація» – коли людина при вступі в університет чи працевлаштуванні отримує преференції через те, що її предків історично так бруталізували.
У нас навпаки: кожен крок щодо вирівнювання ситуації нерівності української мови одразу кваліфікується як русофобія.
Українське суспільство не вміє протистояти ідеологічній війні. Воно не створює власні посилання, а тільки реагує на брехню.
Соціальна психологія має теорію іронічного процесу, за якою що агресивніше ви певну ідею заперечуєте, то насправді ви її більше підтримуєте. Що більше кажете «ми не бендерівці/русофоби», то більше цю ідею підтверджуєте.
Я часто воюю з українськими кінематографістами: чому ви не зробите кіно українською мовою? Вони кажуть, що українською ніхто не говорить і вона звучить неприродно. Талановитий режисер може створити власну реальність мови. Коли ви дивитесь фільм Стенлі Кубрика «Спартак», де всі римляни говорять англійською, ви ж не кажете, що це неправда? Сила кінематографа в тому, що вас переконують, що так і було. Значить, ви не талановитий режисер, якому не вистачає віри або сили переконати свого глядача, що говорять так, як ви захочете.
Підготувала Юлія ДАВИДОВА, Харків
Джерело zbruc
