Британські науковці завершили повторне дослідження знаменитих блакитних каменів Стоунгенджа, зосередивши увагу на так званому валуні Ньюолла — ключовому елементі, виявленому під час розкопок 1924 року. Результати підтвердили гіпотезу про їхнє «людське» походження.
Протягом багатьох років у наукових колах точилися суперечки щодо того, як ці камені опинилися на Солсберійській рівнині. Одні вважали, що їх принесли льодовики, інші — що це справа рук людей. Прихильники льодовикової теорії посилалися на сліди стирання, такі як тріщини й борозни. Однак нове дослідження надало переконливі докази на користь другої версії.
Валун Ньюолла, розміром із футбольний м’яч, був вивчений за допомогою геохімічного й мікроскопічного аналізу. Вчені порівняли його склад із зразками гірських порід із каменоломні Крейг-Рос-і-Фелін у Вельсі й встановили повну відповідність унікальних характеристик, зокрема рівнів цирконію та торію. Крім того, камінь вкритий шаром кальцієвого карбонату, що свідчить про його тривале перебування в крейдяних ґрунтах Стоунгенджа.
Дослідження також прояснило питання щодо Каменя 32d, який раніше помилково вважали плямистим долеритом. Нові аналізи та архівні фотографії підтвердили, що це шаруватий ріоліт — тобто «родич» валуна Ньюолла.
Що ж до слідів стирання, як-от тріщин і борозен, то вони могли виникнути внаслідок природного вивітрювання. Крім того, якби камені справді були принесені льодовиком, подібні знахідки траплялися б і за межами Стоунгенджа, чого не спостерігається.
