Нещодавно Україна відзначала сумну дату – день битви під Крутами. Хоча… чому сумну? Україна, хоч і ціною людських втрат, зупинила наступ ворога, завдяки цьому встигла підписати вкрай важливу для себе угоду – Брест-Литовський мирний договір із країнами Четверного союзу.
Це перший мирний договір Першої світової війни, що означав міжнародне визнання Української Народної республіки. Так, поразки теж бувають різні. Ця поразка була переможною для нашої держави. Захисники Крут увіковічені відповідно до свого героїчного вчинку. На їхню честь названо вулиці та алеї. Ліцей у Львові. Викарбовуються ювілейні монети. Відкриваються пам’ятники та меморіали.
Але це все ж таки поразка. І дата – трагічна. А є і переможні. З тих самих часів. Наприклад – про звільнення Криму.
Навесні 1918 року, коли армія УНР разом із німецькими військами ганяли Україною Червону армію так, що аж гай гудів, командуючий Запорізьким корпусом УНР генерал Олександр Натієв (насправді зовсім не Олександр і навіть не Натієв, а такий собі Зураб Натішвілі, аджарець з Батумі) отримав від військового міністра УНР таємний наказ. Таємний наказ був простим, як дерево, і складався з двох частин. Частина перша: «Захопити Крим». Частина друга: «Захопити флот».
Науковцям і досі невідомо, якими саме термінами відреагував на цей наказ щирий горець Натієв-Натішвілі, враховуючи, що Крим був укріплений більшовицькими військами, та й навколишні області були під контролем червоних банд. Проте УНР був потрібен Чорноморський флот. Потрібен немов повітря, і це розуміли всі. Тому, якими б термінами генерал армії УНР не обклав військового міністра, підготовку до походу він розпочав. Спеціальну Кримську групу очолив полковник Павло Болбочан. Ще не легендарний. Легендарним він стане за тиждень.
Павло Болбочан
Важливе зауваження номер раз. У Брест-Литовському мирному договорі, який, як ми вже знаємо, було підписано у тому числі завдяки битві під Крутами, Крим не вважався територією УНР.
Важливе зауваження номер два. Від допомоги «старших союзників» – німців – у цій операції Болбочан відмовився. Хоча пропонували.
Всю операцію було проведено виключно українськими силами. І як проведено!
Вирушила Кримська група з Харкова 13-го квітня. Невдовзі вибили більшовиків з Олександрівська (нині це Запоріжжя). Потім штурмом узяли Мелітополь, де захопили безліч трофеїв, включно із літаками. 21 квітня вийшли на межі Криму, до Сивашу.
Сиваський залізничний міст було заміновано. За ним – укріплення більшовиків. А далі – Крим і флот, який потрібно захопити. Що робити у цій ситуації?
Лірична пауза. У «Кримінальному чтиві» Тарантіно є такий епізод. Двоє бандитів випадково вбивають у своєму авто людину. Ну ось так раз – і випадковий труп на задньому сидінні. І вони не знають, що робити. Паніка. Паніка. Що робити? Куди їхати? Треба Їхати до містера Вульфа – людини, що вирішує проблеми! Містер Вульф вирішує проблему. Треба лишень позбавитись тіла та вимити салон авто. Все. Крапка. Проблему вирішено. Дякуємо, містере Вульф. Було честю працювати з вами. Кінець ліричної паузи.
Так ось полковник армії УНР Петро Болбочан зробив саме так, як на його місці зробив би містер Вульф. Якщо перед тобою замінований міст, його треба розмінувати. Якщо там далі комуністи, треба їх вибити. Якщо флот на узбережжі, треба його дістатися. Just do it.
У день народження Леніна, 22 квітня, бійці першої сотні 2-го Запорізького полку під командою сотника Зелинського на мотодрезинах просто переїжджають замінований міст та розміновують його. Більшовики, що не очікували такого нахабства («Па-а-астойтє, ета что ва-а-абщє била-та?..») тупо дивляться на два бронепотяги, що їдуть по розмінованому Сиваському мосту та починають вогнем гармат перетворювати червоне бидло на червоне м’ясо. Сотник Зелинський зі своєю сотнею штурмує ворожі шанці, йому на допомогу вже підходить увесь 2-ий Запорізький полк.
Ворог у паніці. Ворог тікає. Ворог помирає.
Українські війська увійшли до Криму. Увечері того ж дня Болбочан захоплює Джанкой. Святкування дня народження Леніна виявилося феєричним.
Війська Болбочана розділилися і пішли далі тризубом. Один «зуб» вказував на Феодосію, інший – на Євпаторію. Центральний, найбільший «зуб», із самим Болбочаном на чолі був націлений на Сімферополь. Його болбочанівці взяли майже без опору зранку 24 квітня 1918 року. Одночасно синьо-жовтий прапор було здійнято над Бахчисараєм.
Наступна ціль – Севастополь.
Але тут втрутилися союзники-німці, які дивилися на український бліцкриг із острахом. Командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал фон Кош почав вимагати від полковника Болбочана зупинити наступ. Фон Кош висунув Болбочанові ультиматум, ключовою тезою якого було «залишити Крим беззбройними на правах інтернованих».
Мобільні телефони ще не винайшли, із супутниковим зв’язком теж були перебої. Тому Болбочан, що залишився без зв’язку із урядом, був вимушений знову увімкнути режим містера Вульфа. Він розробив два плани на випадок конфлікту із німцями.
План А: обійти німців і виконати наказ командування, захопивши Севастополь та Чорноморський флот;
План Б: німців не обходити і флот не займати, а пробитися до Керченського півострова, де зайняти глуху оборону, маючи за спиною відносно дружню Кубань.
Однак ці плани не знадобилися. Німці не мали жодного бажання воювати із Болбочаном, який тільки-но продемонстрував їм і світові свою здатність проводити блискучі операції. Болбочан теж не дуже хотів воювати із регулярною армією. Як виявилося, українське командування у Києві не хотіло взагалі нічого, тому після довгих переговорів з Києва віддали наказ про вихід із Криму. Це сталося 27 квітня 1918 року.
А за два дні потому, рівно за три місяці після битви під Крутами, у Севастополі, з якого мов щурі втікали більшовики від страху перед українцями та німцями, де все частіше з’являлися синьо-жовті прапори і все менше ставало прапорів червоних, адмірал Саблін, росіянин за походженням, офіційно оголосив весь Чорноморський флот флотом УНР та урочисто підняв українського прапора.
Болбочан переміг. В незалежної України з’явився свій флот. Завдання командування було виконано.
Але це вже зовсім інша історія. А от чому ми не святкуємо те ж 22 квітня як день блискучої перемоги Болбочана на Сиваші – це питання. Хіба що поразки ми любимо більше, ніж перемоги. А перемог попереду ще багато.
